Девіз представників феноменологічного напрямку, до якого ставився Ясперс, полягає в наступному: психологія й психопатологія невіддільні друг від друга; ми повинні бути здатні зрозуміти, наскільки це можливо, все те, до чого хворий прилучається на різних рівнях не тільки у світі слів, які він вимовляє, але й схопити вираження його особи, жести, різні почуття, які він хотів би передати невловимим образом, навіть якщо він не може виразити їхніми словами.
Глибоке й тонке проникнення й опис щиросердечних явищ у психічно хворої людини, у тому числі на рівні інтуїції, ірраціонального збагнення, безсумнівно буває властиво майстерно підготовленому й витонченому психіатрові. Однак надмірне захоплення відтінками індивідуального сприйняття таїть у собі небезпека неточних і суб'єктивних рішень. Можна так тонко заточити психопатологічний олівець, що він почне ламатися. Психіатри, що сповідають феноменологічний метод, бувають схильні в описі психічного статусу .і в інтерпретації висловлень хворого використовувати складні терміни, поняття й метафори, і завжди існує ризик, що вони не будуть сприйняті й зрозумілі однозначно іншими фахівцями.
Спірним є положення Ясперса про відсутність принципових розходжень між психологією й психопатологією й про те, що остання вивчає дійсні, тобто усвідомлювані самим хворим психічні процеси. Справа полягає в тім, що представлені в самозвіті хворого спостереження за своїми патологічними переживаннями самі по собі не є об'єктивний факт психічного розладу. Самозвіт хворого являє собою вираження відносини хворого до свого щиросердечного стану. Пацієнт інтерпретує його, порівнюючи його зі знайомими йому станами в інших людей. Російський психолог О. Потебня писав: наші щиросердечні стани усвідомлюються лише в міру того, як ми виявляємо їх в інших або виражаємо в слові. Темними залишаються для нас ті особливості щиросердечного життя, які ми не виражаємо ніякими засобами і які ми не побачимо ні в кому, крім себе.
Вивчаючи самозвіт хворого про його внутрішні переживання, ми довідаємося, як його думки, почуття й учинки відбиваються в його власній свідомості, тобто судимо про його самосвідомість. Зміст самосвідомості залежить від досвіду хворого При першому контакті з лікарем-психіатром він може відзначити в себе відомі йому й бачені в інших людях симптоми хвороби, такі як головний біль, дратівливість, слабість, погана пам'ять, зниження настрою. Але ознаки хвороби, які йому менш відомі, наприклад, нав'язливі думки, тривогу, перекручене половий потяг, він відіб'є в самозвіті лише за допомогою навідних запитань лікаря. Ще більш утруднене відбиття в самосвідомості й самозвіті таких хворобливих переживань, які зовсім невідомі хворому й не мають аналогів у психіці здорової людини, наприклад псевдогалюцинацій, помилкового сприйняття розмірів і положення в просторі частин свого тіла (порушення "схеми тіла"). Усе, що не втримується в самосвідомості хворого, не одержить відбиття й у його самозвіті.
Після повторних зустрічей із психіатром хворої починає описувати раніше йому не відомі суб'єктивно тяжкі симптоми, користуючись засвоєними термінами й способом тлумачення їхнім лікарем. Все це не означає, що психопатологічні симптоми, незнайомі хворому й не відбиття, що знаходять, у його самосвідомості, у нього відсутні й що психіатр їх "вселяє", створює в пацієнта. Ці порушення, безсумнівно, є у хворого незалежно від його контактів із психіатром, і вони знаходять висвітлення в його міміці й поводженні. Але вони існують у вигляді "темних" відчуттів, недиференційованих тяжких внутрішніх переживань, що створюють загальний дискомфорт і впливають на поводження хворого. Це ще не синдром як такий, а контур синдрому, утворений патологічними змінами процесів вищої нервової діяльності в головному мозку. Архітектурний компонент синдрому, його інформаційна частина створюється в результаті досвіду спілкування. Так, хвора з депресією протягом довгого часу страждає від почуття безсилля, вона повна похмурих думок, робить спробу самогубства, зовнішній вигляд її відбиває стан пригніченості, але тільки після повторних бесід із психіатром вона починає скаржитися на тугу й детально неї аналізує, а на питання про те, з якого часу вона зрозуміла, що в неї туга, упевнено заявляє: "З тих пор, як стала спілкуватися із психіатром". Таким чином, самозвіт психічно хворого є результат взаємодії власного суб'єктивного досвіду й засвоєного їм досвіду інших людей, зокрема лікуючого лікаря-психіатра.
Те саме захворювання по-різному відбивається на психічному стані хворих, що належать до різних соціальних шарів і різних культур. Ці відносини вивчаються етнопсихіатрією - галуззю наукової психіатрії, що досліджує особливості психічних захворювань у різних етнічних групах населення з їхніми особливими традиціями й складними в суспільстві відносинами. Так, у суспільствах, де старіння людини веде до зниження його соціальної цінності, авторитету й самоповаги, старечі зміни особистості проявляються тривожними побоюваннями самітності, зубожіння, безпорадності. Падає інтерес до подій зовнішнього миру, з'являються егоїстичність, буркотливість, дріб'язковість і скнарість. Ці зміни особистості в старості значно менш характерні в суспільствах, де соціальна роль людей похилого віку традиційно вважається значущою і в старих немає почуття власної малоцінності й непотрібності.
Зі зміною відносин особистості й суспільства багато в чому зв'язана й трансформація картин психічних захворювань - їх патоморфоз. Так, наприклад, в історичні періоди, коли алкоголізм серед населення зустрічалися порівняно рідко й алкоголіки відкидалися суспільством, алкогольна деградація особистості проявлялася психічними порушеннями й поводженням, що відповідало соціальній ролі, що відводиться алкоголікові: почуттям провини, хвастощами, асоціальним і нарочито розв'язним поводженням, неохайністю в одязі й інших ознаках занепалої людини. У міру все більшого поширення алкоголізму й зростання терпимості до нього з боку суспільства серед осіб із цим захворюванням всі частіше зустрічаються люди зовні респектабельні, з почуттям власного достоїнства й високою самооцінкою, що не ухиляються від своїх обов'язків на роботі.
Проблема розкриття й опису психічного статусу хворого, що дійсно відповідає контуру психопатологічного синдрому і його патофізіологічній структурі, складна й суперечлива, і вона не може бути вирішена одними лише засобами психології. Для клініциста знання про хворого, почерпнуті з його самозвіту й спостереження за поводженням, тільки тоді здобувають значення реальності, коли вони підлеглі критеріям і законам психопатології. Клінічна психопатологія не є частиною психології. Вона використовує психологічні терміни, але оперує специфічними медичними поняттями: симптом, синдром, етиопатогенез. Серед них центральним є поняття синдрому. Його не можна віднести, як це раніше робилося, до тієї або іншої сфери психічної діяльності: до відчуттів, сприйняттям, мисленню, інтелекту, свідомості. Ми практично не зустрічаємо психічних розладів, що ставляться лише до однієї із цих сфер, у кожному з них бере участь вся цілісна психічна діяльність, відповідно до цього "схоплювання" синдрому як картини захворювання на даному етапі повинне бути цілісним. Відповідно до концепції гештальт-психології, будь-яке сприйняття повинне бути цілісним. Кожний об'єкт сприймається як фігура на тлі: фігура має контури, тоді як тло безформне й безмежно простирається за межами фігури.
Психіатр уже при перших контактах із хворим довідається психопатологічний синдром шляхом схоплювання його цілісного образа й виділяючи його із тла - різноманітних відомостей, учинків і висловлень хворого, що прямо не ставляться до даного синдрому. Уловлюються в такий спосіб основні прояви, контур психопатологічного стану. Цей процес дізнавання синдрому подібний до дізнавання на вулиці знайомої людини, навіть якщо в зовнішньому його вигляді відбулися зміни (інший одяг, з'явилися вуси й т.п.). Психологічний акт дізнавання вимагає певної установки - відносини до пізнаваного об'єкта, що залежить від індивідуального досвіду. Починаючий лікар пізнає картину психічних порушень у хворого, дивлячись на предмет очима своїх наставників, засвоюючи їхній клінічний досвід. Навчитися психопатологічного обстеження самостійно, по книгах практично неможливо. У зв'язку із цим погляд професіонала-психіатра завжди відрізняється від вражень, отриманих від того ж хворого дилетантом, що не має систематичного психіатричного утворення.
Розпізнавши психопатологічний синдром, лікар одержує можливість аналізувати його, виявляти й описувати окремі симптоми хвороби. Самі по собі симптоми являють собою абстракцію й здобувають реальне значення тільки в структурі синдрому. У цьому також знаходить висвітлення принцип гештальт-психології: не ціле залежить від частин, а сприйняття частин - від цілого. Так, діагностувавши у хворого депресивний синдром, психіатр виявляє в нього потім знижену самооцінку, думки про безцільність життя, тривогу, надаючи цим симптомам саме те значення, що диктується їхньою приналежністю до депресивного стану; поза депресією ці симптоми ніякого певного значення для розпізнавання хвороби не мають. У структурі синдрому аналіз вхідних у нього симптомів має важливе значення, дозволяючи встановити індивідуальні особливості картини захворювання.
Розпізнавання психопатологічного синдрому дозволяє відрізняти психічні порушення від зовні подібних психічних явищ у здорового суб'єкта. У кожної людини, що не страждає психічним захворюванням, бувають нав'язливі думки й сумніви, коливання настрою, кожний може висловлювати помилкові судження й бути при цьому впевненим у своїй правоті. Але закономірне сполучення симптомів, що утворять психопатологічний синдром, зустрічається тільки при психічних розладах.