Таблиця 1
Показники (*) стану системи кровообігу і вегетативної нервової системи студентів під час звичайного учбового процесу ("норма") і емоційного стресу ("іспит")
| Показник | АДС мм рт. ст. | АДД мм рт. ст. | ВІК ум. од. | ІН ум. од. | SDNN мс |
| Норма | 114.3 ± 0.9 | 73.1 ± 0.6 | 4.2 ± 1.2 | 72.6 ± 4.9 | 63.6 ± 1.9 |
| Іспит | 129.2 ± 1.5 | 81.9 ± 0.9 | 17.1 ± 1.4 | 161.6 ± 11.4 | 47.9 ± 1.8 |
| Достовірність відзнак | р < 0.001 | р < 0.01 | р < 0.001 | р < 0.001 | р < 0.001 |
(*) АДС - артеріальний тиск систоли; АДД - артеріальний тиск діастоли; ВІК - вегетативний індекс Кердо; ІН - індекс напруги регуляторних систем; SDNN - стандартне відхилення кардиоінтервалів.
Величина індексу напруженості регуляторних систем позитивно корелювала з рівнем реактивної тривожності, спостережуваної перед іспитом (r = 0.27; р=0.023). У нашому дослідженні не спостерігалося достовірної кореляції між ІН і рівнем особової тривожності по Спілбергеру в умовах відносного спокою, про яку повідомляли деякі автори, проте під час екзаменаційного стресу між цими показниками наголошувалася позитивна кореляція (r = 0.33; р=0.006). Також був виявлений зв'язок між особовою тривожністю і приростом ІН у студентів на іспиті в порівнянні з величиною ІН, що реєструється під час звичайного учбового процесу (r = 0.24; р=0.038). Це може означати, що особи, які володіють підвищеною особовою тривожністю, приріст активності симпатичної системи на іспиті відбувається більшою мірою, ніж у малотривожних студентів. Питання про відношення між рівнем тривожності і успішністю діяльності студентів залишається поки дискусійним. Одні дослідники відзначають негативний характер зв'язку між цими показниками, інші наводять дані про те, що високі рівні тривожності позитивно впливають на успішність навчання студентів. Зіставлення показників успішності навчання і стану вегетативної системи дозволило виявити у відмінників найбільшу вираженість вегетативній дисфункції, що трактується авторами як зростання фізіологічної ціни за успішне навчання.
Альтернативою дослідженням, що зв'язують потенціал психологічної дії екстремальних ситуацій з патологією психічної діяльності, з'явилася концепція, в рамках якої переконання на наслідки травматичного досвіду не зводилися до однозначності негативного впливу на розвиток особи. Сенс цієї точки зору на функціонування людини, що підпала під негативний вплив важких подій, може бути вдало переданий висловом Ф. Ніцше: "Що не вбиває мене, робить мене сильніше"[8]. Мова йде про тих небагатьох роботах, в яких з неминучості втрати чогось важливого для людини фокус уваги переміщається на можливість придбання, звернення кризи і обумовлених стресом психічних поломок в потенційні людські можливості. Дослідженням, що дотримуються такої точки зору на суть людської природи, більшою чи меншою мірою властиво розуміння особових обмежень не як слабостей або вад, але як потенційних людських можливостей. Страждання, володіючи часом руйнівною силою для особи, одночасно може сприяти і актуалізації цих можливостей.
На думку Дж. Б’юдженталя, в стражданні поміщена потужна сила позитивних особових змін. Воно ж є і найбільш важливим поштовхом, що примушує людину вирішити звернутися за професійною допомогою до психолога. Проте, за його твердженням, одного тільки страждання, яким би сильним воно не було, явно не достатньо для зміни свого життя на краще.
Для визначення комплексу відчуттів і стосунків людини, що серйозно задумалася про своє життя і знаходиться в стані готовності змінити звичний спосіб буття, обставини відношення або внутрішні орієнтації свого життя, Б’юдженталь використовує термін "турбота". Як цілісне утворення, турбота є системою, що складається з наступних елементів: болю, надії, зобов'язань і внутрішньої орієнтації. Біль у формі емоційного дистресу, тривоги або реального фізичного болю є природним сигналом того, що у людини щось йде не так. Надія – це віра, не обов'язково усвідомлена, в те, що життя може стати краще. Проте людина може насправді мучитися від болю, але майже не мати актуальної надії. Зобов'язання означають бажання перейняти на себе відповідальність за свою діяльність, якщо вона направлена на досягнення хоч скільки-небудь значущих результатів. Внутрішня орієнтація вимагає залучення уваги людини до того, що відбувається усередині нього, усвідомлення саме себе і того, як формується його віра в світ. Таким чином, турбота є потенціалом людської істоти, що робить його відкритим новому досвіду і що інтуїтивно просувається у напрямі якнайповнішої реалізації своїх можливостей.
Проте, не дивлячись на підкреслення необхідності і можливості актуалізації навіть слабо вираженої турботи, Бьюдженталь одночасно обмовляється і про можливість її повного, не підмета відновленню руйнування: "Життєвий досвід інколи так руйнує або спотворює внутрішнє відчуття людини, що не дивлячись ні на які практичні потреби встановити контакт з внутрішнім світом виявляється неможливим"[9].
Р. Мей також переконаний, що страждання є одним з чинників позитивної трансформації особи. "Людське его непокірно і уперто; воно відштовхує те, що може потривожити, із-за сильної боязні глибокої невпевненості, що приходить в той момент, коли стиль життя людини опиняється в хитному положенні"[10]. Людина частіше вважає за краще витримувати нещастя справжньої ситуації, чим ризикувати невпевненістю, яка настане із зміною. І тоді тільки нестерпне страждання і відчай підштовхнуть його до усвідомлення необхідності змін.
Подібно до прихильників екзистенціального підходу в психології, S. R. Maddi схильний вважати, що все, що б ми не робили, грунтується на ухваленні рішень і відповідальності за свободу змін в своєму житті. Це означає, що, ухвалюючи рішення, рано чи пізно людина неминуче встає перед проблемою вибору між вже випробуваними у минулому альтернативами і між майбутнім, відносно незвичним і незнайомим. Так, людина може вирішити залишатися на роботі, що давно стала для нього пригноблюючий рутинною і нудною. При цьому він автоматично відмовляється від розгляду інших, перспективніших, але вимагаючи отримання додаткових знань і перейняття на себе більшої відповідальності варіантів. Від ухвалення орієнтованих на саморозвиток рішень людей часто утримує сильне занепокоєння від неможливості передбачити, чим може обернутися такий вибір, страх невдачі і розчарування, які, у свою чергу, можуть привести до краху надій і психологічної кризи. Проте, згідно екзистенціальної психології, постійний вибір добре відомого і знайомого не є якнайкращим, оскільки не сприяє особовому зростанню і актуалізації своїх можливостей, а приводить до особової стагнації.
Те, що створює для нас передумови здійснення цінніших, але одночасно і небезпечних виборів, – це, в концепції Maddi, життєстійкість, синонімічне поняттю "Екзистенціальна мужність". На його думку, зміни в житті людини, як позитивні, так і ті, які приводять до невдач і навіть тяжких наслідків для психіки людини, можуть обернутися актуалізацією його потенційних можливостей і зростанням екзистенціальної мужності.
Ми вважаємо, що не існує такого об'єктивного критерію, на підставі якого людський досвід (і навіть досвід, пов'язаний з перебуванням в екстремальній ситуації) можна було б однозначно віднести до одного з полюсів дихотомії "негативний, – позитивний". Така характеристика подій нерозривно пов'язана з тим сенсом, який має для конкретної людини те або інша життєва обставина. Тому залежно від того, як сенс події співвідноситься з системою особових цінностей індивіда, воно може і обмежувати функціонування людини, і розширювати кордони його потенційних можливостей. Згідно думки Ф.Е. Василюка, існує такий клас людських переживань, цільова детерміація яка не зводиться до задоволення насущної потреби, впорядкування внутрішнього світу або усунення перешкод самоактуалізації. Позначені ним як вищі людські переживання, вони розглядуються ним в контексті освоєння культурних цінностей, є по своєму характеру творчими і можуть виводити людину за межі самого себе. Тоді при зіткненні із зовнішніми труднощами і небезпеками душевні і фізичні сили людини зосереджуються не на досягненні власного благополуччя і безпеки, а на служінні вищій цінності. "Гранична точка цього руху – стан безумовної готовності до самопожертвування, точніше, абсолютно очищений від будь-яких егоїстичних фіксацій стан повного самозабуття"[11]. Тоді стан неможливості, лежачий в основі психологічної кризи, проривається зсередини і наділяє сенсом що здаються безрозсудними в подібній ситуації дії.
Народжений в практиці екзистенціальний і гуманістично орієнтованих підходів до психологічної допомоги людині, такий, що опинився в стані кризи, підхід до психічної травми як до невід'ємної частки життєвого шляху особи постулювала неадекватність думки про можливості людини через призму його попереднього досвіду або якійсь достатньо умовної кількісної норми, за якою настає зрив оптимуму функціонування. На наш погляд, обмеженням даної концепції є те, що, роблячи значний ухил убік здебільше феноменологічного опису чинників переживання психологічних наслідків психічної травми, її прихильники мало уваги приділяють експериментальному вивченню умов, сприяючих трансформації особи, в основі якої лежить перетворення обмежень, що накладаються важкими життєвими обставинами.