Спроби теоретично осмислити й взяти практичну участь у рішенні подібних проблем виявили недоліки й обмеження наявних у соціальних психологів засобів: теорій, методів, практичних соціальних технологій. Вони виявилися недостатньо придатними для дослідження тих аспектів соціально-психологічної реальності, які в даний історичний момент пред'явили себе науці й практиці. У першу чергу - того аспекту, що прийнято називати духовним, моральним.
Особливість ситуації, що зложилася до теперішнього часу в соціальній психології, бачиться в тім, що саме цей аспект психології соціальної взаємодії займав протягом багатьох століть аж до початку XIX в. центральне місце в добутках переважної більшості видатних мислителів миру, визнаних основоположниками сучасної соціальної психології. Досить згадати систему Конфуція, "Никомахову етику" Аристотеля, "Теорію моральних почуттів" А. Сміта, що у його концепції доповнювала уявлення про "невидиму руку ринку".
Показові й такі факти. Засновник позитивізму О. Конт планував завершити свою систему наук дисципліною, названої їм la morale, тобто наукою про моральний дух; найбільші соціологи Е. Дюркгейм і М. Вебер завершували свою наукову діяльність дослідженнями проблем релігії й моральності.
Здавалося б, соціальна психологія - наука про психологічний аспект людського поводження - повинна була зберегти й розвити цей інтерес у своїх дослідженнях. Він же, навпроти, на багато десятиліть майже зник і знову відроджується лише в останні роки, демонструючи тим самим неповноту друг друга в соціальній психології уявлень про людину як істоті, "реагуючому", "думаючому", "економічному" і т.п.
Найважливішим і актуальним завданням у цьому зв'язку стає відповідь на ряд наступних питань: чи існує позначена вище логіка саморозвитку об'єкта соціально-психологічного дослідження, якась закономірність, що пробивається крізь зміну досліджуваних аспектів, або ж вони в такій послідовності (може бути навіть випадково) задаються суспільною практикою, залежать від особистих схильностей і доль дослідників; яка їхня ієрархія? Якщо такої логіки ні, то тоді дослідження біологічного, психофізіологічного, загально психологічного, соціологічного й іншого аспектів поводження виявляються рівнозначними, і кожний з них може претендувати в майбутньому на роль ведучого. Якщо ж така логіка є, то необхідно відповісти, у чому вона складається й куди веде, яке значення в її світлі раніше отриманих результатів, які об'єкти й постановки проблем є найбільш перспективними для соціально-психологічної науки і її практичного застосування.
Варто підкреслити при цьому, що мова йде не про штучну побудову нормативної, однолінійної схеми розвитку знання, а про збагнення, розсуд удосталь фактів і підходів об'єктивної, тобто незалежно діючої закономірності, про розкриття саморуху внутрішньої логіки досліджуваного об'єкта, що під тиском суспільної практики реалізується у всьому різноманітті проб і помилок, "маятникових" коливань і повернення до "добре забутому старого".
У цілому є підстави думати, що зміна парадигм у соціальних науках відбувається менш різко й більш складно, ніж у природничих науках. Навіть тоді, коли в суспільних науках з'являється нова доктрина, що швидко завойовує авторитет серед учених, це відбувається набагато повільніше й аж ніяк не виключає паралельного існування раніше, що панували підходів. Вони, часто тимчасово, просто відходять на другий план. Саме із цієї причини представляється більше доцільним говорити про еволюцію, а не про повну зміну, революцію парадигми в сучасній соціальній психології, хоча термін "революція" досить часто застосовується в дискусіях, наприклад, про зміну в загальній психології біхевіориської парадигми на когнітивістську. Ще частіше про революцію соціального знання говорилося стосовно до марксизму. Однак і в цьому випадку оцінка залежить від масштабу часу, що обирається, і крапки відліку.
Сучасна ситуація, що зложилася у вітчизняній соціальній психології, не тільки не знижує, але, навпроти - підвищує актуальність пропонованого порівняльного аналізу, оскільки в ньому не тільки зіставляються західні парадигми між собою.
Однак і в цьому випадку чисто технологічний підхід натрапив на опір з боку того самого фактора, якому необхідно було досліджувати, а саме - фактора людською, обумовленою приналежністю дослідника до роду людському, залучення в соціальне життя з її (і його ж) проблемами. Крім цього в еталонних природничих науках винахід засобів глобального знищення змусило задуматися над тими ж дилемами.
Підведемо деякі підсумки короткому екскурсу в інтелектуальне минуле соціальної психології. Вона вийшла з лона натурфілософії, де людина виділялася з навколишнього світу своїм етносом, звідси центральна роль етичної проблематики при аналізі проблем особистості й суспільства.
Протягом більшої частини своєї історії соціально-психологічні ідеї визрівали на основі ідеалістичного трактування миру й людини в ньому.
Відповідь на питання "як досліджувати" залежав від відповіді на питання "що досліджувати", метод (в основному спостереження й споглядання) був підлеглий теорії.
По своєму предметі соціальна психологія не диференціювалася від філософії і як самостійна наука не існувала.
По змісту головним досліджуваним відношенням у системі соціальних суб'єктів було відношення "індивід" - "суспільство", що опиралося на різноманітні їхні моделі, у тому числі моделі взаємодії.
Нечисленні вчені й мислителі звичайно брали активну участь у житті суспільства.
Наступний розвиток соціальної психології як окремої науки привело до значних змін основних елементів її парадигми. Перша парадигма соціальної психології - парадигма пояснення сформувалася в іншому для себе регіоні - Новому Світі. Загальним принципом цього процесу стало заперечення або ігнорування минулого інтелектуального досвіду.
1. Брушлинський А.В. Мислення й прогнозування. - К., 1999.
2. Дилигенський Г.Г. Соціально-політична психологія. - К., 1996.
3. Московичи С. Машина, що творить богів. - К., 1998.
4. Узнадзе В.Н. Психологічні дослідження. - К., 2004
5. Франк С.Л. Душа людини. - К., 2005