В ході еволюції людини звукова мова все більше і більше вдосконалюється, а мова жестів починає відігравати все більш допоміжну роль. Жести є менш зручними, ніж звук: їх не видно вночі, ними не можна користуватися, коли руки зайняті роботою. Звукові сигнали могли удосконалюватися як за рахунок диференціації звуку, так і за рахунок складення звукових сигналів.
Ще більше на виникнення звукової мови вплинула пантоміма. Стародавні драматичні видовища відображали ті моменти реальної ситуації, які сприймалися з більшим емоційним хвилювання, відображаючи радість, відчай, жах і т.п. Г. В. Плеханов зазначав, що танці та пісні відображали полювання, відтворювали сцени битви. Мистецтво було вплетено у виробництво, було його безпосереднім образом.
З часом ігрові ситуації стали протиставлятися реальним, із синкретичного драматичного дійства виділяються танці, пісні та мова. “Звуковий супровід” (пісні та вигуки) був частиною зображеної події; в результаті скорочення пантоміми звуки стають символами і всієї ситуації, і її окремих елементів. Мислення та свідомість уже виражається словами-реченнями, а згодом і лексико-граматичними значеннями слова.
3. Інші невербальні засоби комунікації
Існують і принципово інші засоби перевтілення мови, коли остання копіюється більш-менш точно, стаючив результаті вираженою не в послідовності фонем, а в послідовності інших елементів - оптичних або звукових. За першим прикладом немає необхідності ходити далеко. У даний момент перед вами письмовий текст, що є не що інше, як найточніше зображення мови. Саме тому той засіб письма, яким ми користуємося, і називається фонетичним. У ньому кожному елементарному звуку мови (фонемі) відповідає один-єдиний графічний елемент - буква, або графема. Найбільш послідовними в цьому плані були античні греки.
У своєму розвитку фонетичне письмо - як найадекватніше зображення живої мови - пройшло довгий шлях. Спочатку люди намагалися зобразити свої думки, малюючи послідовну низку малюнків, кожний з яких відповідав певному предмету або явищу зовнішнього світу. Це так зване піктографічне письмо, зразки якого трапляються і зараз у народів, що не мають власної писемності. Малюнки-піктограми поступово спрощувалися, стилізувалися і перетворювалися, таким чином, в умовні знаки, кожний з який позначав окреме слово. У найбільш повному вигляді таке словесне, або ідеографічне, письмо зберігається вже майже 4000 років у китайській культурі. Повний словник китайської мовимістить біля 50 000 ієрогліфів, причому малюнковий характер деяких із них помітний ще і сьогодні. Не всі слова вдасться зобразити за допомогою одного-єдиного значка. Тому, наприклад, поняття «співати» позначається стилізованими малюнками рота і птиці, поняття «слухати» - зображенням вуха, зверненого до відкритих дверей, поняття «сварка» - фігурками двох жінок. Цілком очевидно, що знаки ідеографічного письма - ідеограми, ієрогліфи - не можуть слугувати для графічного зображення звуків мови. Це стає зрозумілим при порівнянні цифр, що є, по суті, ідеограмами, і словесного позначення чисел. Наприклад, цифра 7 позначає поняття «сім», але нічого не говорить про звучання слів «сім» «seven», «sieben».
Всяке письмо, і фонетичне зокрема, є зручним сурогатом мови в тих випадках, коли є необхідність надовго зафіксувати, ніби «законсервувати» сказане. Великі твори літератури і видатні здобутки науки не могли б зберегтися для сучасників і нащадків, якби вони не були переведені у форму рукописного або друкарського тексту. Фігурально висловлюючись, писемність спроможна передавати мовні повідомлення, долаючи найскладнішу перепону - перепону часу.
Поки не були винайдені ці технічні засоби зв'язку, людина успішно користувалася і більш простими засобами трансляції повідомлень на відстані. Деякі з них збереглися і досі. Візьмемо хоча б сигналізацію прапорцевим семафором, ще і тепер використовується у флоті. Тут кожне положення рук сигнальника відповідає одній букві або, якщо дивитися глибше,- одній фонемі мови. Таким чином можна транслювати мовне висловлювання, за допомогою елементарних візуальних сигналів. Перед нами повний аналог фонетичного письмоа.
Проте за швидкістю передачі тексту прапорцевий семафор дуже сильно поступається можливостям живої мови. Цим засобом неможливо передавати більш ніж 60-70 знаків у хвилину. А це приблизно в 25 разів повільніше, ніж швидкість обміну повідомленнями за мовного спілкування співрозмовників.
Ця обставина недвозначно відбилася на практиці використання ще одного засобу оптичної сигналізації на відстані. Крім прапорцевого семафору, в усіх флотах світу використовується так званий прапорцевий код. Існує і міжнародний код цього типу, в якому, окрім декількох прапорів з особливими спеціальними значеннями, є 26 «літерних» прапорів. Кожній літері латинського алфавіту відповідає прапор певної форми і малюнку. Таким чином, можна скласти комбінацію прапорів, що відповідає будь-якому, найскладнішому висловлюванню. Проте цей засіб є дуже малоефективним, тому що він не забезпечує необхідної швидкості передачі і дешифрування повідомлень. Тому в більшості випадків використовуються одно-, дво- і трипрапорцеві сигнали, у котрих кожний прапор або їхня комбінація відповідають цілій фразі.
Для шифровки і розшифровування використовуються спеціальні кодові книги. Наприклад, сполучення літерних прапорів N і C позначає: «У мене складнощі, і я потребую негайної допомоги»; сполучення P, C і I розшифровується так: «Ви стикнетеся з великими труднощами при проході в районі мису такого» (для передачі географічних назв існують особливі кодові комбінації).
Індіанці мазатеко імітують тональний і ритмічний малюнок своєї звичайноїмови за допомогою свистів чотирьох різних тональностей.
Деякі труднощі, природно, виникають у тих випадках, коли декілька слів звичайної розмовної мови мають однакову кількість складів і подібний тональний малюнок. Такими, зокрема, є власні імена, запозичені індіанцями від іспанців (наприклад, Модесто, Густаво, Рикардо і т.п.). Тут правильне розуміння свистового висловлювання багато в чому залежить від того безпосереднього контексту, у якому ведеться розмова.
Ця мова, на відміну від звичайноїмови, достатньо ефективна лише в таких контекстах, суть яких цілком очевидна для обох співрозмовників, і де загальні культурні навички і традиції народу значною міроювизначаютьзміст висловлювань. Тому і сфера застосування свистовоїмови, як правило, обмежується порівняно небагатьма, достатньо специфічними ситуаціями.
Насамперед, використання мови свисту є в мексиканських індіанців привілеєм чоловіків. Жінки, хоча прекрасно розуміють її (і навіть нерідко відповідають словами на свистову фразу), самі ніколи не пересвистуються з іншими жителями селища. Чоловіки користуються свистовоюмовою або для передачі повідомлень на велику відстань, коли звичайнамова не може бути почута, або ж при сторонньому, якщо той не знає мови свистів і не повинний зрозуміти, про що говорять господарі. Хлопчики, що починають свистіти раніше, ніж навчаться говорити, можуть пересвистуватися один з одним при гостях, зайнятих своїми розмовами. При цьому дитячий свистовий діалог не порушує бесідидорослих.
Якщо ми покинемо Мексику і перенесемося на 8 тис. км до сходу, то опинимося на острові ЛяГомера. Люди, що населяють цей невеличкий острівець Канарского архіпелагу, також користуються свистовоюмовою «сільбо», що за своїм характером принципово відрізняється від мови свистів у мексиканських індіанців. Щоб зрозуміти сутність цієї різниці, необхідно пригадати, що людське вухо відрізняє один від одного значимі звуки мови, або фонеми, орієнтуючись на спектральнийскладдекількох резонансних частот (формант), характер яких унікальний для кожної фонеми.
Для надійного розпізнавання голосних слуховому аналізатору, очевидно, бажана інформація про частоти трьох перших (найбільш низькочастотних) формант, але в деяких випадках розпізнавання може йти і по двох формантах. Що ж стосується мови свисту «сільбо», то тут кожний стильзвичайної розмовної мовикодується свистом, що відповідає по частоті єдиній, першій форманті тієї голосної, що міститься в цьому складі. Зрозуміло, надійність розпізнавання при цьому сильно знижується. Але від цього засобу комунікації і не потрібно занадто багато. У результаті такий засіб кодування мови виявляється цілком порівнюваним із тим, що виробили індіанці.
3.3. Мова музичних інструментів
Принципи перекодування мовних висловлювань у звуки іншої природи можуть бути, як виявилося, ще простішими.
У негрів банту з триби оломбо, що живуть у Центральної Африці, існує своєрідна гра. Гостя, що приїхав здалеку і незнайомого зі звичаями оломбо, запрошують у велику хатину або на галявину і просять його надійно заховати який-небудь предмет у будь-яке, ним самим обране місце. При цьому присутніми є декілька членів племені, один із яких тримає в руках незвичну двострунну гітару.
Потім усі присутні розсідаються по своїх місцях, а хтось із них запрошує ще одного чоловіка, що до цього не брав участі у грі. Він, природно, не знає, що саме сховав гість і де захована ця річ, але повинен проте розшукати її. У своїх пошуках ця людина орієнтується винятково на звуки, що один з учасників гри творить зі своєї двострунної гітари.
Музикант використовує не всі можливості свого інструмента - доторкаючись лише до однієї струни гітари, він відтворює тільки дві контрастні ноти, які складуються в короткі музичні фрази. І протягом двох-трьох хвилин запрошена з іншого кінця села людина без усякої праці знаходить захований предмет.