реакція групування з однолітками виявляється в їхньому об'єднанні і бажанні отримати належний соціальний статус у певній групі підлітків. Психологи вважають, що у такий спосіб виявляється інстинктивний потяг до згуртування. Підліткам властиве прагнення до утворення так званих "малих референтних груп" або компаній - одностатевих чи різностатевих. За своєю мікросоціальною структурою такі групи неоднорідні: вони можуть мати лідера, бути об'єднані за спільністю інтересів і занять. В основі такого розподілу лежать індивідуальні фізичні та психологічні особливості підлітків. Схильність до об'єднання частіше спостерігається в осіб із педагогічною занедбаністю та асоціальними формами поведінки. Вважається, що діями такої групи легше керувати, якщо вона монолітна;
реакція захоплення, або хобі-реакція, є досить характерною в підлітковому віці і виявляється в тому, що підліток, захопившись будь-чим, може зневажати своїми обов'язками, закинути навчання, інші корисні справи або вдаватися до асоціальних вчинків. Розрізняють інформативно-комунікативні захоплення (жага отримання нових відомостей, потреба у контактах, що виступають джерелом необхідної інформації), тілесно-мануальні (спрямовані на зміцнення сили, витримки), інтелектуально-естетичні (пов'язані з поглибленим інтересом до занять музикою, малюванням, радіотехнікою, літературою), лідерські (мають за мету отримання домінуючої ролі в певному колективі чи групі), накопичувальні (виявляються у різних видах колекціонування), егоцентричні (передбачають активну участь у художній самодіяльності, спортивних змаганнях з метою демонстрації своєї надзвичайності) та азартні (виявляються у потязі до азартних ігор, різного роду грошових ставок і парі). Надмірно виражені захоплення нерідко призводять до порушень поведінки та асоціальних вчинків: підлітки нехтують навчанням, зближуються з асоціальними особами, займаються крадіжками, спекуляціями для задоволення своїх потягів.
Найбільш характерними для раннього підліткового віку є реакції опозиції, імітації та компенсації. Ці реакції періодично виникають у шкільному мікроколективі у зв'язку з несприятливою ситуацією і мають чітко виражену спрямованість проти тих осіб, які, на думку підлітка, винні у її виникненні.
реакція опозиції є відповідним реагуванням підлітка на надзвичайні вимоги до нього, непосильне навчальне чи інше навантаження. її причиною можуть бути конфлікти між дорослими, несправедливі покарання, відставання у навчанні. Залежно від характерологічних та емоційних особливостей підлітка, протест може виявлятись у пасивній чи активній формі. Активна форма протесту передбачає грубість, агресивність, жорстокі вчинки, наклепи, крадіжки. Пасивна форма, зазвичай, виявляється у відмові від їжі, прогулах і втечах із дому, демонстративних спробах самогубства, що інколи може відбуватися на фоні своєрідних вегето-судинних реакцій (блювання, нетримання сечі). Усі вказані форми протесту спрямовані на те, щоб привернути до себе увагу оточуючих, позбавитись у такий спосіб певних труднощів.
реакція імітації пов'язана з наслідуванням поведінки оточуючих, які мають престижну роботу чи авторитет в очах підлітка. Така реакція може стати причиною серйозного порушення поведінки, якщо об'єктом для наслідування обраний негативний „герой" із невисокими моральними якостями та асоціальною поведінкою, що можуть стати джерелом асоціальної поведінки і шкідливих звичок підлітка.
реакція компенсації нерідко виникає як своєрідний „психологічний захист" особистості, заміна невдач в одній галузі на успіхи в іншій. Так, фізично слабкий підліток, який нездатний захистити себе, прагне здобути повагу однолітків відмінними успіхами у навчанні. І навпаки, хлопчик, який має низький рівень навчальних досягнень, здобуває авторитет серед однолітків як відчайдушний забіяка та пустун.
Усі перераховані вище особливості розвитку дітей часто стають причиною для порушень поведінки при відсутності правильного ставлення з боку оточуючих і недостатнього виховання. Щоб застерегти їх від таких відхилень, бажано виказувати довіру, але не сліпу: таку, яку б дитина оцінила та адекватно сприйняла. Слід пам'ятати, що й дорослі пройшли тим самим шляхом, і перед ними стояли аналогічні проблеми. Вони повинні допомогти дітям уникнути небажаних, зайвих труднощів, пропонуючи більш вдале розв'язання проблеми.
Порушення у поведінці дитини можуть наставати в різні вікові періоди. Жодний вік від них не застрахований, але найбільш вразливими вважаються раннє дитинство і пубертатний період. Тому для правильного розвитку дитини важливе значення має впевненість, яку вона повинна знайти у сім'ї (така тенденція простежується відносно дітей до досягнення ними 10-річного віку: у віці 10-14 років вирішальне значення надається школі, а понад 15 років - дружбі з товаришами).
Проводячи реабілітаційну роботу, основну причину порушень у поведінці дітей слід шукати не лише у зовнішньому оточенні, але й у стосунках, які необхідно створювати і виховувати в дітях до цього оточення. Завжди будуть існувати негативні впливи в оточуючому середовищі, завжди знайдуться „погані товариші". Дуже складно, подекуди навіть неможливо „очистити" від таких впливів соціальне середовище з усіма його багатогранними формами. Проте завжди є можливість шляхом тривалого і систематичного виховання виробити в дитини критерії для власної оцінки того, що добре, а що погано. У дитини необхідно виховувати стійкість до негативних впливів: немає ані можливості, ані необхідності у тому, щоб батьки або педагоги „вели дитину за руку", постійно захищаючи її від негараздів. Акцент слід робити на розвитку в неї смаку і відчуття позитивного, сили протистояти поганому, потворному. Велику роль у цьому процесі має відігравати сім'я, її взаємодія зі школою, позашкільними закладами, дитячими громадськими організаціями.
З метою попередження в майбутньому розвитку негативних якостей характеру дитини чи небажаних форм поведінки Г. Кумаріна пропонує дотримуватися таких загальних рекомендацій реабілітаційної педагогіки:
акцентувати увагу не на поведінці, а на особистості дитини. При цьому реакції дорослих на непристойний вчинок дитини мають трансформувати їй таку думку: „Ти гарна, але можеш бути ще кращою, проте твоя поведінка зараз просто жахлива". Ефективність виховного впливу буде набагато вищою, якщо дорослі оволодіють технікою „я-висловлювання", в якій можна виділити чотири компоненти: а) об'єктивну характеристику поведінки дитини на даний момент: „Коли ти розмовляєш і крутишся на уроці під час пояснення... "; б) почуття дорослого в цей час: „... Я відчуваю сильне роздратування і прикрість... "; в) ефект неприйнятності поведінки: „... Тому що я відволікаюсь і упускаю щось важливе, цікаве... "; г) прохання: „Будь ласка, перестань себе так поводити";
пояснюючи дитині, чому її поведінка є неприйнятною і засмучує дорослих, слід уникати образливих слів на зразок „дурний", „недоумкуватий", „ідіот". Такі суб'єктивні оцінки лише провокують у дитини додаткові образи і роздратування, поглиблюючи дистанцію між нею й дорослими;
аналізуючи поведінку дитини, краще обмежуватись обговоренням того, що відбулося зараз. Звертання до негативного досвіду минулого або безперспективного майбутнього буде наводити на думку про неминучість і невиправність того, що відбулося сьогодні;
знижувати, а не підсилювати напруження ситуації, уникаючи таких досить типових помилок, як підвищення голосу, оцінювання характеру дитини, використання фізичної сили, втягування у конфлікт непричетних до нього людей, порівняння з іншою дитиною, використання узагальнення на взірець „ти завжди так";
демонструвати дитині бажані моделі поведінки;
підтримувати постійний контакт із батьками, вчителями, психологом, іншими фахівцями, поки не буде стабілізована поведінка дитини.