Реферат на тему:
Філософські засади теорії лікування
Філософською засадою теорії лікування є концепція саморегуляції І теорія функціональних систем.
У теорії лікування виділяють дві взаємопов'язані методологічні проблеми: 1) проблема прийняття рішень як вихідний етап теорії лікування; 2) теорія очікування як теорія управління (корекції) живою системою.
Процес вироблення клінічного рішення — то об'єктивний процес, пов'язаний з участю у ньому людини, а відповідно, цей процес с об'єктивним відображенням у свідомості індивіда і прийняття ним на цих засадах рішення. Об'єктивний бік — сукупність реальних зв'язків і явищ (що притаманні конкретним умовам), який існує поза свідомістю людини і незалежно від її волі. Відтак, правильними можна вважати таке рішення лікаря, яке в головних рисах відображає клінічну ситуацію і відповідає поставленій меті.
Прийняття лікарем клінічного рішення нерідко зводиться до вибору однієї або декількох альтернатив (варіантів). Теоретично кількість варіантів рішення за більшості захворювань може бути над* звичайно великою. У практичній діяльності лікар виходить із 2 — 3 альтернативних рішень: двох крайніх варіантів і одного проміжного. Якщо отримані два проміжки між крайнім варіантом і середньою альтернативою розбити ще на дві частини і обрати для прийняття рішення п'ять альтернатив, то їхній аналіз визначить приблизний напрямок, у якому треба шукати оптимальне рішення. Якщо час, стан хворого й лікувальні засоби дозволяють маневрувати, то доцільно довести загальну кількість порівнювальних лікувальних альтернатив до семи. Лікувальна практика засвідчує, що вивчення семи альтернатив для багатьох одноразових лікарських рішень є максимально ефективним.
У виборі крайніх варіантів і однієї середньої альтернативи необхідно керуватися результатами аналізу клінічних фактів і спробувати вибрати логічно обґрунтований напрям лікувального впливу, який наближає нас до оптимального рішення. Вибір крайніх альтернатив нерідко здійснюється інтуїтивно: нічого не розпочинати і дати хворобі розвиватися своїм природним шляхом; спрямувати всі сили і лікувальні засоби на ліквідацію критичної ситуації ("терапія-максимум"). Бувають ситуації, коли дві крайні альтернативи не є оптимальними лікувальними рішеннями.
Обґрунтування лікувального рішення може бути представлено в такій логічній послідовності:
1. Визначити теоретично максимально можливий лікувальний ефект при даній хворобі.
2. Визначити практично максимально реальний лікувальний ефект на сучасному рівні медичної науки І практики.
3. Визначити практично реальний лікувальний ефект, виходячи із можливостей і засобів, що с на даний момент у розпорядженні лікаря.
4. Завжди І до кінця робити все можливе для досягнення максимально реального лікувального ефекту.
Успіх лікарської діяльності залежить від знання закономірностей етіології й патогенезу захворювань, тенденції перебігу патологічних процесів. Для того щоб цілі та способи лікарської діяльності відповідали об'єктивним законам етіології і патогенезу, необхідно враховувати вплив цих законів як підсвідомий, так і свідомий.
У першому випадку лікар, який не знає цих законів, на основі емпіричного лікарського досвіду, навчаючись на помилках і невдачах, виробляє правильні принципи лікування хворого. У другому випадку лікар, пізнавши закономірності етіології і патогенезу, свідомо використовує їх у практичній діяльності. Б обох випадках об'єктивні закони етіології і патогенезу є основою доцільної лікарської діяльності лише з тією різницею, що у першому випадку закони патогенезу пізнаються через практичні пошуки, ціною неминучих помилок і невиправдано витрачених зусиль, у другому — лікарська діяльність, лікарська тактика І стратегія свідомо заплановані, спрямовуються відповідно до пізнаних медичною наукою законів патологічних процесів.
Сучасні методи лікування прийнято поділяти на патогенетичні, етіотропні, замісні, паліативні. Під патогенетичною терапією розуміють штучне втручання в механізм патологічного процесу з метою змінити (сповільнити, прискорити, припинити) його подальший розвиток. Для цього використовують фармакологічні й фізичні методи лікування. Під етіотропною терапією розуміють зниження активності або ліквідацію етіологічного чинника. При симптоматичній терапії ставлять за мету не намагатися змінювати хід патологічного процесу, а насамперед усувати найвираженіший симптом, найвірогідніше — суб'єктивного (больового) характеру. Метод замісної терапії передбачає штучне введення синтетичних або натуральних препаратів з біологічно активними речовинами, які містяться в організмі в недостатній кількості або не утворюються в організмі через порушення функцій або відмирання органа (наприклад, щитоподібної залози, підшлункової залози, кіркового шару надниркових залоз, слизової оболонки шлунка), а також зміну чутливості тканин до деяких гормонів (наприклад, до інсуліну при цукровому діабеті).
Паліативна терапія (від лат. palliatus — прикритий плащем, прихована істина, суть явища) є різновидом симптоматичної терапії, у разі якої передбачається лише "напівзахід" — лікування, за допомогою якого досягається тимчасове полегшення стану пацієнта при невиліковній хворобі (злоякісні пухлини, гостра недостатність функції органа).
Методи лікування видозмінюються, удосконалюються з отриманням нових знань про функції організму та його окремих систем. На даний час достатньо глибоко вивчені закономірності функціонування Імунної, ендокринної систем і генетичного апарату. Ще більші можливості відкриваються завдяки розвитку молекулярної біології, а також формуванню уявлень про загальну функцію організму, виокремленню функціональних блоків його активності в нормі й у разі патологічного процесу. Такі уявлення можуть визначати і напрямок лікування.
Викладені вище загальні положення про функціонування організму, теорія функціональних систем дозволяють у методологічному плані розглянути деякі аспекти сучасної проблеми лікування. Передусім, у виокремленні трьох типів тканин (паренхіма, сполучна тканина, кровотворна тканина) передбачається спільність основних обмінних процесів кожної із них, незалежно від локалізації і формування певного органа. Життєдіяльність тканин забезпечується складними, але все-таки обмеженими за кількістю обмінними блоками: вуглеводним, жировим, білковим, мінеральним, водним. Таким чином, і у разі патологічного процесу можна очікувати типові для кожної тканини і для кожного виду обміну речовин і енергії морфобіохімічні і функціональні зміни.
Однотипність порушень зумовлює і відповідну однотипність лікувальних заходів при різних захворюваннях. Внутрішньотканинні процеси, їхній перебіг та послідовність мають певну автономію, їхні якісні характеристики практично не можуть бути зміненими в межах нормальних умов функціонування, але можуть бути змінені їхні кількісні характеристики: посилення (прискорення) або гальмування енергетичного обміну, пластичне забезпечення функцій тканини, імунні та репаративні процеси. Така регуляція підтримується нервовою, ендокринною, імунною системами збереження гомеостазу організму.
У методологічному аспекті організм може бути представлений у вигляді двох функціональних рівнів: надклітинного рівня системи пристосування (адаптації) і тканинного рівня системи життєзабезпечення, пов'язаних між собою зворотним зв'язком через інтегративний апарат головного мозку. Виділення цих рівнів має принципове значення, оскільки воно визначає не тільки напрямок лікувальних впливів при розвитку хвороби, але й дозволяє визначити їхні кількісну характеристику і потенційні можливості.
Окрім того, в процесі лікування можуть бути виділені надорганізмові і надорганні рівні етіологічних впливів. Лікувальні впливи на цих рівнях спрямовані на пригнічення, зруйнування, елімінацію етіологічного чинника або взагалі на ізоляцію організму від дії цього чинника. До цієї групи лікувальних впливів, напевно, необхідно віднести протезування окремих органів або частин органа.
Таким чином, можна виділити три головні напрями, які включають у себе різні, властиві лише конкретному напряму, методи і прийоми лікування.
1. Адаптотерапія — вплив на функцію надклітинних систем регуляції (пристосування).
2. Метаболічна терапія — вплив, що спрямований на нормалізацію порушеного внутрішньоклітинного (тканинного) обміну.
3. Етіотропна терапія — вплив на надорганізмовому (надорганному) рівні, що спрямований на зниження або повну ліквідацію етіотропного чинника.
Адаптотерапія. Будь-які терапевтичні впливи на рівні системи адаптації (пристосування) зводяться до реалізації всього двох ефектів — активації або гальмування систем збереження гомеостазу. Практично дія майже всіх фармакологічних засобів зосереджена на системах регуляції організму. Наприклад, дія психотропних фармакологічних засобів може бути спрямована на поведінкову систему збереження гомеостазу; численні симпатотропні засоби впливають на вегетосоматичну, а гормональні препарати — на ендокринну систему; різні хімічні "репаранти" спрямовують свою дію на репаративно-компенсаційну систему, а імуномодулятори — на імунну систему.
Деякі фармзасоби можуть впливати і на клітинні мембрани або окремі функціональні системи клітини, забезпечуючи при цьому перенесення електролітів або захоплення кисню. Слід зауважити, що будь-які Із згаданих вище впливів змінюють лише функціональний стан окремих структур клітини на різних рівнях, тобто справляють регулярний вплив на рівні надклітинпих систем або мембран клітини, але ці впливи не відновлюють порушеного внутрішньоклітинного метаболізму. Дія численних фармакологічних І нефармакологічних засобів призводить до проявів таких патофізіологічних і клінічних ефектів на рівні клітини (тканини), органа або організму в цілому: пригнічення функції клітини (органа, тканини); підвищення функції клітини (органа, тканини); пригнічення пластичної функції клітини (тканини); активація пластичної функції клітини (тканини); пригнічення функції імунної системи; активація функції імунної системи.