Вертхеймер був переконаний, що це явище, що одержало експериментальне підтвердження в його лабораторії, по-своєму так само є елементарним, як і звичайне відчуття, але, у той же час, являє собою щось відмінне від одного або навіть декількох простих відчуттів. Він назвав це явище фи-феноменом. Яке ж пояснення дав Вертхеймер фи-феномену, що, відповідно до поглядів, що господували в той час у сучасній психології, просто не міг існувати? Воно було такий же простий і геніальним, як і його експеримент. На думку Вертхеймера, що здається рух взагалі не мало потребу в поясненні. Воно існувало в такому виді, у якому сприймалося, і не могло бути розбите на більш прості частини.
Відповідно до теорії Вундта, інтроспекція цих стимулів повинна була створювати сприйняття двох сусідніх смужок світла й нічого більше. Але як би строго не проводилася інтроспекція в досвіді Вертхеймера, що рухається смужка світла продовжувала спостерігатися, а всі спроби пояснення її появи зі старих теоретичних позицій кінчалися невдачею. Ціле (у цьому випадку гаданий рух лінії світла) було відмінно від суми його тридцятимільйонних (двох нерухливих світлових променів). Таким чином, традиційної атомістичної психології був кинутий відкритий виклик, на який вона не змогла відповісти.
Вертхеймер опублікував результати свого дослідження в 1912 році в статті за назвою "Експериментальні дослідження сприйняття руху". Уважається, що саме вона поклала початок виникненню школи гештальтпсихології.
Макс Вертхеймер (1880-1943)
Макс Вертхеймер народився в Празі, де закінчив середню школу й у віці 18 років надійшов в університет на факультет правознавства. Потім він відмовився від занять юриспруденцією й став вивчати філософію, відвідуючи лекції Еренфельса. Надалі Вертхеймер продовжив освіту в Берлінському університеті, де вивчав філософію й психологію. В 1904 році він захистив докторську дисертацію у Вюрцбургському університеті в Освальда Кюльпе. Протягом декількох років Вертхеймер працював в університетах Праги, Відня й Берліна, перш ніж улаштувався у Франкфурті. Там він займався дослідницькою роботою, читав лекції, а в 1929 році одержав звання професора. Під час першої світової війни він займався розробкою гідроакустичних приладів, що прослуховують, для підводних човнів і берегових портових зміцнень.
В 1921 році Вертхеймер, Коффка й Келер при сприянні Курта Гольдштайна й Гансу Грюле заснували журнал "Психологічні дослідження" (Psycological Research), що став офіційним друкованим виданням школи гештальтпсихології.
Вертхеймер був у складі першої групи вчених, що бігли з нацистської Німеччини в США в 1933 році. В Америці він приєднався до нової школи соціальних досліджень, членом якої залишався аж до своєї смерті в 1945 році. Хоча ці роки були в науковому плані винятково плідні, зусилля, спрямовані на адаптацію до нової мови й нової культури, надзвичайно виснажували вченого.
Вертхеймер зробив сильне враження на молодого американського психолога Абрахама Маслоу, що випробовував перед ним таке благоговіння, що став вивчати його особисті якості й здатності. Саме завдяки спостереженням за Вертхеймером і іншими людьми Маслоу згодом розробив свою власну концепцію самоактуалізації й сприяв створенню гуманістичної школи в психології.
Курт Коффка (1886-1941)
Серед засновників гештальтпсихології Курт Коффка, можливо, був самим винахідливим. Він народився й виріс у Берліні й там же одержав утворення в місцевому університеті, виявивши виняткову цікавість до природничих наук і філософії. Надалі він вивчав психологію під керівництвом Карла Штумпфа й одержав докторський ступінь в 1909 році. В 1910 році Коффка почав своє тривале й плідне співробітництво з Вертхеймером і Келером у стінах Франкфуртського університету. На наступний рік він одержав місце в університеті Гиссена, в 40 милях від Франкфурта, де проробив до 1924 року. Під час першої світової війни він працював у психіатричній клініці, допомагаючи пацієнтам із черепно-мозковими травмами, а також страждаючим від афазії.
Після війни, коли психологи Сполучених Штатів познайомилися з новою науковою школою, що оформилася в Німеччині, Коффка написав статтю для американського журналу "Психологічний бюлетень". Ця стаття, що одержала назву "Перцепція: введення в гештальт теорію" (Koffka. 1922), містила основи гештальтпсихології, а також результати багатьох досліджень і їхньої оцінки. Хоча ця стаття мала важливе значення як перше пояснення американським психологам змісту нового наукового напрямку, все-таки руху в цілому, вона, очевидно, зробила погану послугу. Справа в тому, що її заголовок, що містить слово "перцепція", привів до непорозуміння, що розсіялося тільки через багато років: у багатьох, що прочитали цю статтю, зложилося враження, що гештальт-теорія має справу тільки з перцепцією й не має відносини до інших областей психології. Насправді ж гештальтпсихологія значною мірою зачіпала проблеми мислення й научання, а в остаточному підсумку й всі аспекти свідомого досвіду.
Головна причина, по якій засновники гештальтпсихології сконцентрували свої публікації на проблемі перцепції, була обумовлена самим духом часу: психологія Вундта, проти якої повстали прихильники нового навчання, одержала свою основну підтримку завдяки результатам досліджень відчуттів і сприйняттів, тому вони вибрали перцепцію як вихідний пункт для критики Вундта в його власній науковій цитаделі.
В 1921 році Коффка опублікував книгу "Основи психічного розвитку", присвячену формуванню дитячої психології й яка мала успіх і в Німеччині, і в Сполучених Штатах. Його запрошували в Америку для читання лекцій в університетах Корнелла й Висконсина, а в 1927 році він одержав місце професора в Смітовському коледжі в Нортхемптопе, штат Массачусетс, де проробив до своєї смерті в 1941 році. В 1933 році Коффка видав книгу "Принципи гештальтпсихології", що виявилася занадто важкої для читання, і тому не стала основним і найбільш повною допомогою з вивчення нової теорії, як на це розраховував її автор.
Вольфганг Келер (1887-1967)
Вольфганг Келер був глашатаєм руху гештальтпсихології. Його книги, написані з дивною старанністю й акуратністю, дали класичне уявлення про багатьох аспектах цього наукового напрямку. Заняття фізикою, що Келер вивчав разом з Максом Планком, переконали його в тім, що ця наука повинна бути пов'язана із психологією й що гештальти (форми або структури) зустрічаються в психології так само, як і у фізику.
Келер народився в Естонії. Коли йому було п'ять років, його родина переїхала на північ Німеччини. Своє утворення він одержував в університетах Тюбингена, Бонна й Берліна, де в 1909 році захистив докторську дисертацію в Карла Штумпфа. Потім він відправився в університет Франкфурта, куди прибув незадовго до появи там Всртхеймера з його іграшковим стробоскопом.
В 1913 році за пропозицією Прусської Академії наук Келер почав подорож на Канарські острови, розташовані поблизу північно-західного узбережжя Африки, де на острові Тенерифі почав вивчати поводження шимпанзе. Через шість місяців після його прибуття на Канари почалася перша світова війна, і, як повідомляв Келер, він не міг повернутися на батьківщину, хоча іншим німцям, що проживали там, це вдалося. Ґрунтуючись на інтерпретації останніх історичних даних, один із психологів висловив припущення про те, що Келер, можливо, займався шпигунством на користь Німеччини й що наукове встаткування його лабораторії служило лише цілям прикриття розвідувальної діяльності. Це твердження ґрунтувалося на тім, що на горищі свого будинку Келер ховав потужний радіопередавач, що він нібито використовував для передачі відомостей про рух судів союзників. Однак прямих доказів у підтримку цієї версії ні, до того ж згодом вона була спростована істориками й фахівцями з гештальтпсихології.
Але як би те не було, як шпигун або як затриманий війною вчений, Келер прожив на острові сім років, вивчаючи поводження шимпанзе. Там він написав книгу, що стала в наш час класикою, за назвою "Інтелект людиноподібних мавп", друге видання якої вийшло в 1924 році й було переведено на англійський і французьку мови.
В 1920 році Келер повернувся в Німеччину й через два роки перемінив Штумпфа в посаді професора психології Берлінського університету, де й проробив до 1935 року. Безсумнівною причиною цього престижного призначення стала публікація книги "Фізичні гештальти в спокої й стаціонарному стані", що звернула на себе увага фахівців своїм високим науковим рівнем.
У середині двадцятих років у Келера виникли серйозні проблеми в особистому житті. Він розвівся із дружиною й женився на молодій шведській студентці, після чого був позбавлений контактів зі своїми чотирма дітьми від першого шлюбу. У результаті пережитих нервових потрясінь у нього стали тремтіти руки, що ставало особливо помітно у хвилини хвилювання.
В 1925/26 навчальному році Келер читав лекції в Гарвардському університеті й в університеті Кларка, де на додаток до своїх наукових обов'язків учив аспірантів танцювати танго. В 1929 році він опублікував книгу "Гештальтпсихологія", що найбільше повно відбила погляди нового напрямку.
Він виїхав з Німеччини в 1933 році через конфлікт із новим режимом. Один раз, після того, як на своїй лекції він насмілився відкрито критикувати фашистський уряд, у його аудиторію ввірвалася банда нацистів. Пізніше Келер написав безстрашний лист у берлінську газету, у якому виразилося його збурювання вигнанням з німецьких університетів професорів-євреїв. Увечері того дня, коли був опублікований лист, Келер з декількома друзями очікував у себе будинку появи гестаповців. Однак йому дали можливість виїхати за кордон.
Після еміграції в США Келер викладав у Свартморському коледжі в Пенсільванії, написав кілька книг і редагував журнал "Психологічні дослідження". В 1956 році він був визнаний гідним нагороди "За видатний внесок у науку" Американської психологічної асоціації, а незабаром після цього був вибраний її президентом.