Оволодіння Т.п. дає можливість підвищити рівень і результативність політичної діяльності, сприяє цілеспрямованому впливу на розвиток політичної ситуації.
На відміну від справжніх технологій, як систем і способів і шляхів послідовного досягнення бажаного результату, в політичних антитехнологіях ставка робиться на досягення одиничного або невіддаленого результату, при ігнорування загальних і довготривалих наслідків рішень, що приймаються.
Характерною рисою антитехнологій є те, що вони базуються, як правило, на незадоволенні тих чи інших соціальних груп та прошарків, тобто на тому будівельному матеріалі політики, який завжди є під рукою, і в достатній кількості, бо в будь-якому достатньо самокритичному і вільному суспільстві були є і будуть невдоволені громадяни, групи громадян і цілі шари суспільства. При цьому вихідним матеріалом антитехнологій може бути не тільки експлуатація невдоволення великих прошарків реальними явищами або реальними особистостями, політичні хитрощі можуть будуватися на ненависті мас до ілюзорних об’єктів.
Антитехнології мають спільну рису – всі вони виходять з парадигми незалежності політики від моралі, а точніше залежності моралі від політики (Макіавеллі – вивід політики за дужки моралі); модель політики як абсолютно вільної зони, яке не підпорядковується ні моральним законам ні релігійним табу; ще гірше ситуація, коли мораль не просто відкидають у бік а примушують її прислуговуватися політиці (ідеології “ремісницького соціалізму” минулого століття ), в якій рекомендувалося велику приватну власність вважати аморальною, а дрібну моральною.
Популізм – це сенситивність великих людських мас до простих пояснень складних проблем, до примітивних яскравих лозунгів, а також політичні дії політиків, що намагаються використовувати цю сенситивність. Популізм є набором антитехнологій.
Центральна серед цих антитехнологій, базується на тій особливості політичної ментальності широких мас, яку можна було б назвати презумпцією істинності простих рішень.
Інший різновид – презумпція значимості малих і конкретних справ (спроби звести політику до тисяч конкретних дрібниць).
Ще одна популістська антитехнологія – помста охлократам (ставка на політичний нюх натовпу, якою рухають не знання і компетентність, не політична культура, а стихійні пориви та сплески емоцій.
Популярна і дієва популістська антитехнологія – ідеологічне клішування (навішування ярликів).
Антитехнологія в політичних текстах та промовах.
- проковтання кінцівок фраз – тобто антитехнологія порушує синтаксичні структури.
- “політичне шпигунство” – аналіз лексики політичного опонента і пошук взаємозв’язків між використаними їм термінами та закріпленої в мові психології чужого класу.
- антитехнологія метафори – засіб підміни понять.
- “розбавлення водою троїзмів” протилежних понять в промові політика, що дає змогу в одному виступі догоджати і правим і лівим.
- мовний прийом, що заснований на впливові на свідомість цифрового матеріалу.
- підміна або звуження теми.
Національні особливості як інструмент антитехнологій.
- апокаліпсизм – віра у диво.
- фетишизм – прагнення поклонятися чому-небудь.
Антитехнологія помилкової парадигми.
(парадигма – сума поглядів, що визначають теоретичний світогляд)
1. Виходять з постулату про те, що владу не дають, а беруть.
2. Виходять з формули Клаузевица про сутність політики, як мистецтві можливого.
3. Прийоми, які базуються на зведенні політики до економічної основи за відомою формулою “політика концентрований вираз економіки”.
4. “Stop-Go” – не забороняти опозиційні рухи і організації і часом навіть стимулювати, але одночасно створювати на їх шляху штучні перепони, які видаються за природні труднощі.
Політична система, що нині формується в Україні, лише тоді стане стабільною й ефективною, коли буде здатною вирішити ряд проблем, центральне місце серед яких належить організації суспільного життя та влади на демократичних засадах.
З падінням тоталітарного режиму та розпадом СРСР в Україні, як і в інших країнах СНД, розпочався досить тривалий період демократичного реформування суспільства, головними складовими якого є перехід до ринкової економіки, становлення громадянського суспільства та правової держави, формування багатопартійної політичної системи.
Перспективи розвитку демократії в Україні та становлення державності багато в чому залежать від погодження інтересів різних верств населення країни.
Як переконливо свідчить історична практика, влада, що так потрібна в Україні, має бути сильною, аби забезпечити в суспільстві "системну згоду". А щодо всього іншого, то в нашій державі повинні діяти звичайні демократичні структури та інститути. Існуючі ж сьогодні в нашій країні суперечності перехідного періоду та зв'язана з цим нестабільність суспільної ситуації позначаються на характері та діяльності політичної влади, яка вимушена балансувати між різними політичними силами і рухами. Щоб ефективно функціонувати, влада має вміти бачити політичні реалії, тверезо оцінювати існуючу ситуацію, гнучко переходити від рішучих дій до спокійних форм буденної роботи, і навпаки, вміти закріпити отримані результати, щоб своєчасно розпочати новий етап реформ. Владні структури тільки тоді ефективно діятимуть, коли в свої політичні програми зможуть увібрати всю різноманітність інтересів суспільства, подолати руйнівну конфронтаційність і створити атмосферу для конструктивного діалогу та згоди різних суспільних сил.
Саме такий шлях обрали представники державної влади нашої республіки, коли підписали конституційний договір між Верховною Радою та Президентом. Цей договір помітно поліпшив політичну ситуацію в Україні, сприяв зосередженню зусиль всіх гілок влади не на конфронтації, а на продуктивній роботі, на ефективному виконанні своїх функцій. Цей конструктивний процес взаємодії різних гілок влади знайшов логічне завершення в підготовці та прийнятті Конституції України.
Як свідчить світовий історичний досвід, а також практика здійснення демократичних перетворень в Україні, шлях до розбудови державності і зв'язаного з цим ефективного функціонування влади дуже складний, і на ньому суспільство повинно обминути багато небезпечних місць.
Однією з таких небезпек є надмірна концентрація влади в руках певних осіб чи окремих інституцій. За умов нинішнього ослаблення ^владних структур здається, на перший погляд, що підняти рівень ефективності влади можна за рахунок її зосередження в руках органів або осіб, наділених особливими або навіть надзвичайними повноваженнями, до чого прагнув у свій час Л.Кучма, коли ще був прем'єр-міністром. Аргументи на користь цього є переконливими: щоб влада діяла швидко й рішуче, треба звільнити її від затяжних та емоційних дискусій у представницьких органах демократії, від численних погоджень, що можуть зменшувати дійовість та послідовність реформаторського курсу. Суспільна практика і справді свідчить, що демократичний процес зв'язаний з деякими втратами ефективності управління, бо вимагає зусиль і часу для виявлення й обліку різних інтересів та думок. Ці втрати особливо великі нині в українському суспільстві, яке перебуває у початковому періоді формування демократії. Але розвиток подій в Україні та інших посттоталітарних суспільствах переконливо свідчить також, що для подальшого демократичного розвитку необхідна не концентрація влади, а її чіткий розподіл та сумлінне відпрацювання механізмів і процедур демократичного прийняття рішень та їх виконання. Без цього завжди залишатиметься можливість відновлення недемократичних, авторитарних та реставраційних процесів.
Інша небезпека — елітарний авангардизм. До його поши-1 рення може призвести досить широко культивована в суспільстві теза про те, що народ, мовляв, не готовий до демократії. На практиці це означає, що еліта обраних, яка знає, "що треба робити", повинна "ощасливити" народ, узявши на себе всю повноту влади та очоливши демократичні зміни в суспільстві. Така ситуація цілком відповідає досить поширеній серед радикальної інтелігенції ідеї, яка базується на абсолютизації в політиці ролі свідомої меншості. Такий елітарно-авангардистський снобізм не може не бути антидемократичним за своїм змістом. Як свідчить політична практика, народ ніколи не буде готовий до демократії, якщо його усунуто від "великої політики", а правляча еліта, постійно натрапляючи на нерозуміння народом її програм та ідей, неминуче рано чи пізно поверне від демократичної риторики до авторитаризму.