Це ж відзначають і самі батьки, що звертаються за психологічною допомогою: "Я розумом розумію, що щось не те роблю, що не можна його як себе розуміти, що інший він, а в чому інший, як це інший, не тільки погане, у ньому побачити, не знаю. Пробую, але немов щось заважає". Це дуже рідкий аналіз ситуації батьківської любові як відносини, що вимагає зусилля, роботи Я людини, що володіє цим почуттям і прагне зробити його ефективним для побудови відносин з дитиною.
Відоме психологічне гасло, що батьків не вибирають, може бути звернений і до батьків: ви не вибирали свій батьківський сценарій, а запозичили його у своїх батьків, тепер прийшов час вибору. Здійснити вибір допомагає психолог, аналізуючи зміст батьківської любові й форми її прояву у вигляді найпоширеніших батьківських дій - заохочення й покарання.
Людина, що переживає неспроможність своєї батьківської любові, заслуговує на увагу вже тому, що він усвідомив необхідність зміни своєї психічної реальності й деякою мірою готова до цієї зміни.
Найважчі випадки, пов'язані із впливом на зміст батьківської любові, виникають у тих ситуаціях професійної роботи, коли доросла людина звертається не зі своєї ініціативи (його послали до психолога вчителя). Тоді й спостерігаються ті варіанти соціальної обумовленості змісту батьківської ролі, які дають підстави говорити про можливість її відчуження. Які це варіанти?
Найпоширеніший варіант - передача відповідальності за поводження дитини в школі вчителям і школі. Здійснюється як би територіальний розподіл своєї присутності в житті дитини й ступеня його виразності ("Дома він зовсім інший, я навіть зрозуміти не можу, що вони від нього хочуть у школі", "Напевно, треба міняти школу, вічно до нього чіпляються, він, звичайно, не золото, але з ним можна домовитися" і т.д.).
Інший варіант - презентація своєї соціальної незахищеності, неможливості визначати життя взагалі ("Я цілими днями на роботі, як я можу його контролювати, якщо я його бачу дві години на день", "Я не можу йому найняти вчителів, але я все для школи роблю, усе, що можу, може бути, навіть більше, ніж можу, але адже й вони щось повинні робити", "Я розумію, чому вони усе ополчилися проти нього, - я завжди правду в очі скажу й підмазувати не буду як деякі").
Публічність батьківської ролі робить її дуже складної по прояві почуттів, того змісту, що і можна б назвати батьківською любов'ю. По поводженню дітей судять про батьків - це відомо всім, не менш відомі й усілякі рефлексивні судження, що є присутнім у мові як формули розуміння (або гаданого розуміння) залежності поводження дітей і батьківської любові до них. Досить згадати знамените: "Яблуко від яблуньки недалеко падає". Людина, не схильний до аналізу власних переживань, попадає в дуже складну ситуацію, коли привселюдно обговорюється або проявляється його некомпетентність як батько, коли в прямих залежностей від його почуттів розуміється поводження його дітей. Він починає використовувати для втримання структурованості своєї свідомості всі доступні йому стереотипи й рефлексивні формули, не оцінюючи їхнє призначення у своєму житті, у своїх почуттях як унікальних і неповторних. Це сприяє притупленню болю, але не знімає її повністю, тому що аналіз ставиться не до змісту болю, а лише до її форми.
"Тоді я сказала собі, так, я погана мати, але не всім же бути гарними, якщо є гарні, то хтось повинен бути поганою, і це дало мені сили жити якийсь час", "Я стала читати різні книги по вашій психології, вони в загальному допомагають, якщо не думати про те, що про тебе ще книга не написана, та й кому я можу бути цікава, якщо я вже сама знаю, якого типу я мати" (перевіряла себе по тестах).
Було й таке судження: "Мені в якийсь момент стало очевидно, що мене нема, немає й всі, я щось роблю, говорю, а мене нема, адже вони - діти - мене просто не зауважують", "Мені простіше не думати про дітей, коли я їх не бачу, тоді я можу щось робити, а коли бачу й знаю, що вони накоїли, душа не приймає, що це - мої діти, що я їх народила й повинна все життя жити з ними, що вони мені не чужі", "Коли мене перший раз викликали до школи, я летіла як на крилах, боялася, що з ним щось трапилося, адже нічого не пояснили, а зараз не ходжу - не треба мені цієї ганьби, я ще жити хочу й він жити буде серед людей, навіщо нам чиїсь вироки вислухувати, вони - не судді, а ми не підсудні..."
Чим можна допомогти людині, що переживає неспроможність свій батьківської любові?
Не всі люди готові прийняти допомогу, тому, перш ніж ухвалити рішення щодо неї, намагайтеся з'ясувати в ході інтерв'ю ідею, що визначає батьківську любов і цінність цієї ідеї в обговорюваний момент часу. (Може виявитися, що в людини просто немає в запасі альтернативних ідей, які могли б обґрунтувати його нове відношення до ситуації болю.) Залежно від готовності людини говорити й самостійно аналізувати ситуацію, що проявляється у використанні для цього адекватних засобів (насамперед мовних), що відбивають зміст психічної реальності, вибираю вид впливу. Це можуть бути й прямі запитання, і продовження незакінчених пропозицій, і робота з тестами, але зміст допомоги полягає в тому, щоб людина усвідомила підстави й обґрунтування змісту своїх батьківських переживань, які для нього є хворобливими.
Коли позначається предмет почуттів - обґрунтовується ідея, що робить цей предмет цілісним, тоді можна показати людині суперечливість його почуття. Звичайно цього буває досить для того, щоб предметом рефлексії став той зміст батьківської любові, що було позначено як безумовна любов.
Його треба розкривати людям, тому що свідомість дорослої людини, що переживає біль від неспроможності своєї батьківської любові, однорозмірно, біль спотворює всі критерії сприйняття себе, своєї цінності, виразності Я, можливості Я-Зусиль і необхідність цих зусиль.
Які ідеї сприймаються без вираженого опору? Сама банальна й, по-моєму, неочевидна для більшості дорослих батьків ідея про те, що крім них ніхто не зобов'язаний любити їхню дитину.
Іноді можна зненацька побачити таке вираження особи людини, немов вона спіткнувся на бігу, коли почула ці слова, - у загальному-те банальну психологічну істину, що доповнюється більше складними міркуваннями про те, чому інші люди не можуть і не повинні сприймати дитину так, як батьки. Але це буде потім, а поки помітимо, що, караючи себе й дитину позбавленням любові, надаючи їй умовний характер, ми робимо з живої дитини - зростаючої й мінливої - об'єкт власних маніпуляцій.
Із всіх цих розмов, а вони бувають часом дуже емоційні й невеселі, випливає необхідність учитися любити свою дитину. Як це робити? Це вже інша тема, що дорослі охоче освоюють самі, уникаючи публічності (читають усе, що рекомендую або шукають літературу самі). Щоб сформулювати для себе завдання вчитися любові до власної дитини, дорослому треба пережити неспроможність своєї любові й проаналізувати її причини.
У викладі ситуація виглядає спрощено, але коли людина реально займає позицію любові до своєї дитини, тоді вона стає людиною, що відкрила своє Я. Це проявляється у всім - перетворяться всі якості психічної реальності й сам вигляд людини, у когось це відбувається як осяяння, комусь потрібна тривала робота, що може виявитися продуктивної тільки при опорі на сили власного Я. Люди завжди зауважують цю зміну в собі як поява нової сили жити, як виникнення нового змісту. Це зв'язано й зі зміною позиції стосовно самого себе й до дитини, з'являється те цілісне бачення себе й іншої людини, що робить уже неприйнятним оцінне відношення, властиве людям, що переживають неспроможність своєї батьківської любові. "Крім мене - ніхто" - це та підстава, що дозволяє мати новий зміст почуття, насолоджуватися цим переживанням унікальності свого буття для власної дитини й дитини для себе.
Природно, що зміна батьківської любові можливо в людей, які володіють хоча б мінімальним досвідом рефлексії й переживали її цінність. Можливо тому ще раз варто нагадати про доцільність надання допомоги людям, які готові її прийняти. Не хотілося б згадувати про свиней і бісер, але стосовно порушеної теми зробити це часто буває просто необхідно. Люди готові прийняти будь-яку позицію стосовно дитини, крім позиції безумовної батьківської любові, висуваючи безліч аргументів, що раціоналізують обов'язковість умовності ("Він повинен заслужити, щоб його любили", "Він повинен довести свою любов до батьків", "Вона зобов'язана мене любити, ну не любити, так поважати, тому що я її батько" і т.д.).
Архітиповість подань про батька й матір не заперечується, несвідомий характер деяких батьківських дій і форм зізнається багатьма психологами. Але коли мати робить нескінченне число зауважень уже дорослому хлопчикові, то починаєш розуміти, що вона не тільки занурена в образи колективного й індивідуального несвідомого, але ще й елементарно неосвічена - вона не вміє поводитися.
Вона не вміє бути мамою, і дуже хочеться тоді, щоб вона знайшла в собі сили й вирішила нею стати, поки ще син не вимовив їй найстрашніші слова на світі: "Я не люблю тебе, мама".
У батьків є тільки їм приналежне місце в житті їхніх дітей, а в дітей відповідно власне місце в житті батьків. Коли унікальність цього не усвідомлюється, не зізнається, не переживається, тоді з'являється біль, що може тривати роками й не приносити нічого, крім гіркоти й жалю про дарма загублені сили.
Але ж так прості ідеї, яких часом не вистачає людям для уточнення їхнього місця в житті один одного:
- скільки б не було у вас дітей, кожний - єдиний;
- що б не трапилося, ви залишаєтеся ріднею по крові, ви не чужі;
- ніхто не зобов'язаний любити вашу дитину так, як мати;
- дитина учиться жити у вас;
- ніхто не зобов'язаний любити вашу дитину так, як батько;
- дитина не ваша власність;
- дитина має право на помилку, ви - теж;
- людина вчиться все життя;
- зрозуміти завжди важко - оцінити легко;
- діти живуть своїм життям - вони не повторюють нашої;
- у дитини є право на таємницю його Я, у вас - теж;
- люди різні й розуміти їх треба, знаючи не тільки себе;
- конфлікти неминучі - їх треба вміти вирішувати;
- людини робить сильним переживання радості, а не горя й невдачі й т.д.
У загальному це звичайні психологічні істини, які є розхожим місцем у популярній літературі, але, коли вони ставляться до ситуації, де саме цієї істини й не вистачає для подолання болю, тоді вони допомагають в обґрунтуванні нових відносин із самим собою й із власною дитиною.
Література
1. Брей Р. Як жити в злагоді із собою й миром? - К., 1992.
2. Варга Д. Справи сімейні. - К., 1996.
3. Вацлавик П. Как стать несчастным без посторонней помощи. - М., 1990.
4. Коул М. Культурно-историческая психология. - М., 1997.
5. Лейнг Р. Розділене Я. - К, 1995.