У Росії засновником природничо-наукового напряму психології був Іван Сеченов (1829—1905р.р.). Його рефлекторна теорія психічної діяльності визначила шляхи вивчення психічних явищ. Вчений започаткував експериментальні фізіологічні дослідження центральної нервової системи, зокрема головного мозку. У працях "Рефлекси головного мозку" (1863р.),"Кому і як розробляти психологію" (1873р.) І. Сеченов заклав основи рефлекторної теорії психічної діяльності тварин і людини. Це відбувалося тоді, коли починали розмежовувати філософію і психологію. Вчений запропонував свій проект створення об'єктивної психології, будучи переконаним у наукових можливостях об'єктивного методу. Сеченов вперше створив план побудови психології як об'єктивної науки.
Працюючи в Парижі, відкрив так зване центральне гальмування, з яким були пов'язані перетворення і в фізіології, і у вченні про поведінку, і у психології. Згідно з І. Сєченовим, здатність сприймати зовнішні впливи у вигляді уявлень (зорових, слухових та ін.) набувається з досвідом на зразок рефлексів. Схема психічного збігається зі схемою рефлексу: психічний процес виходить із зовнішньої дії, продовжується центральною нервовою діяльністю і закінчується відповідною діяльністю — рухом, вчинком, мовою. Отже, відкриття центрального гальмування не тільки пояснило процес формування вольової особистості, а й розкрило таємницю перетворення зовнішнього на внутрішнє. Згодом ідея інтеріоризації стала ключовою у дослідженнях Жане, Фройда та ін.
Вчення І. Сеченова про рефлекторний характер психічної діяльності розвинув Іван Павлов (1849—1936р.р.). За працю "Лекції про роботу основних травних залоз" (1897р.) йому в 1904 р. було присуджено Нобелівську премію. На основі багаторічної праці І. Павлов дійшов висновку, що, крім вроджених (безумовних) рефлексів, у тварин у процесі онтогенезу виробляються індивідуально-пристосувальні реакції — умовні рефлекси. Це стало основою фізіології вищої нервової діяльності. І. Павлов вважав, що потрібно розмежовувати сигнали, що регулюють поведінку на рівні першої сигнальної системи (еквівалентами якої виступають чуттєві образи), і сигнали, що є елементами мовної діяльності (друга сигнальна система). Аналіз і синтез чуттєвих образів формують поняття.
Дослідження праць 3. Фройда спонукало І. Павлова до вивчення неврозів. Вчення про рефлекси І. Павлов"приміряв" і щодо соціальних явищ, особливо зацікавлений енергією мотиву. Вчений розробив об'єктивний експериментальний метод вивчення складної роботи вищих відділів головного мозку. За допомогою цього методу він уперше встановив основні закономірності психічної діяльності, що сприяло розумінню таких своєрідних її проявів, як гіпноз і навіювання.
Релігійний екстаз І. Павлов розглядав як своєрідний випадок самонавіювання, у результаті якого християнські мученики не тільки терпляче переносили тортури, а й з радістю приймали смерть заради вічного життя в раю. Вчений вважав, що переносити тортури фанатикам допомагала втрата чутливості до больових подразників, оскільки у цьому разі сила навіювання та самонавіювання усуває спротив організму фізіологічному знищенню. Особливо сила навіювання зростає під час гіпнозу. Однак в гіпнотичному стані не вся кора головного мозку загальмована; залишаються "неураженими" деякі ділянки, через які здійснюється зв'язок гіпнотизуючого з гіпнотизером.
Підводячи підсумки свого 35-річного досвіду, І. Павлов зауважував, що він відчуває велику радість від того, що йому і його співробітникам вдалось внести у природничо-наукові дослідження замість "половинного весь цілісний організм".
Тісно пов'язані з працями І. Павлова дослідження Олексія Ухтомського (1875—1942р.р.), зокрема "Домінанта як робочий принцип нервових центрів" (1923р.). Під домінантою вчений розумів пануючу ділянку збудження у корі головного мозку, яка значною мірою визначає характер поточних реакцій центрів на певний момент. Ця ділянка, по-перше, накопичує імпульси, що йдуть у нервову систему, по-друге — одночасно пригнічує активність інших центрів, які ніби віддають свою енергію пануючому центру, тобто домінанті. По суті, у психологічному зрізі домінанта — мотиваційний потенціал поведінки. Завдяки механізмам домінанти, як зазначав О. Ухтомський, можна пояснити такі психічні акти, як увага, предметний характер мислення, а в інертності пануючого збудження він вбачав джерело упереджених переконань, нав'язливих образів — галюцинацій. На думку О. Ухтомського, будь-який індивідуалізований психічний зміст, який можна викликати в собі, є залишковим від пережитої колись домінанти.
Важливе значення має концепція установки Дмитра Узнадзе (1887—1950р.р.). Розглядаючи установку як своєрідний позасвідомий стан суб'єкта, який передує діяльності, учений доходить висновку, що свідомий рівень психіки не вичерпує собою психіки взагалі. На основі численних експериментальних досліджень Д. Узнадзе переконався, наскільки сильний вплив справляють на людину неусвідомлені нею установки, навіяні під час гіпнотичного сну. Цей стан як позасвідомий психічний процес пов'язаний з навіюванням. По суті, психологічна установка є готовністю сприйняти навіювання. Отже, чим більше виражена установка, тим вища навіюваність людини. У цьому сенсі установка зближається з поняттям віри. Чим сильніша віра, тим інтенсивнішою є її дія на психічний та емоційний стани людини.
У напрямі об'єктивності у психології розвивалась діяльність Володимира Бехтерева (1857—1927р.р.) — клініциста, психіатра, невропатолога і психолога. Психологією він почав займатися після неврології і психіатрії, у сфері яких працював після закінчення Медико-хірургічної академії в Петербурзі і закордонного відрядження у клініках Німеччини, Австрії і Франції в Казанському університеті. Тут у 1885 р. вчений заснував першу психофізичну лабораторію для наукових досліджень в галузі анатомії, фізіології і експериментальної психології. У 1893 р. В. Бехтерев переїхав до Петербурга, очоливши кафедру нервових і душевних хвороб у Військово-медичній академії. Згодом він організував психоневрологічний і антиалкогольний інститути.
Розробляючи об'єктивну психологію, В. Бехтерев визнавав і суб'єктивні методи дослідження психіки. Учений наполягав на соціальній детермінації розвитку людини, на необхідності вивчення цілісної реакції організму. В. Бехтерев розглядав особистість як інтегративне ціле, він, як і 3. Фройд, відзначав, що під час сну чи гіпнозу домінуючу роль виконують несвідомі мотиви.
Учений і його послідовники вели науково-дослідну роботу, у якій відображались як теоретичні, так і практичні пошуки стосовно дослідження гіпнозу і навіювання. Під час лікування алкоголізму Бехтерев застосовував розроблену ним методику колективної гіпнотерапії наркоманів. Він зазначав, що багато різноманітних чудодійних зцілень здійснюються через навіювання, самонавіювання і гіпноз. На противагу різним шарлатанам, які обіцяли навчити розвивати у собі чудодійні здібності, В. Бехтерев пропагував науковий погляд на гіпноз. Він вважав гіпноз своєрідною видозміною нормального сну. Головну його відмінність від природного сну визначав у тому, що гіпноз є штучно викликаним явищем за допомогою прийомів гіпнотизера, зокрема словесного навіювання.
Перші свідчення про ознайомлення людини з гіпнозом містяться в індійському епосі "Махабхараті" (X—VIII ст. до н. е.), де описується гіпнотичний стан, коли одна людина, пильно дивлячись в очі іншій, навіювала їй певну думку чи бажання. Населення Європи на початку XVIII ст. вражали мандрівні індійські факіри своєю нечутливістю до болю, вмінням затримувати дихання та серцебиття тощо.
Перші спроби пояснити незвичайні явища, які пізніше назвали гіпнотичними, належать німецькому лікарю Фрідріху Месмеру (1734—1815р.р.), який за допомогою магніту намагався лікувати хворих. Людство давно цікавив магніт, що зумовило появу "вчення" про магнетизм. Лікар і природознавець Т. Парацельс (XVII ст.) спробував лікувати магнітом, оскільки вважав, що у ньому знаходиться таємнича сила, здатна витягувати хворобу.
Ф. Месмер помітив, що цілюща сила знаходиться не так в магнітах, як у ньому самому: він резюмував, що лікувальна сила, яка знаходиться в магніті, може накопичуватись і в людині. Фанатично одержимий своєю ідеєю, Ф. Месмер почав творити чудеса: йому навіть не вистачало часу, щоб доторкнутись до всіх бажаючих. З'являються баки, дерева, які лікар магнетизує і "передає" їм чудодійний флюїд. Хворі обожнювали чудотворця Р. Месмера, проте він прагнув офіційного наукового визнання. Однак вчені дійшли висновку, що жодного флюїду життєвого магнетизму не існує, в чудодійних зціленнях вирішальну роль, як вони твердили, відігравала уява. Останні тридцять років життя Ф. Месмера забули, однак під його іменем демонстрували чудеса "новоявлені" месмеристи, магнетизери.
Сеанс одного із месмеристів спонукав англійського лікаря Д. Бреда почати експерименти у цьому напрямі, що призвело до вивчення загадкового стану, який він назве "гіпнозом". Зблизивши сон і гіпноз, Д. Бред зміг пояснити "магнетичний флюїд".
Відкриття у сфері гіпнозу Д. Бреда в Англії, Шарко — у Франції допомогли з'ясувати причини "чудодійних зцілень". У 1897 р. виходить книга Шарко "Віра зцілює", де автор підкреслював, що наука пояснює зцілення нервовохворих навіюванням і самонавіюванням.
Водночас з'являються дві школи, які по-різному пояснюють природу гіпнозу: сальпетрієрська на чолі з Шарко і нансійська на чолі з Бернгеймом. На думку Шарко, гіпнотичний стан є штучно чи експериментально викликаним нервовим станом. Представники нансійської школи висунули свою тезу: "Гіпнозу немає — є лише навіювання". Російський психоневролог В. Бехтерев не підтримав ні фізіологічної, ні психічної теорії пояснення гіпнозу. Він вважав, що гіпноз можуть викликати як фізичні чинники, безпосередньо діючі на нервову систему, так і психічні — за допомогою навіювання.