Повсякденна психологія особистості й повсякденна соціальна психологія
Яким чином ми довідаємося, що думає звичайна людина? Яким образом ми довідаємося, що звичайні люди не проявляють належного почуття міри й обережності у вживанні тисяч існуючих у нашій мові термінів, що описують типи й риси особистості? Яким образом ми довідаємося, що вони не володіють у достатній мері здатністю пророкування поводження на основі особистісних характеристик, уважаючи можливість пророкування поводження від ситуації до ситуації малоймовірної, а можливість пророкування поведінкових рангів різних людей на підставі спостереження протягом тривалого періоду - більше ймовірної?
Яким образом ми довідаємося, що люди схильні недооцінювати вплив ситуацій на поводження? Мабуть, психологи - деякі з людей, хто не перестає дивуватися силі ситуаційних впливів.
Почнемо розгляд з якісних аспектів повсякденної теорії особистості. Чи дійсно люди є такими вуж закоренілими теоретиками особистісних рис, якими ми намагаємося їх представити? З матеріалів досліджень, так само як і з повсякденного досвіду, ми знаємо, що коли людей просять описати один одного, вони роблять надмірний упор на терміни, що характеризують риси особистості. У ході своїх досліджень Парк (Park, 1986, 1989) виявила, що хоча випробувані й прибігали іноді в подібних ситуаціях до опису поводження, соціальної приналежності, демографічних даних і зовнішнього вигляду людини, однак терміни, що описують особистісні риси (такі, як добрий, соромливий, безтурботний), уживалися більш ніж у два рази частіше, ніж наступна за ними по частоті вживання форма опису.
Остром (Ostrom, 1975) просив студентів коледжу перелічити змістовні пункти інформації, що вони хотіли б одержати про іншу людину з метою сформувати про нього враження. Інформація про особистісні риси склала 26% кількості всіх перерахованих пунктів, у той час як інформація про поводження, соціальну приналежність, демографічних даних і зовнішності склала лише 19%. Лайвслі й Брамлі (Livesley & Bromley, 1973) показали, що вживання дітьми, що належать до нашої культури, термінів, що характеризують риси особистості, неухильно зростає в міру їхнього розвитку, стаючи із часом найбільш частим способом опису, використовуваним для вільної характеристики інших людей. Зміст, що люди нашої культури починають із часом вкладати в ці терміни, є примітно однаковим. Кантор і Мишел, а також Басі й Крейк пропонували людям перерахувати різні варіанти поводження залежно від того, наскільки вони представляють ті або інші стандартні особистісні риси. Ступінь згоди в ранжируванні поводження була близька до їхньої згоди в ранжируванні різних предметів (наприклад, столів або диванів) як представників тих або інших предметних категорій (таких, як, наприклад, «меблі»).
Досить повчально зрівняти частоту використання людьми особистісних рис для пояснення поводження із частотою залучення для цієї мети різних аспектів ситуацій або загального соціального контексту. Джоан Міллер пропонувала людям описати який-небудь поганий вчинок, зроблений недавно людиною, який вони добре знали, а також який-небудь учинок добре знайомого їм людини, що приніс комусь іншому користь. Відразу після опису кожного із учинків, випробуваних просили пояснити, чому дані вчинки мали місце. У половині пояснень, даних випробуваними негативним учинкам, використовувалися диспозиції загального характеру (наприклад, «він дуже недбалий і нетактовний»). Таких пояснень було в три рази більше, ніж пояснень, заснованих на ситуаційному контексті («було погано видно й велосипед занадто сильно розігнався»). Аналогічним образом, коли мова йшла про поводження, одна третина запропонованих пояснень була дана із залученням диспозицій загального характеру, що виявилося на 50% більше загального числа ситуаційних пояснень. Таким чином, випробувані виявили себе як теоретики особистісних рис.
Схожі висновки випливають і з пілотажного дослідження, проведеного Россом і Пеннингом. У ході експерименту випробувані спочатку робили пророкування про те, як деякі індивіди будуть поводитися в ситуації, опис якої було недостатньо конкретним, а потім виявляли, що їхні пророкування невірні. Одержавши такий зворотний зв'язок, випробувані швидко починали робити нові припущення про диспозиції розглянутих індивідів, не поспішаючи при цьому висувати нові припущення про подробиці безпосередньої ситуації. Наприклад, випробуваним говорили, що всупереч їхнім пророкуванням обоє студента Стенфордського університету, яких вони тільки що порахували дуже різними на підставі виконаних ними малюнків, пожертвували гроші на рекламу руху «За права гомосексуалістів». При цьому випробувані в минулому більше схильні давати цьому факту пояснення («ці два студенти, мабуть, самі були голубими або лібералами»), чим ситуаційні («студентів, мабуть, попросили про цьому таким чином, що їм важко було відмовитися»).
Мабуть, найбільш переконлива лінія досліджень, що демонструють прагнення звичайних людей покладатися на конструкти типів особистісних рис, сходить до серії експериментів Уинтера й Улемана, що показали, що засновані на особистісних характеристиках інтерпретації формуються безпосередньо в момент спостереження відповідного поводження й фактично можуть кодуватися разом з ним у пам'яті як невід'ємна його частина.
Уинтер і Улеман запропонували увазі своїх випробуваних ряд слайдів з висловленнями, що описують конкретні дії конкретних людей, наприклад «Бібліотекар допомагає бабусі перенести сумку із продуктами через вулицю». Потім випробуваним видавалися «контрольні аркуші», на які вони повинні були виписати якнайбільше пропозицій із числа тільки що побачених. Для полегшення завдання пригадування їм пропонувалося два роди «підказок». У деяких випадках це були розхожі назви особистісної риси або диспозиції, що погодяться з дією, описаною на відповідному слайді (наприклад, для фрази про бібліотекаря, що допомагає бабусі перенести сумку через дорогу, таким ярликом служило слово «попереджувальний»). В інших випадках підказкою служило слово, що викликає близьку значеннєву асоціацію з підметам або присудкам відповідної пропозиції (наприклад, слово «книги» по асоціації зі словом «бібліотекар»).
Не дивно, що при наявності підказок випробуваним вдавалося пригадати істотно більше пропозицій, чим при відсутності таких. При цьому натяки, пов'язані з особистісними рисами, виявилися більше ефективними, чим значеннєві підказки, незважаючи на те що останні були набагато тісніше пов'язані з конкретними словами в пропозиціях (якщо судити по їхній оцінюваній подібності або по силі асоціацій). Цікаво, що при першому ознайомленні з висловленнями у випробуваних не виникало думок про поняття. По суті, випробуваним здавалося малоймовірним, що їхнього уявлення про особистісні диспозиції можуть придатися їм для пригадування пропозицій.
Наявні на сьогоднішній день дані дозволяють припустити, що люди автоматично (і при цьому неусвідомлено) інтерпретують інформацію про поводження в термінах особистісних диспозицій. Ці дані дозволяють також побачити, що особистісні диспозиції, яким люди віддають при цьому перевага, підозріло схожі на особистісні конструкти, про які співається в піснях, в художній літературі й у роботах із психології особистості.
Що можна сказати про повсякденні уявлення про передбачуваність соціального поводження? В ідеалі для цього можна було б попросити різних людей угадати відповідні коефіцієнти кореляції, наприклад кореляції між «рівнем говіркості» за обідом і під час тихої години стосовно до групи дітей у літньому таборі. Але оскільки мова статистики залишається як і раніше далеким для більшості звичайних людей, дослідники змушені вивчати уявлення про погодженість поводження менш безпосереднім образом, а саме пропонуючи випробуваним угадати або оцінити ймовірність, що могла б потім бути представлена у вигляді коефіцієнтів кореляції.
В одному з подібних досліджень Кунда й Нисбетт запитували випробуваних, наскільки великі ймовірність того, що у двох чоловік будуть зберігатися відносні розходження в рівні прояву даної особистісної риси протягом двох ситуацій. Їм пропонувалося прочитати наступний абзац,
Припустимо, що ви спостерігали Джейн і Джилл в певній ситуації й знайшли, що Джейн більше чесна, чим Джил. Яка, на ваш погляд, імовірність того, що в наступній ситуації, у якій вам доведеться їх спостерігати, ви виявите те ж саме?
Іншим випробуваним було задане питання про очікуваний рівень стійкості даного поводження протягом двох серій випробувань, що складаються з 20 ситуацій. Іншими словами, питання стосувався ймовірності того, що Джейн виявиться в середньому більше чесної, чим Джилл, протягом наступних 20 ситуацій за умови, що вона була в середньому більше чесною протягом попередніх 20 ситуацій.
Аналогічне питання було задано випробуваним і про стійкість показників Джейн і Джила в одній і тій же ситуації. У всіх випадках випробуваних просили давати оцінку ймовірності в діапазоні від 50 до 100%. Дані процентні показники легко могли бути представлені у формі коефіцієнтів кореляції з метою їхній наступного порівняння з дійсними коефіцієнтами кореляції для відповідного поводження.
Випробуваним також задавали аналогічні питання, що стосуються здатностей. Зокрема, їх просили оцінити ймовірність того, що якась дитина, що одержала по результатом одного тесту на правопис більше високий бал, чим інший, одержить більше високий бал і в ході другого тесту, а також, що баскетболіст, що набрав більше, ніж інший, окулярів у ході однієї гри, повторить свій успіх і в наступній грі. Аналогічні питання були задані й відносно серій, що складаються з 20 тестів на правопис і з 20 баскетбольних матчів.
По-перше, необхідно відзначити, що оцінки випробуваними погодженості поводження при вимірі здатностей відповідали отриманим емпірично даним набагато більше, ніж їх же оцінки погодженості поводження при вимірі рис особистості. Дана випробуваними оцінка ймовірності збереження індивідуальних рангів у ході двох тестів на правопис і двох баскетбольних матчів була дуже близька до ймовірності, зафіксованої для тих же самих подій у дійсності. І хоча вони істотно недооцінили ймовірність збереження рангів, отриманих на підставі середніх показників по двадцяти тестах, у ході двадцяти наступних випробувань вони проте зрозуміли, що показники дають картину більшої погодженості, чим одиничні.