різким скороченням прерогатив і повноважень демократичних інститутів.
Іншими словами – це режим жорсткого примусу до дотримання законів, до виконання непопулярних, але формально легальних вимог.
Зразками авторитарного правління вважаються режими Ю.Пілсудського в Польщі, адмірала Хорті в Угорщині, генерала Франко в Іспанії, генерала Піночета в Чилі. Проте авторитарних ознак може набрати будь-яке державне управління, якщо виконавча чи законодавча інституція або керівна посадова особа перебирають на себе функції та повноваження інших, стають єдиним у суспільстві центром прийняття загально-значимих рішень. До речі, це може статися не тільки від злого умислу авторитарної особи, але й відповідно до вимог конституції. Так, пряме президентське правління в надзвичайних ситуаціях передбачене законодавством багатьох країн світу. Авторитарні режими, як правило, спираються на армію – воєнний режим (свого часу він існував у Чилі, Пакистані, Греції, Туреччині та інших державах). Військові найчастіше втручаються в політичний процес, щоб покінчити з тривалою кризою, яку не вдається подолати ліберальними засобами. Разом з тим виокремлюють кілька й інших основних типів авторитарних політичних систем: партійні (СРСР періоду Л.Брежнєва і після нього), сучасна Білорусь, Марокко, Гватемала), корпоративні (сучасна Росія), національні (сучасні Узбекистан, Туркменістан, Казахстан), особисті (Індія при І.Ганді, Румунія при Н.Чаушеску) режими.
З іншого боку, встановлення авторитарного режиму вважається неминучим у процесі модернізації тоталітарного суспільства. Якщо тоталітарний режим – це влада сваволі й беззаконня, то авторитаризм є владою суворого закону. Така авторитарність у конкретних умовах зміцнює силу демократії фактичною політичною силою, створенням демократичного політичного механізму. Найдоцільніший при цьому шлях – досягнення революційних змін, але еволюційними методами.
Іноді за способом здійснення політичної влади політологи також виділяють ще два типи політичного режиму – анархічний і охлократичний.
4. Анархічний тип політичної системи найчастіше має такі риси:
1 ерозія або повна руйнація ідеї єдиної держави та єдиної політичної системи суспільства;
1 взаємна конфронтація або навіть атомізація (розпад, подрібнення) владних структурна, відсутність ефективних форм координації їх дій;
1 втрата найвищими органами влади монополії на організоване застосування збройної сили;
сваволя та відсутність гарантій безпеки населення;
відсутність системи елективного нормативного регулювання суспільних відносин.
5. Охлократичний тип політичної системи характеризується:
некомпетентністю політичної влади;
намаганням простими засобами і дуже швидко розв’язувати складні проблеми суспільного життя, що вимагають тривалої копіткої праці;
відсутністю у представників влади реального почуття відповідальності перед своїм народом;
апеляціями влади до широких народних мас – популізмом;
рекрутуванням значної частини правлячої політичної еліти із “соціальних низів” і маргінальних верств суспільства, при цьому вона прагне швидко підвищити свій соціальний статус і поліпшити матеріальне становище.
4. Модельні політичні системи
політична ідеологія авторитарний тоталітарний
Близькою до типології політичних систем за характером політичного режиму є типологізація за принциповими, корінними ознаками, які ґрунтуються на факторах, що визначають характер і напрям розвитку політичної системи. Такими факторами виступають політичний інтерес соціально-політичних та етнічних спільнот, цілеспрямованість і цілевизначеність, суб’єкт політики, економічні зв’язки. Кожний із цих факторів діє як самостійно, так і в сукупності з іншими. Якщо ж із них випадає хоча б один, то відбувається послаблення або навіть розвал всієї політичної системи чи окремих її структурних елементів. Залежно від прояву та сили впливу зазначених факторів, на думку київських політологів І.Дзюбка, К.Левківського, Т.Мельника, історично складається один із трьох типів або моделей політичної системи тієї чи іншої країни – командний, змагальний, соціопримирливий.
Командна політична система пройшла історичний шлях від правління єгипетських фараонів, імператорів Риму, феодальних абсолютних монархів до сучасних авторитарних, тоталітарних систем. Відповідно до панівної ідеології різновидами тоталітаризму виступають комунізм, фашизм і націонал-соціалізм. Сьогодні командні системи існують насамперед в Азії та Африці (Північна Корея, Ірак, Лівія). Дана політична система має такі риси:
надмірна роль центру, в тому числі у прийнятті та реалізації рішень;
командний стиль управління всіма сферами суспільного життя;
заперечення політичного плюралізму;
ставка на силові структури;
виняткова роль партійно-державного лідера й однієї ідеології;
обмеження прав і свобод громадян;
відсутність чіткого розподілу влади;
поширення політичної демагогії на захист інтересів народу;
створення еліти закритого типу – номенклатури.
Змагальна політична система є протилежною командній і може ефективно функціонувати за умов стабільного суспільства як єдиного соціального організму. Історично вона існувала в рабовласницьких Афінах, феодальних містах-державах (Новгород, Дубровник, ганзейські міста) і найяскравіше проявила себе в епоху індустріального суспільства (капіталізму) з його постулатами вільної торгівлі, вільної конкуренції, ринкової економіки, поваги до природних прав людини. Для змагальної політичної системи характерні наступні ознаки:
наявність багатьох центрів прийняття політичних рішень, які через свої “групи тиску” впливають на державну владу;
визнання рівності та гарантій прав людини й об’єднань громадян;
захист конституційного ладу та його правових засад;
ставлення до права як до найвищої цінності;
зв’язок політичної системи та саморегуляції суспільства у сферах економіки, соціальних відносин, духовного життя тощо.
Соціопримирлива політична система має такі типологічні характеристики:
першочерговість соціальних проблем у змаганні за утвердження політичних цілей і завдань;
використання компромісів для вирішення політичних та інших проблем;
професіоналізм політичного управління;
утвердження політичного плюралізму та високий рівень політичної культури;
прагнення до утвердження соціального миру та соціальної справедливості;
високий рівень захисту прав людини;
поступове, постійне, неухильне здійснення соціальних програм;
політична безконфліктність і саморегульованість суспільства.
Певні елементи такої системи існували в історичному минулому й існують зараз. Однак справжня соціопримирлива політична система складається лише в умовах високого рівня економічного розвитку, соціальної захищеності громадян, гарантування їхніх конституційних прав і свобод, політичного та культурного співробітництва між народами в процесі переходу людства від конфронтації до співробітництва, від протиборства до створення єдиної нової цивілізації. Реальними державами сучасності з найхарактернішими рисами соціопримирливої політичної системи виступають насамперед західні соціальні держави – Німеччина, Швеція, Норвегія, Люксембург, Швейцарія, США та інші – країни, які прагнуть до забезпечення кожному громадянину гідних умов існування, соціальної захищеності, співучасті в управлінні виробництвом, а в ідеалі приблизно однакових життєвих шансів, можливостей для самореалізації особистості в суспільстві.
5. Партійні політичні системи
Партійні системи – це частина (підсистема) політичної системи, під якою слід розуміти сукупність стійких зв’язків і відносин партій різного типу одні з одними, а також з державою та іншими інститутами влади. До числа факторів, що справляють найбільший вплив на формування партійних систем належать характер соціальної структури суспільства, діюче законодавство (насамперед виборчі закони), характер власне міжпартійних взаємин (утворення змичок, блоків, коаліцій) і соціокультурні традиції. У залежності від цього політичні системи на основі партійного принципу типології прийнято класифікувати насамперед за кількісним складом партій, а також за якісними характеристиками зв’язків, у які вони вступають.
За кількістю діючих у країні партій виокремлюють наступні партійні політичні системи.
За російським політологом О.Соловйовим:
однопартійні, серед яких розрізняють деспотичні та демократичні різновидності (колишній СРСР);
півторапартійні, в яких діє коаліція, що складається із домінуючої партії та близької їй за поглядами, але менш популярної організації (колишні НДР і Болгарія);
двопартійні з двома відносно рівноцінними за популярністю конкурентними партіями (США, Великобританія);
двох з половиною партійні системи, в яких наявність двох авторитетних партій поєднується з діяльністю посередницької, але одночасно альтернативної організації, яка відіграє роль “третьої” сили, що дозволяє примирити цих двох противників (ФРН);
багатопартійні, з кількістю понад три партії (Україна, Австрія, Росія, Польща, Чехія, Словаччина, Нідерланди, Франція).
За американським політологом Л.Етстайном:
Багатопартійна система з однією пануючою партією (Мексика);
модифікована однопартійна система (США);
система “два плюс одна партія” (Великобританія, Канада, Австрія);
крайня багатопартійна система (Франція);
стабільна багатопартійна система (ФРН).
Близькою до цієї типології, але складнішою, так як вона ґрунтується на якісних характеристиках зв’язків, у які вступають партії, є типологія італійського політолога Дж.Сарторі. На основі аналізу ідеологічної дистанції (“полярності”) між партіями він виділив сім типів партійних політичних систем: