Поняття психічного захворювання. Методи діагностики
Психічні хвороби являють собою специфічно людську форму патології, в основному, яка відображена порушенням відбиття людиною навколишнього й свого власного внутрішнього миру, у результаті чого страждає його адаптація в соціальному середовищі.
Суспільна думка традиційно схильне відносити до психічних хвороб психози, при яких у хворого виникають якісно нові властивості психіки, що відрізняють його від психічно здорової людини. У уявленні широкого кола людей тримається образ "божевільного" - невигойно хворої людини, що висловлює безглузді ідеї й робить безглузді, небезпечні для навколишні вчинки. Такі уявлення беруть початок у спостереженнях за психічно хворими з найбільш важкими формами психозів - постійними мешканцями психіатричних лікарень. Але психози не завжди такі, у багатьох випадках вони обмежуються нечисленними або навіть одиничними нападами з успішним результатом, що може бути прирівняний видужанню. Якщо навіть психоз не веде до видужання й хвороба стає хронічної, вона не завжди завершується важким результатом; часто наступає послаблення хвороби - ремісія, при якій хворий здатний у тім або іншому ступені адаптуватися в умовах соціального середовища, і психічні розлади, що зберігаються, не позбавляють його повністю життєвої перспективи.
Психози по частоті значно уступають прикордонним розладам, при яких психічні процеси змінюються не стільки в якісному, скільки в кількісному відношенні убік посилення або ослаблення тих або інших психічних реакцій. При них властиві будь-якій людині реакції подразнення, почуття утоми, коливання настрою, тривога підсилюються настільки, що приводять до значного погіршення самопочуття хворого, до зниження його соціальної адаптації й працездатності; крім психічних змін у таких хворих з більшою сталістю виявляються функціональні порушення з боку серцево-судинної системи й інших внутрішніх органів, симптоми вегетативних розладів, часто позначувані як вегето-судинна дистонія. У повсякденній медичній практиці думка про патологію психічної діяльності в подібних випадках виникають тоді, коли емоційні розлади й порушення поводження у хворого виступають на перший план, а його скарги на стан здоров'я перестають відповідати характеру й вазі об'єктивних соматичних симптомів.
Розходження психозів і прикордонних станів не завжди бувають досить виразними й певними. Крім того, при багатьох психічних захворюваннях психотичні й прикордонні розлади сполучаються в різних пропорціях.
Психічні розлади спостерігаються не тільки при психічних захворюваннях у власному змісті цього слова; вони можуть мати місце при багатьох соматичних хворобах. Не є, наприклад, рідкістю виникнення швидко минаючих порушень свідомості з маренням і галюцинаціями на висоті гарячкового стану при інфекційних захворюваннях. При деяких соматичних хворобах зміни психічної діяльності настільки постійні й типові, що вони описуються в довідниках по внутрішніх хворобах як симптоми основного захворювання, наприклад дратівливість при жовтяниці або гіпертиреозі, зниження настрою при виразковій хворобі шлунка, страх смерті при інфаркті міокарда й т.п.
Психіатрія як самостійна клінічна дисципліна не має чітких границь, і предмет її багато в чому визначається особливостями культури даного суспільства. Прийнято вважати, що чим вище рівень цивілізації й культури суспільства, тим частіше люди звертаються за психіатричною допомогою. Добре відомо, що тяжкий щиросердечний стан буває в людини у зв'язку з важкими життєвими обставинами й щиросердечними потрясіннями, не пов'язаними з патологічними процесами в центральній нервовій системі. Людина в сучасному високорозвиненому суспільстві не завжди буває готів миритися з ним, він шукає допомоги й підтримки у фахівця - психотерапевта, психоаналітика або психіатра. У багатьох країнах така практика стала повсякденної й широко розповсюдженої. Це ще більше розмиває границі діяльності психіатричної служби, що вступає в тісну взаємодію із системою немедичної психологічної й соціальної допомоги населенню. Зв'язку між ними текучі, не піддаються точному регламентуванню й установлюються залежно від культурних традицій суспільства в даному регіоні.
На різних етапах розвитку суспільства, особливо в. періоди економічних і політичних його криз, відроджуються анти психіатричні тенденції, широке поширення серед населення одержують марновірні, ненаукові уявлення про природу й лікування психічних хвороб. Виникає культ незвичайної особистості - екстрасенса, чаклуна, народного цілителя, якому приписується володіння незвичайними, містичними здатностями, силами "біополя", магією слова й жесту, що дозволяють чудесним образом зціляти хворих. На перевірку виявляється, що кінцева мета полягає не стільки в зціленні даного конкретного хворого, скільки в задоволенні містичних потреб певного кола людей. У цих забобонах оживають архаїчні риси мислення людей первісного суспільства, засновані на вірі в сили, хоча й не відчутні за допомогою органів почуттів, але проте реальними. Якщо ці колективні уявлення припускають у предметах наявність певних властивостей, пише французький психолог Л. Леви-Брюль, то вже ніщо не в змозі переконати людей з рисами первісного мислення. Точно так само, як невдача якогось магічного обряду, наприклад заклинання дощу, не може лишити віри тих, хто в нього вірить.
Все сказане дозволяє дійти висновку, що в суспільстві й у медицині існує великий діапазон подань про психічну хворобу й заходи щодо надання допомоги особам із психічними розладами. Психіатрія серед клінічних медичних дисциплін є найбільше "соціальної", на неї дуже впливають суспільну думку й суспільні настрої. В. М. Бехтереву приписують слова: "Відношення до психіатрії є показником рівня цивілізації суспільства". З іншого боку, іде повільний процес нагромадження справжніх знань про природу психічних хвороб і їхньому лікуванні, що опирається на прогрес фундаментальних наук про людину. Можна засумніватися в досконалості сучасних психіатричних наукових знань. Але не можна сумніватися в тім, що за двісті років існування психіатрії в різних країнах накопичено немалодостовірних відомостей про істоту психічної патології, класифікації різних її форм і методах лікування.
Методи психіатричного обстеження хворих
1.Психопатологічний метод. 2.Експериментально-психологічні методи дослідження. 3.Соматичне обстеження хворих психічними захворюваннями. 4.Дослідження нервової системи при психічних захворюваннях. 5. Клініко-генетичне обстеження психічно хворих.
Психіатричне обстеження починається з виявлення й описи психопатологічного синдрому, що представляє собою картину психічних порушень на даному етапі розвитку хвороби, хвороба в "поперечному розрізі". В одних випадках синдром буває простим, містить у собі 2-3 симптому, в інші - надзвичайно складним, поліморфним, що вказує на більшу глибину розладу психічної діяльності.
Психопатологічний синдром, відбиваючи патофізіологічні механізми порушень вищої нервової діяльності, не вичерпує всіх особливостей психіки хворого. Поряд з порушеними психічними процесами можуть залишатися інші психічні функції, що дозволяють хворому правильно сприймати й оцінювати навколишнє оточення, організовувати своє поводження у відповідності про ситуацію. Навіть при важких порушеннях психіки, таких як галюцинації, марення, зовнішній вигляд і поводження хворого, можуть залишатися мало зміненими, і при випадковому знайомстві з ним у навколишніх не виникає враження про його психічну ненормальність. "Здорові" сторони особистості пацієнта також повинні бути виявлені й описані; разом із психопатологічними симптомами вони становлять психічний статус хворого.
Психопатологічний метод
Метод, за допомогою якого психіатр в умовах клінічного обстеження хворого виявляє й описує синдром і психічний статус, називають психопатологічним. Він включає спостереження за поводженням, мімікою хворого, аналіз його висловлень і самозвіту про внутрішні, суб'єктивні переживання. При описі психічного статусу психіатр користується звичайними психологічними й побутовими, розмовними термінами; він відзначає, що хворий тужливий або апатичний, замкнуть. Він задає питання й вислухує відповіді пацієнта, з'ясовуючи, як той ставиться до своїм близьких, до перебування в лікарні, чи вважає себе хворим і т.д. Самозвіт хворого дозволяє лікареві проникнути в сховані від навколишні думки, почуття й наміри.
Все те, що лікар пізнає у хворому за допомогою своїх органів почуттів, ставиться до об'єктивних ознак хвороби, і вони дозволяють контролювати вірогідність повідомлених хворим відомостей про його внутрішні переживання. Але це, на думку одного із засновників психопатології, німецького філософа й психіатра Карла Ясперса (1883-1969), ще не дозволяє глибоко осягти щиросердечний мир пацієнта. Властиво щиросердечне пізнається ірраціональним способом: співпереживанням. Так, наприклад, поводження хворого, що випробовує страх, це об'єктивна ознака хвороби, але саме переживання хворим страху об'єктивно непізнаване й може бути розкрито лише інтуїтивно за допомогою емпатії (співпереживання, уміння настроїтися на емоційну хвилю іншої людини).
Ясперс розвив тезу про "розуміючу психологію", під якою він розумів виведення щиросердечного із щиросердечного, тобто те, як одне психічне явище з очевидністю випливає з іншого, первинного стосовно нього щиросердечного явища. Якщо змісту думок випливають друг із друга за законами логіки, то ці зв'язки ми розуміємо розсудом. Наприклад, хворий, що чує "голоси", дає їм маревне, але логічно зрозуміле пояснення: з ним говорять "інопланетяни", бог і т.п. Якщо ж зміст думок випливає з настроїв і побоювань, те отут ми проникаємо у феномени психічної діяльності властиво психологічно, тобто шляхомпочуття. Так, ми можемо, поставивши себе на місце хворого з тужливим настроєм (депресією), уявити собі, якими шляхами той переконався у своїй винності й до думки про те, що серед навколишніх є люди, які хочуть його знищити.