Одеський державний економічний університет
Доклад
на тему:
„Право власності на землю в Запорозькій Січі”
Виконав студент
26 КЕФ
Каверін Анатолій
Одеса 2002
Право власності на землю в Запорозькій Січі
Cеред цивільно-правових норм козацького права важливе місце займали норми, які регулювали право власності на землю. Звичаєве право запорожців встановлювало порядок володіння і користування землею, лісами, ріками, озерами, сіножатями тощо.
Як відомо, запорозькі козаки до 1775 р. володіли значною територією на лівому і правому берегах Дніпра. Власниками цієї землі вони вважалися на підставі права першого займу.
Заїмка (займанщина) земель була широко поширена на території Гетьманщини і Слобожанщини, особливо в другій половині XVII— протягом XVIIIст. Займанщина — це норми звичаєвого права, які дозволяли на підставі першого займу володіти, користуватися і навіть розпоряджатися землею. Займати дозволялося тільки вільні землі, які нікому не належали. Землю займали конкретні особи (чи особа). Тому відразу ж утворювалася і певна форма землеволодіння: общинна (колективна) чи особиста (індивідуальна).
На території Запорозьких Вольностей існувала виключно колективна власність на землю. Земля і всі угіддя запорозьких козаків вважалися спільною власністю Війська Запорозького і були в повному розпорядженні Коша Запорозької Січі. Наприклад, канцелярист Денис Зараховський в офіційній відповіді київському митрополиту Гав-риїлу у зв'язку з відводом землі під церкву в слободі Мичковій (дата відсутня), зауважив, що «земля військова запорозька не в розділі, а вся громадською вважається».
На мою думку, існування колективної (общинної) власності на землю обумовлювалося такими причинами: по-перше, суб'єктом першого займу землі був колектив, громада, запорозьке товариство; по-друге, колективна власність на землю підтримувалася промислами (передусім рибальством і мисливством), які базувалися на колективній праці. Для промислового рибальства і мисливства потрібен був реманент і чимала кількість робочих рук, тому виникали об'єднання промисловиків — рибальські тафи, мисливські артілі (наприклад, лисичників) та ін.
За звичаєм, козаки — члени січового товариства, а також посполиті — піддані Війська Запорозького, які проживали на території Запорозьких Вольностей, могли отримати землю на правах користування. Фактично цією можливістю користувалися старшини та заможні козаки, які мали змогу її обробляти.
Земельні ділянки відводилися Кошем (інколи паланковим правлінням) козакам і посполитим за їх проханням. Землі було багато, що дозволяло козакам самим вибирати собі ділянки, після чого вони одержували від Коша «паспорт» чи «білет» на право користування цією землею і заводили на ній своє господарство — зимівник. За звичаєм, зимівник і землю розглядали як неподільні частини господарства. Власник землі та зимівника, за згодою кошової старшини, мав право навіть розпоряджатися своїм господарством: продати, закласти, подарувати його. Заможні козаки і військові старшини нерідко володіли кількома зимівниками. Наприклад, кошовому отаману П. Калнишевському у 1774 р. належали три зимівники. Двома зимівниками володів полковник Орільської паланки Гараджа. У військового писаря Глоби було три зимівники.
Земельні угіддя запорожців розрізнювалися за своєю якістю: одні були надзвичайно багаті на звіра і рибу, інші — бідніші. Крім того, кращими вважалися ті угіддя, які були розташовані якомога далі від південних кордонів Запорозьких Вольностей, оскільки вони зазнавали найменших втрат від набігів татар. Щоб уникнути непорозумінь, пов'язаних з експлуатацією різних за якістю земельних ділянок, у Запорозькій Січі щороку проводили перерозподіл угідь «по лясам», шляхом жеребкування.
Жеребкування землі проводилося в такому порядку: спочатку землю отримували курені, потім — старшина, далі — духовенство і, нарешті, — жонаті козаки та всі інші. Оскільки просте жеребкування відразу всієї землі не виключало того, що курені і старшина могли одержати найгірші ділянки, то, на думку М. Слабченка, жеребкували кілька розрядів (класів) земель. Кращі земельні угіддя (можливо розташовані ближче до Січі) жеребкували між куренями; трохи гірші, за тими чи іншими ознаками, — між старшиною та духовенством, а ті, що залишилися, розподіляли, знову ж таки жеребкуванням, між іншими суб'єктами землекористування. Річне користування не повертало угіддя в одноманітну масу, чотири розряди землі залишалися і жеребкувалися окремо кожного року.
На основі сказаноговище постає запитання: якщо всі землі запорозького козацтва підлягали щорічному перерозподілу шляхом жеребкування, то як же могли існувати великі зимівники? Адже неможливо навіть уявити, щоб власник зимівника щороку переносив його на нове місце (зимівник нерідко складався з двох-трьох житлових та господарських споруд досить значних розмірів).
Ймовірно, що у запорозьких козаків існувало дві категорії земель, які мали різний правовий статус. Перша категорія земель — це мисливські та рибальські угіддя, сіножаті, пасовища тощо. Саме вони підлягали щорічному перерозподілу між різними суб'єктами землекористування, вказаними вище. Курінь, військовий старшина або рядовий козак, які отримали цю землю, мали право користуватися нею протягом одного року.
До другої категорії можна віднести вільні землі, якими, за дозволом Коша, міг володіти і користуватися до самої смерті кожен бажаючий (козак чи посполитий). Він міг побудувати на цій землі зимівник, посадити сад тощо. В окремих випадках, знову ж таки з дозволу Коша, власник цих земель міг навіть розпоряджатися ними: міняти, продавати, закладати, залишати у спадщину. За користування цією землею власник платив податок і виконував інші повинності на користь Коша. Ця категорія земель була основою для формування приватної власності на землю.
Документи свідчать, що в період Нової Січі (1734-1775 рр. ) у зв'язку з інтенсивним розвитком промислового скотарства і землеробства (особливо з 50-х років XVIIIст. ) почала формуватися приватна власність на землю, але до ліквідації запорозького козацтва у 1775 р. цей процес не був завершений.
Аналогічна ситуація була і на землях Війська Донського. Тут, починаючи з 40-х років XVIIIст., для організації хутора донським козакам потрібно було отримати дозвіл Війська. У проханні про надання землі потрібно було вказувати місцезнаходження хутора і розміри земельної ділянки, яку хотіли зайняти. Такі дозволи обумовлювалися певними вимогами: суворо заборонялося приймати на хутори біглих; як правило, хутори надавалися не для землеробства, а для «прокорму в зимовий час худоби» та ін. Уже у XVIIIст. земля у донських козаків стає об'єктом купівлі- продажу. Хоча формально продавалося тільки господарство, яке знаходилося на цій землі, але разом з ним до покупця переходила і земля.
У звичаєвому праві запорожців існувало поняття давності володіння. Так, у 1774 р. вдова Ганка Силиха скаржилася в Кіш, що старшина Самарської паланки відібрала в неї ділянку землі в с. Панчовому. У скарзі зазначалося, що цією землею її покійний чоловік користувався протягом останніх 13 років, обробляв її своєю працею, вирощував «чорні» і «родючі» (плодові) дерева. Кіш задовольнив прохання Силихи про повернення їй землі, посилаючись на давність володіння. В ордері, виданому Кошем 10 грудня 1774 р. військовому старшині Андрію Порохні, вказувалося, щоб для паланкових потреб знайшли іншу ділянку «там, де слід і згідно з порядком».
До середини XVIIIст. адміністрація Січі не забороняла поселення сторонніх осіб на території Запорозьких Вольностей. Згадаємо хоча б заселення «Заднепрских мест» (територія, пізніше зайнята під Нову Сербію) вихідцями з Полтавського і Миргородського полків". Та у другій половині XVIIIст. ситуація різко змінилася. Пояснимо це детальніше. У XVI-XVIIст. земля, особливо орна, не мала для запорожців особливого значення. Основну частину доходу запорозьких козаків становила військова здобич, а у вільний від військових дій час запорожці займалися рибальством, мисливством та іншими промислами. Тому практичне значення мали тільки землі, на яких були розташовані угіддя: річки, озера, ставки, ліси, сіножаті. Орна земля в цей час практично не використовувалася. Людність Запорожжя була невеликою (у XVIIст., наприклад, тут проживало лише декілька тисяч козаків), тому землі було досить усім. В основі господарства лежали екстенсивні методи експлуатації природних багатств. Кордони земельних володінь запорозьких козаків не були чітко визначені. Суперечки з сусідами про землю в цей час були рідкістю і стосувалися тільки земель, на яких були розташовані угіддя. Так, наприклад, 1688 р. Січ сперечалася з гетьманом І. Мазепою в справі будівництва Новобогородицької фортеці (на правому березі р. Самари, у 5-7 км від впадіння її в Дніпро), оскільки на цих землях у запорожців були свої гаї, пасіки та рибна ловля.
Ставлення до землі змінилося після повернення запорозьких козаків з-під турецького протекторату в 1734 р. У період Нової Січі військова здобич втрачає своє вирішальне значення, а основою життя запорожців стає господарська діяльність. Погіршення економічного і політичного становища селянства у Гетьманщині і на Правобережжі, а також незліченні природні багатства запорозького краю викликали посилену міграцію населення на територію Запорозьких Вольностей. У 60-х роках XVIIIст. населення Запорожжя, за підрахунками А. Скальковського, досягало 100 тис. Козаків. (З цими підрахунками в основному погоджувалися й інші дослідники, наприклад, В. Кабузан). Це зумовило перехід до більш інтенсивних методів господарювання. Поширення набуло промислове скотарство (коні, воли, вівці), а також землеробство. Крім того, як відомо, до середини XVIIIст. Запорозька Січ була залежною від привозного хліба. З кінця 50-х років XVIIIст. запорожці не тільки повністю забезпечують себе хлібом, а й починають його експортувати.