Перегримаминазивалися чужоземці що не перебували в підданстві Рима, так і римські підлеглі, що не отримали ні римської, ні латинської правоздатності. Такі “чужаки" в найдавнішу епоху вважалися безправними. З розвитком господарського життя це безправ'я стало нетерпимим і перегріни були визнані провоздатними по ситемі ius gentium.
На початку III ст. Каракалланадав права римського громадянства підданим Римської держави.
Правове становище рабів.
З самих древніх часів, з яких дійшли до нас відомості про Римську державу, і аж до кінця його існування римське суспільство було рабовласницьким.
Соціальне положення рабів було неоднаковим на різних етапах римської історії. У найдавнішу епоху раби в кожній окремій сім'ї були небагаточисленими; вони жили і працювали спільно зі своїм господарем і його підвладними і у побутових умовах не дуже різко відрізнялися від них. По мірі завоювання число рабів сильно збільшилося і рабство залишалося основою всього виробництва. Вони стали жити окремо від своїх добродіїв: не тільки зникла минула патріархальністьвідносин, але здійснювалася безпощадна експлуатація рабів. Раб виконує величезну виснажливу роботу, а живе в самих важких умовах; трохи легшими були умови життя рабів, що належали державі. Свавілля і експлуатація з боку рабовласників штовхали рабів на повстання.
Правове становище рабів визначалося тим, що раб - не суб'єкт права; він - одинз категорій найбільш необхідних в господарстві речей, так званих res mancipi, поряд з худобою або як додаток до землі.
Влада рабовласника над рабом безмежна; вона є повним свавіллям; пан може раба продати, навіть убити. Раб не може одружитися, що визнається законом; союз раба і рабині (contubernium) - відношення чисто фактичне.
Пекулій. Якщо проте які-небудь проблиски визнанняособистості раба мали місце, то це відбувалося в інтересах самого рабовласника, мало на меті розширити і поглибити експлуатацію рабів.
На цьому грунті склався інститут рабського пекулія. Терміном “пекулій", що походить, ймовірно, від слова pecus, худоба, називалося майно, що виділяється з спільного майна рабовласника в управління раба (цей інститут практикувався і відносно підвладних дітей).
Управляти майном неможливо без здійснення різних операцій (купівлі-продажу, найма і інш.). Тому, не визнаючи раба правоздатноюособою, визнали, однак, юридичну силу за операціями, що здійснюються ним, зрозуміло, в таких межах, які відповідали положеннюпекулія як форми експлуатації. Саме раби, що мають пекулій, признавалисяздатними зобов'язуватися, але отримувати для себе права не могли; всі їх придбання автоматично поступали в майно пана. Проте, раб міг придбати право вимоги, але без права на позов, “натурально". Реалізація такого права була можлива тільки у разі відпущення раба на свободу: si manumisso solvam, liberor, тобто, якщо я сплачу рабу після його звільнення, це законний платіж.
Таким чином, надання рабу пекулія і визнання певною мірою юридичної сили за діями раба дозволяли рабовласнику ширше експлуатувати раба не тільки для виконання різних фізичних робіт, але і для здійснення через його особу юридичних дій, а це було важливе для рабовласників по мірі розвитку рабовласницького способу виробництва і зростання товарно-грошових відносин.
Зрозуміло, така примітивна побудова - по операціях раба права набуваються паном, а обов'язки лягають на раба, не могло зберегтися з розвитком торгівлі і з ускладненням господарського життя. Бажаючих вступати в операції з рабами приповній безвідповідальності по цих операціях самого рабовласника знайшлося б небагато. Правильно зрозумілий інтерес рабовласника вимагав, щоб треті особи, з якими вступав у ділові відносини раб, могли розраховувати на можливість здійснення своїх прав по операціях з рабами. Тому претор ввів ряд позовів, які давалися як додаткові (до незабезпеченого позовом зобов'язання самого раба), проти рабовласника.
Факти виділення майна в самостійне управління раба стали з розвитком господарського життя розцінювати як згодадомовласника нести в межах пекулія відповідальність за зобов'язаннями, які приймалися рабом в зв'язку з пекулієм. Таким чином, якщооперація довершена рабом на грунті управління виділеним йому пекулієм, рабовласник відповідав перед контрагентом раба actio de peculio, в межах пекулія (якщо раб, маючи пекулій в сумі 500, купив щось на 700, до його пана продавець міг пред'явити позов тільки в сумі 500). Проте, якщопанотримав по операції раба збільшення майна, так зване збагачення, в більшій сумі, він відповідав в межах збагачення (але вже по іншому позову: actio de in rem verso, буквально - позов про того, що поступив в майно).
Якщопан призначив раба прикажчиком (institor) в своєму торговому підприємстві або взагалі приставив його до такої справи, з якою неминуче пов'язане здійснення операцій, рабовласник відповідає по операціях, що відносяться згідно із загальноприйнятими поглядами до кола діяльності даного прикажчика і т.п. Наприклад, якщо раб-прикажчик закупив товар для підприємства і не розплатився за нього, пан несе відповідальність по actio institoria в розмірі вартості товару; якщо раб на прохання покупця прийняв від нього речі на зберігання, пан по цій операції, як такої що не відноситься до сфери повноважень прикажчика, не відповідає (якщо раб був поставлений шкіпером на кораблі, позов називався actio exercitoria).
Нарешті, якщопан просто уповноважив раба на здійснення тієї або іншоїоперації (тобто дав розпорядження, iussu), контрагент раба отримував проти пана actio quod iussu. Якщо раб здійснить правопорушення (наприклад, знищить або пошкодить чужі речі), до рабовласника потерпілий міг пред'явити actio noxalis (noxa - шкода). У цьому випадку рабовласник був зобов'язаний або відшкодувати заподіяну шкоду, або видати винного раба потерпілому для відробляння суми заподіяної шкоди.
Рабство встановлювалося наступнимиспособами:
1) народженням від матері-рабині (хоч би батьком дитини була зведена особа; навпаки, якщобатько - раб, а мати - вільна, дитина признавалася вільною);
2) взяттям в полон або просто захопленням особи, що не належить до держави, пов'язаної з Римом договором;
3) продажем в рабство (в древню епоху);
4) позбавленням свободи в зв'язку з присудженням до смертної страти або до робіт в копальнях (присуджений до смертної страти розглядався як раб).
Припинялося рабство мануміссією (відпущенням на свободу).
У деяких випадках раб, відпущений на свободу, міг повернутися знов у стан рабства (наприклад, внаслідок вияву грубої невдячності відносно особи, що відпустила його на свободу).
Правове становищевільновідпущеників.
У класичному римському праві правове положеннявільновідпущенника визначалося в залежності від прав особи, що відпустила наволю: наприклад, раб, відпущений на свободу квиритським власником, отримував права римського громадянина, а відпущений на свободу особою, право власності якого спиралося не на цівільну особу, а на преторськийэдикт, отримував тільки латинське громадянство. При Юстініані ці відмінності були згладжені: якщоманумісія виконана згідно із законом, вільновідпущенник ставав римським громадянином.
Однак, навіть отримуючи римське громадянство, вільновідпущенник (або лібертін) за своїм правовим положенням не цілком прирівнювався до вільнонародженного (ingenuus).
В області приватного права існували, по-перше, деякі спеціальні обмеження правоздатності вольновідпущенника; наприклад, до Августа вільновідпущеннику заборонялося одружуватися з особоювільнонародженою; заборона шлюбу вільновідпущенника з особою сенаторського звання зберігалася аж до Юстініана. По-друге, лібертинзнаходився в залежності від свого колишнього пана (що іменувався його патроном).
Так, патрон мав право:
а) на obsequim, шанобливість лібертина відносно патрона; це мало, наприклад, практичне значення в тому відношенні, що вільновідпущенника не міг викликати патрона на суд і, отже, був беззахисний проти свавілля патрона;
б) на operae, виконання послуг для патрона (по суті моральний обов'язок, але вона звичайно підкріплялася договором і перетворювалася в юридичну). Обов'язок лібертина виконувати operae приводила до такої експлуатації, що претор був вимушений все-таки виступати з деякими обмежувальними заходами;
в) на bona, тобто патрону певною мірою належало право на успадкування післявільновідпущенника, а також право на аліменти з боку вільновідпущенника. Таке право належало у разі потреби не тільки самому патрону, але і його дітям і батькам.
Правове становищеколонів.
Під ім'ям колона в класичну епоху мали на увазі орендаряземлі (дрібного фермера), формально вільного, хоч економічно залежного від землевласника. Поширеннядрібної земельної оренди було викликане економічним становищем Римської держави. З припиненням загарбницьких воєн, що давали Риму величезну масу рабів, прилив рабської сили припинився, а нестерпні умови, в яких перебували раби, приводили до того, що їх смертність значно перевищувала народжуваність. Рабської сили перестало вистачати для обробки землі. Що Процвітаюче в останні роки республіки плантаторське господарство побудоване на рабстві перестало бути вигідним; римські землевласники стали вважати за краще здавати землю в оренду дрібнимидільницями, нерідко навіть не за грошову винагороду, а за відому частку урожаю (орендарі-дільщики, coloni partiarii) і з покладанням на орендаря також обов'язку обробляти і землю власника (“панщина"). Ці дрібніорендарі по малопотужності своїх господарств в більшості випадків були вимушенівдаватися до позику своїх господарів і виявлялися в борговій від них залежності. У період абсолютної монархіїположенняколонів ускладнилося ще в зв'язку з податковою політикою імператорів. Колони були обкладені натуральною податтю, причому в податкових документах вони приписувалися до відповідних земельних дільниць.