Частина 4. Нарцисизм малих розбіжностей
„Одного дня мою увагу привернув феномен ворожнечі і взаємних кепкувань якраз між сусідніми і взагалі близькими співтовариствами, наприклад, іспанцями і португальцями, північними і південними німцями, англійцями і шотландцями і так далі. Я дав цьому феномену ім’я "нарцисизм малих відмінностей", яке, втім, не надто багато прояснює. Він є зручним і відносно нешкідливим задоволенням агресивності, що сприяє солідарності між членами співтовариства” [9].
У сучасних психоаналітичних дослідженнях нарцисизм малих розбіжностей трактується як похідна первинної нарцисичної ідентифікації з матір’ю. В рамках цього ідентифікаційного процесу дитина опановує мову, культурно специфічний праксіс, навчається розрізняти материнські емоції ласки і гніву. „В мові, якою розмовляє матір, є „хороша” манера протиставляти сутнісні ознаки фонем, і безліч поганих, від яких немовля повинно відмовитися, якщо жадає залишатися афективно пов’язаним з матір’ю” [13, с. 307]. Підтримання дитиною свого безпечного і емоційно комфортного стану вимагає від неї дуже тонкого, ретельно деталізованого, точного налаштування на емоційний стан матері, її концепцію поганого і доброго. „Надання об’єктам властивостей „хороший” і „поганий” матері цілком охоплює сферу „малих розбіжностей” [13, с. 307]. Велике афективне значення цих розбіжностей витікає з того факту, що для підсвідомого матері відступ від ритуалу виховання, турботи і догляду означає загрозу безпеці дитини.
Оскільки кожна матір є носієм культурно обумовленого стилю виховання, „малі розбіжності” прийнято відносити до сфери групового Ідеального Я, яке містить усі сутнісні характеристики, що відрізняють свою, хорошу, групу від чужої, поганої. Ідеальне групове Я є наступником життєво важливої материнської функції і вмістищем первинних нарцисичних ідентифікацій кожної особистості.
Первинний ідентифікаційний процес психоаналітики також пов’язують з тим фактом, що для підсвідомого матері її дитина, незалежно від статі, „фундаментально схожа” на свого батька. Отже в рамках первинної ідентичності дитина привласнює (приймає) риси не тільки матері, а спроектованого на неї матір’ю образа батька – так звана „ідентифікація з батьком особистої передісторії”. Саме цей процес забезпечує відчуття тотожності і приналежності до людського роду в цілому. Проте дослідники схильні сприймати її не як ядерну структуру первинної ідентичності, а скоріш як периферійну. Інакше вони не можуть пояснити, чому кожного разу, як виникає загроза для нарцисичної ідентичності, „наприклад, коли „малі розбіжності” ставлять під питання Ідеальне Я групи”, гуманістичне відчуття приналежності до всього людства зникає, і носії цих розбіжностей припиняють сприйматися як людські істоти.
Ерік Еріксон вважає, що відокремлення однієї групової ідентичності від іншої – в цілому адаптивний механізм, необхідний для розвитку людської цивілізації. „Людина, як біологічний вид, вижила, будучи підрозділеною на групи, які я називаю псевдовидами. Спочатку такими псевдовидами були окремі зграї або племена, класи, нації, але потім і кожне релігійне співтовариство стало вважати себе єдиним справжнім представником людства, а всіх інших - дивним і незрозумілим винаходом якого-небудь незначного бога. Ілюзія обраності зміцнюється наявністю в кожного племені власної теорії, міфології, а пізніше – й історії: цим забезпечувалась вірність певній екології і моралі. Не зовсім ясно було, звідки ж взялися всі останні племена, але, раз вже вони з’явилися, їх можна було принаймні використовувати як екран, на який проектувалися негативні моделі ідентичності, - необхідні, хоча і неприємні дублікати позитивних” [6, с. 50].
Частина 5. Ідентичність і ідеологія: два боки одного процесу
Ідентифікація як основний механізм формування особистості розглядалася у дослідженнях Е. Еріксона. Головною метою раннього розвитку людини психолог вважав формування цілісної ідентичності (его-ідентичності), яка має три ключових ознаки: відчуття внутрішньої інтегрованості і тотожності у часі; відчуття внутрішньої інтегрованості і тотожності у просторі; ідентичність допомагає встановленню продуктивних відносин з іншими людьми [7, с. 9].
Важливим аспектом концепції ідентичності Е.Еріксона є її розуміння водночас як ядра Я-концепції, так і основи світоглядної системи людини. Опірними пунктами процесу формування ідентичності є вікові кризи, яких Еріксон налічує п’ять, і які частково співпадають з фрейдівськими стадіями психосексуального розвитку – оральна, анальна, Едипова, фалічна, генітальна. Проходячи крізь кожну стадію, особистість приймає системне рішення щодо якостей навколишнього світу і своєї ролі у ньому. Так, оральний період розвитку присвячний вирішенню базової дилеми про довіру або недовіру світові. Дитина, яка отримує від матері адекватне забезпечення власних вітальних потреб, починає сприймати світ як безпечний і такий, що заслуговує на довіру. Відповідним чином формується і сприйняття власної особистості як такої, що теж варта довіри. Протилежна ситуація може спричинити негативну ідентичність і світогляд, підштовхнути особистість до депресивного стилю розвитку.
На анальній стадії, в ході якої дитина навчається ходити і контролювати тілесні відправлення, вона вирішує наступну базову дилему – автономність чи залежність. Неадекватність виховання може спричинити як фіксацію особистості на нерозв’язаній дилемі цієї стадії, так й регресію до орального періоду розвитку.
Соціальні інститути, на думку Еріксона, є продовженням дилем ідентичності, і їх функція полягає у підтримці, фасилітації проходження людиною криз ідентичності. Наприклад інститут церкви і релігії покликаний відповісти на дилему базової довіри-недовіри, трансформуючи довіру в віру. Дилема автономності-залежності вирішується у системі правових відносин, яка чітко регулює соціальні відносини, встановлює межі і забезпечує прогнозований порядок і контроль над деструктивними імпульсами. „Кожна наступна стадія і кожна наступна криза мають певний зв’язок з одним з базисних інституційних прагнень людини з тієї простої причини, що життєвий цикл людини і соціальні інститути розвивались одночасно” [6, с. 115].
Кожна стадія розвитку особистості є продуктом проходження відповідної вікової кризи, зміст якої сформований необхідністю здійснення нового синтезу ідентифікацій, накопичених на попередніх стадіях. У підсумку має з’явитись нова ідентичність, адекватна новим життєвим завданням, викликам і функціям. „Формування ідентичності, нарешті, починається там, де ідентифікація стає непридатною. Вона виростає з вибіркової відмови від одних і взаємної асиміляції інших дитячих ідентифікацій та їх об’єднання в нову конфігурацію, яка у свою чергу визначається процесом, за допомогою якого суспільство (часто через субкультури) ідентифікує юного індивіда з тим, ким він, звісно, має стати” [6, с. 170].
Остаточне формування его-ідентичності або відхід у хворобливий стан дифузії або сплутаності ідентичності припадає на юнацтво. Саме у цей період, на думку Е. Еріксона, ідентичність приймає форми ідеологічної прихильності, ідентичність і ідеологія стають двома боками єдиного процесу. „Ми кажемо тут не просто про якісь високі привілеї або ідеали, а про психологічну необхідність, оскільки соціальним інститутом, що відповідає за ідентичність, є ідеологія” [6, с. 145].
«Ми можемо приписати ідеології функцію надання юності: (1) спрощеної перспективи майбутнього, що оточує увесь передбачуваний час і цим самим протистоїть індивідуальному „змішенню часу”; (2) певної вельми відчутної відповідності між внутрішнім світом ідеалів і зла і соціальним світом з його цілями і небезпеками; (3) можливості для демонстрації певної одноманітності у зовнішності і поведінці, яка протистоїть індивідуальному усвідомленню ідентичності; (4) спонуки до колективного експериментування з ролями і техніками, які допомагають подолати відчуття пригніченості і особистої провини; (5) введення у пануючу технологію і через це санкціонування і регулювання суперництва; (6) історико-географічного образу світу як каркасу для майбутньої ідентичності молодої людини; (7) раціонального сексуального способу життя, сумісного з переконливою системою принципів; (8) технології підкорення лідерам, котрі в якості надлюдини або „старшого брата” стоять над амбівалентністю дитячо-батьківських стосунків” [6, с. 197].
Дещо перекликається з поглядами Е. Еріксона на взаємопов’язаність ідентичності та ідеології теоретичний підхід Мічиганської школи (А. Кемпбел та ін.) до вивчення електоральної поведінки, відомий як соціально-психологічний підхід або теорія «ідентифікації з партією». Дослідники запропонували розглядати прихильність до тієї або іншої політичної партії к похідну від процесів ранньої соціалізації у родині та ідентифікації зі своїм найближчим оточенням. Політична ідентифікація, сформована через встановлення родинних зв’язків, є цілком „живим” процесом, який актуалізується у соціальній і політичній взаємодії протягом життя людини. Як вказує О. Резник, „Проведені в США соціологічні дослідження довели, що виборці нерідко приписують власні уподобання партіям, з якими вони ідентифікуються, і зовсім не переймаються тим, чи відповідають їх уявлення реальності” [8, с. 68].
Дослідження американського психолога Дж. Адельсона показали, що найбільш бурхливий процес формування і становлення політичних уявлень у дитини відбувається у віці 11-13 років. Враховуючи функціональну незрілість мозку а також етапність розвитку мислительних процесів, описану Ж. Піаже, у цьому віці політичні погляди характеризуються егоцентричністю, персоніфікованістю і конкретністю. Перехід від сприйняття персон до сприйняття інститутів в якості ключових структурних одиниць політичного процесу відбувається до 18 років. Однак у деяких випадках, пов’язаних з особливостями освіти або спричинених невротичною фіксацією на більш ранніх стадіях психологічного розвитку, перехід від персоніфікованого до абстрагованого сприйняття політичних процесів може не відбутися [8, с. 77].