Одним зі складних комплексних психічних станів, що виникають у позбавлені волі, є фрустрація — стан підвищеної психічної напруженості, викликаний об'єктивно-невизначеними (або які так суб'єктивно зрозуміли) труднощами, які виникають на шляху до досягнення особистісно значимої мети. Практика показує, що основними поведінковими реакціями засуджених у стані фрустрації є: агресія на об'єкт фрустрації (як правило, на навколишніх, у тому числі співробітників виправної установи); агресія на себе (аутоагресивні прояви, пов'язані з покаліченням, суїцидом та ін.); депресія (пригніченість, апатія, пасивність, байдужність і т.п.).
Швидке й корінне ламання життєвих планів, способу життя шляхом соціальної ізоляції породжує в людини комплекс специфічних проявів, які називаються "синдромом позбавленої волі" ("тюремним синдромом"). Перебороти ці тяжкі стани засуджений може шляхом адаптації, пристосування до нових правил і норм гуртожитку, до нових умов життєдіяльності.
Процес адаптації пов'язаний з адаптивною ситуацією, що виникає у зв'язку зі змінами, що відбулися, у соціальному середовищі або переходом особистості з одного соціального середовища в інше, чимось для неї нове, коли звичні шаблони поводження, стереотипи сприйняття, установки особистості стають малоефективними або недійовими (непотрібними). Засудженому принаймні тричі доводиться переживати досить складні адаптивні ситуації, щораз заново пристосовуючись:
- до вимог режиму відбування покарання, до умов праці, середовища засуджених, життя й побуту у виправних установах;
- при зміні умов відбування карного покарання — до нових умов праці й побуту, вимогам режиму, правилам внутрішнього розпорядку й т.п.;
- у зв'язку зі звільненням з виправної установи — до умов життя на волі, роботи в колективі вільних громадян, до життя в родині й т.п. [2, 36-38]
Успішність процесу адаптації до умов позбавлення волі залежить від ряду факторів: розуміння суті й необхідності правообмежень, яким людина піддається; усвідомлення серйозності свого нового положення; включення в діяльність для пошуку шляхів, які могли б законним способом полегшити положення; впливу інших засуджених.
Засуджений змушений упокоритися зі своєю долею й пристосуватися до тих умов, у яких він перебуває. "Однак, — пишуть О. Д. Глоточкін і В. Ф. Пирожков, — він не залишає спроб змінити їх, пристосувати до себе. Навіть люди, не здатні рішуче протистояти зовнішнім обставинам, намагаються змінити ці обставини, якоюсь мірою привести їх у відповідність зі своїми уявленнями, поняттями, поглядами, стереотипами. "Бунт" проти нових умов з боку окремих засуджених, внутрішні конфлікти, пережиті ними через нездатність адаптуватися, можуть породжувати серйозні нервово-психічні порушення".
Засуджені адаптуються до умов соціальної ізоляції адекватним або неадекватним чином. Основними ознаками адекватної реакції є: відповідність поведінки засудженого реальній інформації про перспективи його перебування в місцях позбавлення волі; дотримання ним режиму відбування покарання, вимог адміністрації; здатність контролювати свою поведінку й емоції.
Для неадекватної (патологічної) реакції характерний прояв психопатологічних ознак в осіб, які вважалися до засудження психічно здоровими.
Нормальна адаптація характеризується таким психічним станом засудженого, котре нічим істотним не відрізняється від звичайного для нього стану до позбавлення волі. Особа об'єктивно оцінює свій статус, прогноз подальшого перебування у виправній установі; вона включена в активне колективне життя, трудиться, навчається в школі, бере участь у самодіяльності. У неї відсутній внутрішній опір виховним впливам.
Зустрічаються засуджені, на яких позбавлення волі не справляє психотравмувального впливу. Для них колонія стала "рідним будинком": вимоги режиму не є новими, вимоги вихователів сприймаються з позицій доцільного конформізму.
Неадекватні реакції характеризуються виникненням і проявом під впливом позбавлення волі в раніше психічно здорових засуджених дезадаптивної поведінки. О. Д. Глоточкін і В. Ф. Пирожков сюди відносять фобії, тривожно-депресивні, негативно-депресивні й негативно-істеричні реакції.
Клаустрофобічна реакція проявляється у боязні закритого простору — камери слідчого ізолятора або в'язниці. При знаходженні в камері ці особи проявляють рухове занепокоєння, на прогулянках — підвищену рухову активність. Зазначені реакції більше виражені в сільських жителів.
Тривожно-депресивна реакція проявляється в перевазі пригнобленого, подавленого настрою, почуття безнадійності, розпачу, песимістичного відношення до життєвих перспектив: "життя скінчилося", "життя загублене". Такі засуджені відрізняються дратівливістю, тривогою за залишену родину, занепокоєнням за "незавершені справи" на волі. У них часто спостерігаються порушення сну, тривале безсоння, туга за будинком.
Негативно-депресивна реакція характеризується наявністю всіх вищевказаних ознак у сполученні із внутрішнім негативним відношенням до факту позбавлення волі, невизнанням себе винним, відсутністю каяття за вчинене, порушенням режиму відбування покарання, ігноруванням вказівок і вимог вихователів, відсутністю установки на виправлення при зовні подавленому настрої, апатії й байдужності.
Негативно-істерична реакція проявляється в демонстративно-негативній поведінці, прагненні залучити до себе увагу навколишніх як до особи, "безневинно потерпілої від правосуддя". Для значної частини таких осіб характерне прагнення до сутяжництва, скарг на неправильне відношення з боку слідчих, суду, вихователів, адміністрації колонії. Відмітною рисою зазначених осіб є егоцентризм, бравада своїм злочинним минулим з метою завоювати авторитет в інших засуджених, підкорити їх собі.
Виділяються певні фази (стадії) адаптації засуджених до умов позбавлення волі.
Особливо відповідальною є фаза первісної адаптації новоприбулого засудженого, коли він стикається із численними труднощами, новими вимогами до його поведінки. Чи зуміє він адаптуватися до особливих умов, чи знайде друзів, як поставляться до нього вихователі, яку роботу йому доручать на виробництві у виправній установі — всі ці питання жадають від засуджених негайної відповіді, викликають стан тривоги, знижують настрій, порушують сон.
Психічний стан засуджених істотно міняється залежно від часу знаходження в пенітенціарній установі.
Найбільш глибокі переживання характерні для початкової фази адаптації до умов конкретної установи або фаза загального орієнтування. Вона полягає в тому, що прибулий у виправну установу засуджений на місці знайомиться з умовами відбування покарання, виявляє ступінь відповідності фактичної ситуації тієї інформації, яку він одержав у період перебування в слідчому ізоляторі й у ході психологічної підготовки. Ступінь його орієнтованості залежить від джерел інформації, тобто тих засуджених — "старожилів" і вихователів, які його опікують із перших днів.
"Загальна орієнтованість є передумовою формування певного відношення засудженого до режиму відбування покарання, представників адміністрації й вихователів, до конкретних осіб і груп засуджених, тобто до того, що називається усвідомленням себе членом певної спільності ("ми") і протиставленням себе всім іншим мікросуспільствам ("не ми")
Нерідко засуджені, налякані "колишніми" злочинцями, починають із побоюванням і недовірою ставитися до вимог адміністрації виправної установи. Це веде до виникнення психологічного бар'єра між вихователями й засудженими, створює певні труднощі для правильного поводження засуджених.
Залежно від рівня криміналізації особистості, джерел інформації й суб'єктів «адаптаційної підтримки» засуджені можуть обрати різну тактику входження в колектив виправної установи (А.І. Кануннік, 1985): тактику підтримки активу й адміністрації; тактику боротьби за лідерство й самоствердження на негативній основі; тактику виживання; тактику чіткого нейтралітету; тактику пошуку заступників; тактику повної неадаптованості й самоагресії.
З огляду на можливість прояву засудженими зазначених тактик, співробітники виправних установ і повинні планувати роботу з ними. При цьому уважне відстеження спрямованості зовнішньої активності й характеру переживань засуджених може дозволити, по-перше, профілактуровати можливі міжособистісні або індивідуально-групові конфлікти, по-друге, запобігти суїцідальним спробам, по-третє, надавати підтримку в пристосуванні до конкретних умов, засобам виправлення й ситуаціям відбування покарання.
Приблизно через 5-6 місяців перебування у виправній установі (причому залежно від міри подолання внутрішньо-особистісних конфліктів і освоєння вимог зовнішнього середовища) для засуджених типовим є вихід на другу фазу адаптації - "нівелювання".
Її особливістю є те, що особистісні реакції багатьох засуджених на факт соціальної ізоляції й впливу зовнішнього середовища нівелюються й вони усі в типових ситуаціях як би стають схожими по зовнішніх проявах (хода, пози, жести, жаргон у мові, звертання до персоналу й т.д.) на інших засуджених. Це свідчить про те, що відбувається засвоєння стереотипів «зоновської рольової поведінки». Але поряд із цією тенденцією спостерігаються спроби прояву інтересу й індивідуальних особливостей на виробництві, під час дозвілля, у побудові відносин з «близькими по лінії долі» засудженими («земляками, «однолітками» і т.п.).