Психологічний рівень особистості, її когнітивна й афективна сфери, таким чином, не самостійний, проміжний і є механічним. Він може обслуговувати: або більше низький - біологічний рівень, що було продемонстровано психоаналізом, або більше високий - соціальний (у викладеному вище розумінні). У наших дослідженнях це було показано на прикладі алкоголізму, об'єкта винятково коштовного для соціальної психології, оскільки це системне явище, що включає всі рівні людського буття: біологічний, психологічний, соціально-психологічний і соціальний. Будучи системної патологією, алкоголізм виявляє на зламуванні цих систем ті їхні закономірності, які в нормі не проявляються.
Психологічні фази розвитку алкоголізму разюче нагадують фази розвитку етнічного конфлікту. На першому "героїчному" етапі "самовдоволеного пияцтва" алкоголік або заперечує, що він хворий, або намагається сам упоратися із хворобою. На другому, "тупиковому" він під тиском обставин визнає нарешті необхідність допомоги й переходить до своєрідного "переговорам" із самим собою, своїми навколишніми, навіть із хворобою. У випадку щирого усвідомлення своєї проблеми в нього формується установка на помірність; якщо це тактичний виверт, то в остаточному підсумку, він ставиться життям перед альтернативою: загинути або вижити.
Однак, якщо він робить вибір на користь життя, те це означає, що він повинен не просто кинути пити, але стати набагато "кращою людиною", чим він був навіть до початку пияцтва, більше моральним, у першу чергу, перебудувати повністю свої базові відносини.
Метод А А (Анонімні Алкоголіки), здатний забезпечити цю реконструкцію, як обов'язкові умови припускає: визнання вищого метафізичного авторитету, як би він не називався (у методі А А - це "Сила, що сильніше за нас"); обов'язкову моральну реконструкцію особистості в новій системі відносин з навколишніми; проходження новим моральним принципам у практичному житті; допомога іншій людині з тією же проблемою.
Викладене вище розуміння практичності соціальної психології й досвід його перевірки в переговірному процесі при дозволі міжетнічних конфліктів, практиці терапії алкоголізму й досвіді міжнародного підприємництва дають підставу для висування наступних двох принципових положень.
Необхідною умовою високої ефективності участі соціальної психології в рішенні соціальних проблем є взаємодія трьох типів знання. Це - знання академічне, або знання вченого; знання прикладне, або знання соціального технолога, і знання життєве, або знання масового учасника, що також безпосередньо беруть участь у перетворенні, для якого часто воно й відбувається.
У сучасній соціальній психології рідкі випадки, коли ці три типи знання сполучаються в одній людині. Не дуже часті й випадки, коли вчений, практик і учасник виробляють загальне подання про цілях і способах перетворення. Набагато більше типові ситуації, коли кожний з них діє сам по собі: учений - тому, що його знання або не релевантні, або він не здатний їх перевести на мову інших двох партнерів; практик - тому, що він, як правило, переконаний, що всі вже знає, що потрібно, з досвіду; учасник - тому, що його ніхто не запитує, або тому, що не цікавиться проблемою й т.п.
Однак, навіть якщо всі троє проявляють готовність діяти спільно, вони позбавлені загальної мови. По більших соціальних проблемах така мова покликана забезпечувати високоякісна науково популярна література.
Друге важливе положення, пов'язане з попередньої, полягає у визнанні виняткової важливості особистого досвіду всіх трьох партнерів у розв'язуваній проблемі. "Експериментальне" (experiential) пізнання, або досвід аналогічного особистого переживання особливо важливі для соціального психолога. В ідеальному ж випадку всі три партнери повинні стати в остаточному підсумку "споживачами" (тобто одночасно виробниками й споживачами знання) загального продукту своєї спільної діяльності, що відповідає вживаному в англомовній літературі терміну "prosumer" - (consumer and producer). Основою для об'єднання цих трьох основних учасників соціальної зміни до кращого повинне стать подібне розуміння природи соціальної взаємодії, його етичної сутності, неминучості взаємозв'язку, взаємозалежності й взаємній відповідальності суб'єктів соціального процесу - індивідів, груп, суспільства і людства.
Хотілося б підкреслити, що пропоноване трактування практичності соціальної психології не тільки не виключає уваги до локальних конкретних проблем, але, навпроти, допомагає розглядати їх у взаємозв'язку, у загальній перспективі. Ряд тенденцій розвитку соціальної психології в 90 ті роки свідчать про реальність такої перспективи.
Перша тенденція полягає в тім, що прикладна соціальна психологія розвивається більш енергійно й інтенсивно, чим академічна наука. Якщо для 70-х років типовим визначенням прикладної соціальної психології було її розуміння як застосування (або навіть перевірки) академічних знань у практичній діяльності, то в 90 ті роки набагато більший авторитет придбала точка зору, відповідно до якої прикладна (практична) соціальна психологія є областю діяльності за рішенням конкретних проблем фахівцями (соціальними технологами), що мають соціально психологічну підготовку, але що володіють і знаннями з інших дисциплін. Проблемний підхід, на відміну від вузько дисциплінарного, неминуче виводить на більше глибоке розуміння соціальної якості.
Друга тенденція полягає в посиленні тих наукових дисциплін, які, будучи по своєму предметі науками про відносини між суб'єктами соціальної взаємодії в якій-небудь конкретній області, приходять до того ж розумінню. Як приклад можна привести крос-культурну психологію, що дійсно кидає "виклик соціальної психології" (саме так називається відома робота. По цьому ж шляху розвивається й організаційна психологія або психологія організаційного розвитку - найбільш потужна галузь психології керування й промислової психології. Можна вказати також, що й російська соціальна психологія, як було показано вище, випробовує на собі вплив тієї ж тенденції переносу центра розвитку в конкретні галузі соціальної психології; соціальну етнічну психологію, соціально-політичну психологію й т.п.
Третя тенденція, що досить енергійно набирає силу в самі останні роки, на відміну від перших двох – розділяючи соціально-психологічне знання - це тенденція, що інтегрує знання в різних областях людської життєдіяльності навколо феноменів, які можна назвати комплексними, системними або інтегральними. У свій час А. Сміт називав їхніми моральними почуттями, чому й присвятив книгу, що вийшла майже одночасно зі знаменитим економічним трактатом про добробут націй. 90е роки без перебільшення можна назвати роками довіри як об'єкта дослідження.
Те, що довіра - найважливіша частина людських відносин, настільки очевидно, що, здавалося б, не вимагає особливих доказів. Це відомо людям усього миру з незапам'ятних часів. На думку антропологів привітальний жест - протягнена вперед рука з розкритою долонею - означав спочатку свідчення для іншої людини: дивися, у мене в руці немає ніякої зброї, я відкритий для мирного діалогу. І нині, незважаючи на винятково розвинену юридичну систему, що забезпечує контрактні, зафіксовані відносини, довіра залишається незамінним компонентом ділових відносин. Більше того, його роль зростає в міру того, як зростає значення відносин і їхня тривалість. Ніж важливіше угода, тим потрібніше довіра.
Досить показова й доля довіри як об'єкта наукового дослідження. Незважаючи на все своє практичне значення, довіру, видимо, здавалося настільки простим явищем, що майже не залучало уваги вчених протягом майже всієї історії людства. Навіть в області етики такі корифеї філософської думки як Платон, Аристотель, Августин, Гегель, Кант, Локк, якщо назвати лише деякі великі імена, присвячували проблемі довіри досить мало уваги в порівнянні з іншими проблемами.
Перший імпульс дослідженням довіри був даний лише в другій половині нашого століття у зв'язку з вивченням конфліктів і міжнародних переговорів, що, у свою чергу, було стимульовано ситуацією холодної війни й протистояння блоків. Потім довіра поступово проникає навіть у риторику державних діячів (згадаємо Рейгана: "Довіряй, але перевіряй").
Бум досліджень довіри в суспільних науках доводиться на 90-ті роки, коли поступово стало з'ясовуватися, що здається простим і самоочевидним об'єкт, подібно денному світлу, містить цілий спектр складних відтінків. Довіра стала вивчатися в різних сферах людського життя: у міжособистісних відносинах, суспільних процесах і, зрозуміло, в економіці, бізнесі. Довіра придбала статус "соціального капіталу", тобто засобу, що забезпечує існування й розвиток суспільства.
На жаль, у вітчизняній сучасній науці практично відсутні фундаментальні дослідження довіри. Виключення становить єдина робота, що з'явилася лише в 1997 р. Тим часом, значення довіри саме в соціально-психологічному плані неможливо переоцінити. Читачеві, знайомому із кризовою ситуацією в Росії, що зложилася після 17 серпня 1998 року, досить відкрити будь-яку газету, де без усякого частотного аналізу помітно як довіра вийшла на одне з перших місць серед ключових слів, відбиваючи девальвацію в країні цього найважливішого соціального капіталу.
Досить показова етимологія терміна. У більшості європейських мов корінь слова - "віра". У російській мові значеннєвий ряд похідних слів досить широкий і показовий: віра, довіра, вірний (правильний, надійний, відданий), перевірка, завірити, засвідчити, напевно й т.д. Відзначимо два змісти: "вірити в що-небудь" і "бути надійним", оскільки саме ці два змісти утворять одне із самих древніх і класичних визначень релігійної віри. Воно належить Апостолові Павлові й говорить: "Віра є впевненість у невидимому й здійснення очікуваного". Зберігаючи ті ж два змісти, воно підкреслює переконаність в існуванні того, чого поки немає в наявності, але обов'язково буде. Психологічно це можна ще визначити як "надійну надію". Однак, незважаючи на високий ступінь надійності, це все-таки надія, тобто позитивний прогноз у ситуації деякої невизначеності, чреватої, відповідно ризиком того, що очікування можуть і не виправдатися. Проте людина вірить. Чому ж "надія вмирає останньої".