Піввікова історія досліджень так і не дала нам "класичних" зразків, які можна було б "на рівних" протиставити результатам експериментів Еша на конформність, експериментів Милгрема на слухняність, експериментів Фридмена й Фрейзера, заснованих на феномені "нога у двері", або навіть "польового" Беннингтонського дослідження соціального впливу, початого Ньюкомбом. Іншими словами, на сьогоднішній день не існує скільки-небудь відомих досліджень, у яких стійкі особистісні властивості - оцінені експериментатором або виявлені на основі даних про попереднє поводження - виявили б себе як інструменти пророкування краще, ніж очікували б від них самі вчені або навіть звичайні люди. Не існує також і досліджень, що демонструють, що гадані малі й непомітними індивідуальні розходження (оцінені особистісними запитальниками або будь-якими іншими способами) породжують більші й надійні розходження в спостережуваному соціальному поводженні. Навпроти, як ми покажемо далі, існуюча література по передбачуваності й погодженості поводження дає більше доводів у руки критиків традиційної теорії особистості, чим її прихильників.
Потужним потоком досліджень в області психології особистості ознаменувався 1968 р. Саме цього року Уолтер Мишел (W. Mischel) і Дональд Питерсон (D. Peterson) у двох незалежних друг від друга оглядах літератури відзначили, що передбачуваність індивідуальних реакцій у конкретних ситуаціях украй низка, тобто в дійсності настільки низка, що цього було б досить, щоб взяти під сумнів найбільш основні припущення про погодженість поводження, поділювані як звичайними людьми, так і психологами особистості.
Робота Мишела (Mischel, 1968), присвячена особистісної психодіагностиці, до самої підстави потрясла основи психології особистості. Незважаючи на те що первісною метою автора було просте узагальнення деяких, гарно відомих більшості дослідників фактів, потрясіння, викликані його роботою, продовжують позначатися й донині.
Можливо, найбільш важливим із цих фактів було те, що середній рівень кореляції між різними поведінковими показниками, які були спеціально створені для виявлення однієї й тієї ж особистісної риси (такий, як імпульсивність, чесність, залежність і т.п.), перебував звичайно в межах між 0,10 і 0, 20, а найчастіше виявлявся навіть нижче. У термінах процентних порівнянь, використаних нами для оцінки масштабності ефектів, це означає, що знання про те, яким образом поводився хтось у ситуації № 1, майже не збільшує точність нашого пророкування того, як він поведеться в ситуації № 2. Те, що кореляція між значеннями дружелюбності, виявленого в будь-яких двох ситуаціях, становить, скажемо, 0,16, означає, що знання про те, що в ситуації № 1 Джейн була більше дружелюбної, чим Еллен, підвищує ймовірність прояву нею більшої дружелюбності й у ситуації № 2 лише до 55% (тоді як очікувана ймовірність її більшої дружелюбності в ситуації № 2 у випадку нашого повного невідання про ситуацію № 1 рівнялася б, зрозуміло, 50%). Більше того, кореляція між показниками різних оцінних шкал, створених для виміру певних рис особистості, і поводженням в окремих ситуаціях, у яких ці риси приблизно повинні проявлятися, рідко виходить за межі інтервалу 0, 20-0,30. По суті, жоден з коефіцієнтів кореляції як між окремими поведінковими реакціями, так і між індексом якої-небудь риси особистості по оцінній шкалі й окремих поведінкових проявах цієї риси не переборює "бар'єра" в 0,30.
Реакція Мишела на низькі кореляції між об'єктивними поведінковими показниками була зовсім новаторською. На відміну від попередніх коментаторів він не став намагатися пояснювати факт низьких кореляцій методологічними погрішностями, а запропонував розглянути можливість того, що подібні низькі кореляції можуть відображати якусь важливу істину про людське поводження (тобто те, що ситуативна погодженість поводження може бути виключенням, а специфічність поводження - правилом). Він змусив нас зважати на той факт, що об'єктивні дані про поводження не можуть служити виправданням ні нашої схильності навішувати готові ярлички особистісних рис, ні нашим вихідним посилкам про погодженість поводження, на які ми при цьому опираємося.
При цьому Мишел чітко поставив два завдання. Перша полягала в тому, щоб визначити, які когнітивні й мотиваційні фактори можуть змушувати нас "убачати" високу погодженість і передбачуваність поводження там, де вона майже або повністю відсутній. Друге завдання укладалося в тім, щоб по-новому зрозуміти детермінанти реакції людей на своє соціальне оточення. Мишел наполягав на необхідності пояснення як повторюваних, так і специфічних реакцій не в термінах особистісних рис, а в термінах когнітивний компетентності, стратегій обробки інформації, особистих цілей, суб'єктивних очікувань і інших факторів "соціального научання" (Mischel, 1973; див. також Cantor & Kihistrom, 1987).
Далі ми перейдемо до опису резонансу, викликаного роботою Мишела, і спробуємо відповісти на різні поставлені їм питання. Однак для початку було б корисно зупинитися на дослідженнях, що приводяться Мішелем як свідоцтво наявності низкою крос-ситуативної погодженості поводження. Після цього читач сам зможе повною мірою оцінити проблему, що ці дослідження поставили перед сучасними психологами особистості. Вона існує й донині. Причому з нею зіштовхуються не тільки теоретики особистості, але й звичайні люди, що наполягають на тім, що їх власні повсякденні враження про погодженість і передбачуваність поводження являють собою щось більше, ніж когнітивні ілюзії.
Ньюкомб і погодженість екстраверсії. В 1929 р. Теодор Ньюкомб (Newcomb, 1929) опублікував результати обстеження "проблемних" хлопчиків-підлітків у літньому таборі. Метою Ньюкомба було вивчення даних про особистісні риси або диспозиції, що підпадають під загальне поняття екстраверсії. Перелік цих характеристик містив у собі говіркість, бажання бути в центрі уваги, енергійність, прагнення до переваги, інтерес до соціального оточення, імпульсивність, упевнене поводження в групі, і вираження переваги груповим, а не індивідуальним заняттям.
З метою дослідження питання про погодженість поводження Ньюкомб визначив широке коло поведінкових проявів, що звичайно мають місце в літньому таборі, які могли б свідчити на користь тієї або інший з вищезгаданих рис. Ці прояви вибиралися їм так само, як це й сьогодні став би робити будь-яка нормальна людина або психолог особистості. Говіркість, наприклад, він визначив у термінах наступних поведінкових проявів: "любить поговорити про минуле або про зроблені їм раніше подвигах", "голосно й спонтанно виявляє захват або несхвалення", "зводить бесіду з консультантами до питань і відповідей", "проводить тиху годину на самоті або в суспільстві інших", "чи багато говорить за їжею".
Ці прояви щодня заносилися консультантами, закріпленими за кожним із хлопчиків, у детально розроблені звіти. Консультант повинен був, наприклад, указати, чи ігнорував хлопчик суспільство товаришів під час тихої години, чи розмовляв напівголосно, не жестикулюючи, або ж голосно бовтав і сміявся. Відносно кожного прийому їжі консультант повинен був указати, яку процентну частку відведеного на їжу часу провів його підопічний за розмовами.
Ньюкомб вивів середні значення на підставі записів, що фіксують те або інше поводження по непарних днях і обчислив їхню кореляцію із середніми значеннями по парних днях. Так, наприклад, зв'язок між говіркістю під час тихої години з говіркістю під час їжі визначалася не на підставі кореляції між показниками в одиничних випадках, а на підставі кореляції між середнім показником за 24 тихих години й середнім показником за 72 прийому їжі (тобто 24 * 3). Як ми більш докладно роз'яснимо надалі, від подібного "ад'єктивування" реакцій можна чекати більше високої кореляції, чим у випадку з одиничними спостереженнями, тому що середнє значення показників 24 спостережень є більше стійке й надійним, чим значення, отримане в ході одного спостереження, і тому відповідна кореляція не знижується за рахунок помилок виміру.
Однак, незважаючи на це, виявлене Ньюкомбом середнє значення кореляції між будь-якими двома показниками поводження, що служили для виявлення відповідних характеристик особистості, склало лише 0,14 - значення, що звичайна людина, що використовує типову схему виявлення, на превелику силу могла б відрізнити від повної відсутності всякого взаємозв'язку (Jennings, Amabile & Ross, 1982).
Дослідження Ньюкомба має одну особливість, за якої міг би вхопитися будь-який критик у спробі спростувати його основну знахідку. Випробувані Ньюкомба були дітьми, чиї особисті проблеми були виражені досить яскраво, для того щоб існувала необхідність відправити їх у літній табір, створений спеціально для тих, хто має проблеми в сфері міжособистісного спілкування. Їх навряд чи можна було вважати типовою вибіркою. По суті, Ньюкомб і сам відзначав, що не типовість випробуваних спричиняла по більшій частині екстремальні поведінкові прояви екстраверсії й інтроверсії (а саме агресію й крайню сором'язливість).
Проте, його відповідь потенційним критикам був дуже простий. Оскільки між його випробуваними розходження в реакціях повинне було бути більше значним, чим у хлопчиків їхнього віку взагалі, те логічним результатом були б кореляції, більше високі, а не більше низькі в порівнянні з тими, які можна було б виявити, обстежуючи спеціально не відібраних, "нормальних" хлопчиків.