Наприклад, офіцер у бої буде поводитися зовсім інакше в ситуації, де його відвага мотивована відданістю ідеї, чим у ситуації, де вона мотивована честолюбством. У першому випадку він не піде в атаку, коли ризик не пропорційний досягненню тактичних цілей. Якщо ж, навпаки, їм рухає марнославство, ця пристрасть може зробити його сліпим стосовно небезпек, що загрожують йому і його солдатам.
В останньому випадку його поведінкова властивість "сміливість" - це, як ясно, те й моє честолюбство. Інший приклад - ощадливість, людина може бути ощадливою, тому що цього вимагає його матеріальне становище; або вона може бути ощадливою тому, що має скупий характер, що спонукає до економії заради самої економії безвідносно до реальної необхідності. Тут також мотивація трохи відмінна від самого поводження.
У першому випадку людина здатна дуже добре відрізнити ситуацію, де розумно - заощаджувати, від ситуації, у якій розумніше - витрачати гроші. У другому випадку він буде заощаджувати, незважаючи на об'єктивну необхідність. Інший фактор, обумовлений розходженням мотивації, стосується передбачуваності поводження. У випадку з "сміливим" солдатом, мотивом якого є честолюбство, ми можемо пророчити, що він буде поводитися сміло, тільки якщо сміливість може бути нагороджена. У випадку із солдатом, що смів через відданість своїй справі, ми виявимо, що схвалення буде мати мало впливу на його поводження.
У Фрейда концепція несвідомої мотивації тісно пов'язана з його теорією вольової природи чорт характеру.
Він визнав те, що великі романісти й драматурги знали психологію: вивчення характеру, як показав це Бальзак, має справу з "силами, що мотивують людини"; як особистість діє, почуває й мислить - це у великому ступені обумовлений особливостями її характеру, а не просто результат раціональних відповідей на реальні ситуації; "доля людини - це його характер".
Фрейд визнав динамічність рис характеру й те, що склад характеру людини представляє особливу форму, що служить провідником життєвої енергії.
Фрейд намагався пояснити цю динамічну природу властивостей характеру, комбінуючи свою характерологію зі своєю теорією лібідо. Згідно з матеріалістичним мисленням того типу, який переважав у природничих науках наприкінці дев'ятнадцятого століття, коли енергія природних і психічних явищ уважалася субстанціальної, а не породжуваної в процесі взаємодій, Фрейд уважав сексуальний потяг джерелом енергії характеру. Залучаючи безліч складних і блискучих доводів, вона пояснював різні риси характеру, як "сублімації" або "реактивні утворення" у відповідь на різні форми сексуального потяга. Він витлумачив динамічну природу рис характеру як дії їхній лібідо.
Прогрес психоаналітичної теорії поряд із прогресом природних і соціальних наук привів до нової концепції, заснованої не на ідеї споконвічно відособленого індивіда, а на ідеї взаємин людини з іншими людьми, із природою, із самим собою.
Була висловлена думка, що саме взаємини направляють і регулюють прояв енергії в жагучих потягах людини. Г.С. Салівен, один з перших, хто висловив таку точку зору, визначив психоаналіз як "вивчення міжособистісних відносин".
Теорія, погодиться із фрейдовської характерологією в таких основних пунктах: визнання того, що риси характеру спричиняють поводження, і про них потрібно судити по поводженню; що риси характеру конституюють сили, які особистість, незважаючи на їхню могутність, може зовсім не усвідомлювати.
Ця теорія також треба Фрейдові у визнанні того, що фундаментальна сутність характеру будується не на одиничній його властивості, а є цілісною структурою, з якої випливає якась безліч одиничних властивостей. Риси характеру варто розуміти як ядро, що є наслідком цієї особливої структури, що називають орієнтацією характеру.
З безліччю інших рис характеру можна було б показати, що вони також є прямими наслідками основних орієнтацій і сумішшю цих первинних рис характеру із властивостями темпераменту. Однак велика кількість інших властивостей,, що зараховуються звичайно до рис характеру, випливало віднесли не до рис характеру в нашім розумінні, до властивостей темпераменту або особливостям поводження
У процесі життя людина вступає в відносини з миром 1) за допомогою оволодіння речами й асиміляції й 2) за допомогою відносин з людьми (і самим собою). Першої я називаю процесом асиміляції; друге - процесом соціалізації. Обидві форми відносно "відкриті", а не інстинктивно задані, як у тварини. Людина може опановувати речі, одержуючи або беручи їх із зовнішніх джерел або роблячи їх за допомогою самих зусиль.
Але він повинен опановувати їх і якимсь образом асимілювати, щоб задовольнити свої потреби. До того ж людина не може жити одна, без зв'язку з іншими людьми. Вона повинна поєднуватися з іншими для захисту, для праці, для сексуального задоволення, для гри, для виховання потомства, для передачі знань і матеріальної власності. Але, крім того, вона по необхідності пов'язана з іншими, як один з них, як частина якоїсь групи. Повна відособленість нестерпна й несумісна з нормальним психічним станом.
І знову ж людина може вступати у відносини з іншими людьми по-різному: він може любити або ненавидіти, він може суперничати або співробітничати; він може побудувати соціальну систему, засновану на рівності або авторитеті, на волі або насильстві, але вона повинна так чи інакше вступати у відносини, і форма цих відносин залежить від його характеру.
Орієнтації, за допомогою яких індивід вступає у відносини з миром, визначають суть його характеру; характер можна визначити, як (відносно перманентну) форму, що служить провідником людської енергії в процесі асиміляції й соціалізації. Це проведення психічної енергії виконує дуже важливу біологічну функцію.
Оскільки дії людини не обумовлені вродженими інстинктами, життя була б у небезпеці, якщо б людині доводилося обмірковувати кожна дія, кожний крок. Але багато дій повинні відбуватися набагато швидше, ніж дозволяє процес свідомого обмірковування.
Більше того, якби все поводження будувалося на обміркованих рішеннях, у вчинках було б набагато більше протиріч, чим припустимо при належному функціонуванні.
Відповідно до біхевіоризму, людина навчається реагувати напівавтоматично, розвиваючи навички дії й мислення, які можна розуміти аналогічно умовним рефлексам.
Хоча ця точки зору у відомій мері вірна, вона не враховує, що більшість характерних для людини й стійких до змін глибинних навичок і думок обумовлені складом характеру; через них виражена особлива форма, що є провідником енергії при даному складі характеру.
Систему характеру в людини можна вважати заступником системи інстинктів у тварини. Раз енергія проводиться певним способом, у вчинку безпосередньо виражається характер. Якийсь характер може бути небажаний з етичної точки зору, але він, принаймні, дозволяє людині діяти цілком послідовно й звільнятися від імені прийняття щораз нових і обміркованих рішень. Людина може влаштувати своє життя згідно тому характеру й у такий спосіб досягти певного рівня відповідності між внутрішньою й зовнішньою ситуаціями.
Більше того, характер виконує також функцію юра ідей і цінностей. Тому що більшості людей здається, що ідеї незалежні від їхніх емоцій і бажань і є результатом логічної дедукції, їм представляється, що їхню життєву позицію підтверджують їхньої оцінки, у той час як насправді останні є таким же результатом їхнього характеру, як і їхні вчинки.
Таке підтвердження у свою чергу сприяє потеплінню сформованого складу характеру, тому що дозволить йому здаватися правильним і розсудливим. Це не єдина функція характеру - дозволяти індивідові діяти послідовно й "розумно"; характер також дає основу для пристосування індивіда суспільству.
Характер дитини - це зліпок з характеру батьків, він розвивається у відповідь на їхній характер. Батьки і їхні методи виховання дитини у свою чергу залежні від соціальної структури їхньої культури.
Звичайна родина - це "психічний посередник" суспільства, і, пристосовуючись до своєї родини, дитина знаходить характер, що робить його пристосованим до завдань, що стоять йому в соціальному житті. Він знаходить такий фактор, який змушує його хотіти робити те, що він повинен робити, і суть цього характеру та ж, що й у більшості членів даного соціального класу або культури.
Той факт, що більшість членів якогось класу або культури мають подібність значимих елементів характеру, і що можна говорити про соціальний характер. Але від соціального характеру ми повинні відрізнити індивідуальний характер, завдяки якому усередині однієї й тієї ж культури одна особистість відрізняється від іншої.
Ці відмінності почасти обумовлені особливостями особистостей батьків, а також психічними й матеріальними особливостями, властивими соціальному середовищу, у якій росте дитина. Але вони також обумовлені особливостями конституції кожного індивіда, зокрема, особливостями темпераменту.
Формування індивідуального характеру визначається зіткненням екзистенціальних переживань, індивідуальних переживань і тих, що обумовлено культурою, з темпераментом і фізичною конституцією індивіда. Для двох людей середовище ніколи не буває однієї й тієї ж, тому що особливості конституції змушують їх більш-менш по-різному сприймати ту саму середовище.
Лише навички дії й мислення, що розвилися в результаті пристосування індивіда до культурних моделей і не вкорінені в характері особистості, легко змінюються під впливом нових соціальних моделей. Якщо ж поводження людини корениться в його характері, воно знаряджено стійкою енергією й змінюється тільки в тому випадку, якщо в характері відбуваються функціональні зміни.
1. Бодалев А.А. Психология о личности. - М., 1998
2. Трошихін В.О., Віленський Ю.Г. Що ми знаємо про себе? - К., 1995
3. Углов Ф.Г. В плену иллюзий. - М., 1985
4. Чудновский В.Э. Воспитание способностей и формирование личности. - М., 1986
5. Стреляу Я. Роль темперамента в психическом развитии. - М., 2002