Введення
Банки складають невід'ємну рису сучасного грошового господарства, їх діяльність тісно пов'язана з потребами відтворення. Знаходячись в центрі економічного життя, обслуговуючи інтереси виробників, банки опосередкують зв'язки між промисловістю і торгівлею, сільським господарством і населенням. Банки – це атрибут не окремо взятого економічного регіону або який-небудь однієї країни, сфера їх діяльності не має не географічних, ні національних кордонів це планетарне явище, що володіє колосальною фінансовою потужністю, значним грошовим капіталом. У всьому світі маючи величезну владу, банки в Україні, проте, лише тепер починають грати велику роль. І в цьому є актуальність даної теми.
Над даною темою працювали багато учених. Наприклад, робота Віри Сміт «Походження центральних банків» до сих пір залишається одній з кращих, написаною нею під керівництвом Фрідріха А. Хайека в Університеті Лондонської школи економіки.
Мета роботи – вивчити історію виникнення банківської системи.
Завдання – розкрити походження банківської системи.
Предмет дослідження – історія виникнення і походження банківської системи.
Об'єкт дослідження – банківська система.
Можна сказати, що в нашому суспільстві ще немає завершеного розуміння того місця, яке повинні займати банки в економічній системі управління економікою. Вся наша теорія банків – це фактичний переказ того, які в країні існують банки, які операції вони при цьому виконують. Суспільству потрібні ґрунтовні, глибші уявлення про суть банку, необхідна його концепція, з'ясування його суспільного призначення. Все це непрості питання, їх коріння закладене в історії розвитку банківської справи.
Питання про те, що таке банк, не в'яляться таким простим, як це здається на перший погляд.
Діяльність банківських установ така багатообразна, що їх дійсне єство виявляється невизначеним. У сучасному суспільстві банки займаються найрізноманітнішими видами операцій. Вони не лише організовують грошовий обіг і кредитні стосунки; через них здійснюється фінансування народного господарства, страхові операції, купівля-продаж коштовних паперів, а в деяких випадках посередницькі операції і управління майном. Кредитні установи виступають як консультанти, беруть участь в обговоренні народногосподарських програм, ведуть статистику, мають свої підсобні підприємства.
1. Історія розвитку банківської справи
Термін «банк» походить від італійського слова «банко», яке означало лавку, лаву або конторку, за якого міняйла надавали свої послуги.
З прадавніх часів потреби суспільного життя заставляли людей займатися посередницькою діяльністю, яка виражалася у взаємних платежах, пов'язаних із зверненням монет, різних по вазі і вмісту дорогоцінних металів.
У багатьох джерелах, що дійшли до наших часів, можна зустріти дані про вавилонських банкірів, що приймали процентні вклади і що видавали позики під письмові зобов'язання і під заставу різних цінностей. Історики відзначали, що в VIII ст. до н.е. Вавилонський банк приймав вклади, платив по ним відсотки, видавав позики і навіть випускав банківські квитки. Виділялася діяльність банкірського будинку Ігибі, який став свого роду Ротшильдом древнього Вавилона. Операції банкірів Ігибі були вельми всілякі. Цей банкірський будинок виробляв на комісійних початках покупки, продажі і платежі за рахунок клієнтів; приймав грошові вклади; надавав кредит клієнтам, за що отримував замість відсотків право на плоди урожаю з полів боржника; видавав позики під розписку і під заставу. Банкірський будинок Ігибі також виступав як поручитель по операціях. Вавилонський предок сучасних банкірів не цурався брати участь в товариських торгівельних підприємствах як фінансуючий вкладник. [1, 19]
Нарешті, є вказівка ще на одну функцію, що виконувалася банкірами Ігибі, – роль порадника і довіреної особи при складанні різного роду актів і операцій. Крім того, у Вавилоні зародилися лихварство і міняльна справа.
Разом з приватними банкірами крупні грошові операції проводили храми. В основному вони займалися зберіганням запасних фондів і скарбів, а також давали містам довгострокові позики під невеликі по тому часу відсотки. Збереглися відомості про міську позику, яка була видана Делосським храмом на п'ять років з розрахунку 10% річних.
За часів античності, коли переважало натуральне господарство, найбільш характерними були натуральні позики (наприклад, в Греції позики під оренду землі).
У давньому Єгипті банківська справа знаходилася у веденні держави. За достовірними даними, староєгипетські банки окрім фіскальної функції здійснювали наступні операції: покупку, продаж і розмін монет; видачу позик; іпотечні і ломбардні операції; облік зобов'язань до настання терміну; прийом вкладів. У папірусах міститься інформація про діяльність єгипетських банкірів як радники по управлінню клієнтськими маєтками і перекладам. [1, 25]
До античного Риму банківська справа була «завезена» з Греції. Як і в Афінах, римські банкіри також мали свої заклади на форумі.
У Англії, що стала в XVII ст. самою передовою індустріальною країною, першими банкірами були, як правило, золотих справ майстра. Незабаром після того, як в торгівельних операціях почали використовувати золото, стало очевидним, що як покупцям, так і торговцям незручно і небезпечно кожного разу при висновку операцій перевозити, зважувати і перевіряти на чистоту золото. Тому укорінялося правило: віддавати золото на зберігання золотих справ майстрам, які мали підвали або спеціальні комори і могли за плату надати їх. Отримавши золотий вклад, золотих справ майстер видавав вкладникові квитанцію. Незабаром товари стали обмінюватися на квитанції золотих справ майстрів. Квитанції, таким чином, перетворилися на ранню форму паперових грошей.
Паперові гроші (квитанції), що знаходилися в обігу, повністю забезпечувалися золотом. Бачивши готовність людей приймати квитанції як паперові гроші, золотих справ майстра почали усвідомлювати, що золото, що зберігається ними, зажадається рідко, внаслідок чого кількість щонеділі і золота, що щомісячно вкладається, стало перевищувати кількість того, що вилучається. Потім якомусь кмітливому золотих справ майстрові прийшла в голову ідея, суть якої полягала в тому, що випуск паперових грошей може перевищувати кількість наявного золота. Цей золотих справ майстер і став направляти надлишкові паперові гроші в звернення, даючи під відсоток позики торговцям, виробникам і споживачам. Так зародилася банківська система часткових резервів. Якщо, наприклад, золотих справ майстер давав в позику суму, рівну кількості золота, що знаходиться на зберіганні, то загальна вартість грошей удвічі перевищувала вартість золота, і резерви складали 50% вартостей випущених паперових грошей.
Світова банківська система формувалася в ході еволюційного процесу, що тривав протягом декількох століть. Перші банки виникли на рубежі XVI–XVII ст.: так, купецькі гільдії ряду міст (Венеції, Генуї, Мілану, Амстердама і ін.) створили так звані жиробанки для здійснення безготівкових розрахунків між своїми клієнтами. Перший акціонерний Англійський банк був заснований в 1694 р. і отримав від уряду право випуску банкнот.
На ранніх стадіях розвитку капіталізму було відсутнє чітке розмежування між центральними (емісійними) і комерційними банками. Комерційні банки широко практикували випуск банкнот як одне з джерел мобілізації капіталу. У міру розвитку кредитної системи відбувався процес централізації банкнотної емісії в небагатьох крупних комерційних банках, внаслідок чого монопольне право випуску банкнот закріплювалося за одним банком. Спочатку такий банк називався емісійним або національним, а надалі – центральним банком (ЦБ), що відповідало його положенню в кредитній системі.
Перші ЦБ виникли 300 років тому (Шведський Ріксбанк в 1668 р.), але повсюдне поширення і сучасне значення вони придбали лише в останні десятиліття XX ст.
Історично існували дві дороги утворення центральних банків. Одні з них стали центральними в результаті тривалої історичної еволюції. Це мало місце головним чином в країнах, де капіталістичні стосунки склалися порівняно рано (в середині XIX – початку XX ст.). Так, Банк Англії став емісійним центром в 1844 р., Банк Франції – в 1848 р., Банк Іспанії – в 1874 р. [1, 31]
У епоху державно-монополістичного капіталізму отримав великий розвиток процес націоналізації центральних банків, що раніше мали статус акціонерних. Націоналізацію акціонерних банків прискорили економічна криза 1929–1933 рр. і Друга світова війна, що підсилили тенденції державно-монополістичного розвитку економіки. У 1938 р. був утворений державний Банк Канади, в 1942 р. – Банк Японії, в 1946 р. – Банк Англії і Банк Франції.
Інші банки (федеральні банки США, утворені в 1913 р., центральні банки багатьох латиноамериканських держав) з самого початку бувальщини засновані як емісійні центри.
Після Другої світової війни були створені державні емісійні інститути у ФРН – Бундесбанк (1957 р.) і Австрії – Резервний банк Австрії (1960 р.).
У сучасних умовах в більшості країн центральні банки, по суті, є державними навіть в тих випадках, коли формально не належать державі. Наприклад, державі належить лише частина капіталу Швейцарського національного банку, 55% капіталу Банку Японії, 50% капіталу національного банку Бельгії.
Сьогодні центральний банк – ключовий елемент фінансово-кредитної системи будь-якої розвиненої держави. Він виступає провідником офіційної грошово-кредитної політики. У свою чергу, грошово-кредитна політика разом з бюджетною складає основу всього державного регулювання економіки.
У 1920 р. міжнародна фінансова конференція в Брюсселі відзначала, що «в країнах, де не існує центрального емісійного банку, його слід створити». Там же підкреслювалося: «Банки і особливо емісійні банки потрібно звільнити від політичного тиску, вони повинні управлятися на принципах розумних фінансів». Таким чином, питання незалежності ЦБ не надумане. Ця незалежність гарантує ефективність його діяльності.