Організація і база дослідження. Дослідження проводилось з групою засуджених чоловіків віком 20-30 років, що відбувають покарання в виправній колонії посиленого режиму. На різних етапах дослідження взяло участь 345 осіб. Зокрема, на етапах констатуючого експерименту – 225; на етапі здійснення корекційної роботи у зв’язку з адаптацією до умов позбавлення волі — 80 осіб, з яких було сформовано дві групи: контрольну та експериментальну. Статистичне оброблення результатів здійснювалося за допомогою пакету статистичних програм SPSS 10. Дослідження здійснювалось впродовж 2007-2008 років.
Наукова новизна дослідження полягає у тому, що в ньому вперше обґрунтовано концептуальну модель трансформації різних психологічних особистісних характеристик, які виникають у засуджених під час адаптації до нових умов життя, а саме до умов позбавлення волі; розроблено і апробовано методику психологічної діагностики особистісних змін на різних етапах процесу адаптації, у розробленні програми психологічного впливу шляхом втілення ефективних засобів психокорекційної роботи.
Теоретичне значення дослідження полягає у з’ясуванні психологічних особливостей негативної трансформації особистості в період адаптації до умов позбавлення волі, та визначенні психологічних засобів впливу на особистість для запобігання цим змінам.
Практичне значення дослідження полягає у розробленні діагностичного інструментарію виявлення психічних відхилень та змін в умовах адаптації та комплексного корекційного тренінгу, спрямованого на полегшення процесу адаптації засуджених до умов позбавлення волі та розвиток здатності до особистісних змін в цей період.
Надійність і вірогідність результатів забезпечувалась застосуванням комплексу взаємодоповнюючих методів дослідження, адекватних об'єкту, предмету, меті та завданням дослідження: достатньою репрезентативністю вибірки, поєднанням кількісного та якісного аналізу отриманих емпіричних даних, застосуванням методів математичної статистики, сучасних програм обробки даних.
Структура та обсяг дослідження: бакалаврська робота складається зі вступу, двох частин, перша, з яких — теоретична, складається з двох розділів, які поділені на підрозділи, друга — практична, складається з одного розділу та психологічного експерименту, висновків, додатків та списку використаної літератури, який налічує 41 найменування.
Адаптація (від латинського слова adaptatio — приладжування, пристосування) — це властивості організму пристосовуватися до дії факторів навколишнього середовища. Проблема адаптації притягає останнім часом увагу багатьох дослідників і розглядається у фізіології, соціології, психології, педагогіці.
Це пов'язане з тим, що політична, економічна, соціальна й навіть екологічна ситуація швидко змінюється не тільки в нашій країні, але й у світі викликає в житті сучасної людини велику кількість стресів. І для того, щоб вижити в таких умовах, від кожної людини потрібна максимальна гнучкість у пристосуванні до нових умов життя. Зміни, що супроводжують адаптацію, зачіпають всі рівні: від молекулярного (мобілізація захисних сил організму) до морального (психологічна стійкість до різних впливів) і професійного (професійні навички, уміння, професійна орієнтація).
Ця проблема може бути розглянута на процесуальному й змістовному рівнях. Адаптація проявляється як механізм вхождення суб'єкта в різні об'єднання, формальні й неформальні групи. Адаптація може бути показником професійного навчання й розвитку людини (О.О. Головей, Є.А. Климов, О.Н. Коржова, К.К. Платонов, З.О. Решетова).
Проблема адаптації людини є однією з основних у системі сучасного психологічного знання. Проте, багато концептуальних положень довгий час розроблялися переважно у фізіологічно орієнтованих дослідженнях і акцент робився, насамперед, на фізіологічних і психофізіологічних закономірностях адаптації до окремих факторів зовнішнього середовища, до різних видів професійної діяльності або в цілому до екологічної системи.
Соціальна адаптація — інтегративний показник станів людини, що відбиває її можливості виконувати певні біосоціальні функції:
- адекватне сприйняття навколишньої дійсності й власного організму;
- адекватна система відносин і спілкування з навколишніми;
- здатність до праці, навчання, до організації дозвілля й відпочинку;
- здатність до самообслуговування й взаємообслуговування родині й колективі;
- мінливість адаптивність поводження відповідно до рольових очікувань інших.
Важливим аспектом соціальної адаптації є прийняття індивідом соціальної ролі. Цим обумовлене віднесення соціальної адаптації до одного з основних соціально-психологічних механізмів соціалізації особистості. Ефективність соціальної адаптації в значній мірі залежить від того, наскільки адекватно індивід сприймає себе й свої соціальні зв'язки.
Останнім часом у концептуальні моделі всі частіше включається людина як суб'єкт адаптації, тобто як усвідомлює й переживає зміни у своєму власному "Я", як активно й самостійно формує необхідні їй стратегії адаптації не тільки до динамічного зовнішнього світу, але й до освоюваних ролей і позицій, що тягнуть зміни "Я".
Питання про структурні й динамічні прояви адаптації до різних аспектів власного "Я", яке піддається змінам, все частіше зачіпає гуманістично-орієнтована психологія особистості, що включає адаптивність у феномен самоактуалізації й самореалізації.
Адаптація має кілька аспектів. Біологічний (загальний для людини й тварин) містить у собі пристосування організму до умов середовища, які змінюються і які є стійкими: температурі, атмосферному тиску, вологості, освітленості й ін.; фізичним умовам, а також до захворювання, втрати якогось органу або обмеженню його функцій. До прояву біологічної адаптації відноситься ряд психофізіологічних реакцій. Інакше кажучи, адаптація — це пристосування будови й функцій організму, його органів і клітин до умов середовища. Біологічні механізми адаптації вивчені поки недостатньо, але П.К. Анохін, І.А. Аршанський, К.М. Биков і ін. показали, що будь-які пристосувальні реакції в організмі здійснюються під контролем центральної нервової системи, де формуються спеціальні фтасціональні системи адаптації.
Отже, процеси адаптації спрямовані на збереження гомеостаза: стійкості організму до перепадів температури, недоліку кисню, зміні барометричного тиску й т.п.
Психічну адаптацію розглядають як результат діяльності цілісної самокерованої системи (на рівні “оперативного спокою”), підкреслюючи при цьому її системну організацію. Але при такому розгляді картина залишається не повною. Необхідно включити у формулювання поняття потреби. Максимально можливе задоволення актуальних потреб є, таким чином, важливим критерієм ефективності адаптаційного процесу.
Отже, психічну адаптацію можна визначити як процес встановлення оптимальної відповідності особистості й навколишнього середовища в ході здійснення властивої людині діяльності (процесу), що дозволяє індивідууму задовольняти актуальні потреби й реалізовувати пов'язані з ними значимі цілі, забезпечуючи в той же час відповідність максимальній діяльності людини, її поводженню, вимогам середовища. Психічна адаптація є суцільним процесом, що, поряд із властиво психічною адаптацією (тобто підтримкою психічного гомеостазу), містить у собі ще два аспекти:
1. оптимізацію постійного впливу індивідуума з оточенням;
2. встановлення адекватної відповідності між психічними й фізіологічними характеристиками.
Вивчення адаптаційних процесів тісно пов'язане з уявленнями про емоційну напругу й стрес. Це послужило підставою для визначення стресу як неспецифічної реакції організму на пропоновані йому вимоги, і розгляд його як загального адаптаційного синдрому.
Відомий закордонний психолог Ганс Сельє, основоположник західного вчення про стреси й нервові розлади, визначив наступні стадії стресу як процесу:
1) безпосередня реакція на вплив (стадія тривоги);
2) максимально ефективна адаптація (стадія ресистентності);
3) порушення адаптаційного процесу (стадія виснаження).
У широкому змісті ці стадії характерні для будь-якого адаптаційного процесу.
Одним з факторів стресу є емоційна напруженість, що фізіологічно виражається в змінах ендокринної системи людини. Приміром, при експериментальних дослідженнях у клініках хворих було встановлено, що люди, які постійно перебувають у нервовій напрузі, важче переносять вірусні інфекції. У таких випадках необхідна допомога кваліфікованого психолога.
Основні риси психічного стресу:
1) стрес — стан організму, його виникнення припускає взаємодію між організмом і середовищем;
2) стрес — більш напружений стан, ніж звичайний мотиваційний; він вимагає для свого виникнення сприйняття погрози;
3) явища стресу мають місце тоді, коли нормальна адаптивна реакція недостатня.
Тому що стрес виник головним чином саме від сприйняття погрози, то його виникнення в певній ситуації може виникати по суб'єктивних причинах, пов'язаних з особливостями даної особистості. Взагалі, тому що індивідууми не схожі один на одного, від фактору особистості залежить дуже багато. Приміром, у системі “людина-середовище” рівень емоційної напруженості наростає в міру збільшення розходжень між умовами, у яких формуються механізми суб'єкта, і умовами які тільки створюються. Таким чином, ті або інші умови викликають емоційну напругу не в силу їхньої абсолютної твердості, а в результаті невідповідності цим умовам емоційного механізму індивіда.