Смекни!
smekni.com

Політичний режим як сукупність засобів і методів здійснення влади в суспільстві (стр. 2 из 3)

Авторитаризм має властиві тільки даному режиму відмінності: .носієм влади є одна людина або група людей; авторитаризму властива необмежена влада, її непідконтрольність громадянам; авторитарний режим опирається на чинність, коли це необхідно, може продемонструвати її наявність; авторитаризм монополізує владу й політику, опозиція існує умовно; авторитаризм обмежено , втручається в економіку; кадри призначаються зверху, при цьому перевага віддається особистим симпатіям і відданості вождеві.

Як свідчить історичний досвід, авторитарний режим, як правило, виникає тоді, коли на порядок денний ставиться необхідність рішення проблем модернізації економіки, прискорення темпів розвитку країни. За таких умов політичні права й волі громадян, діяльність суспільно-політичних об'єднань і опозиції обмежені. Законодавча влада фактично підкоряється виконавчої, котра зосереджується в руках глави держави. Поєднуються централізовано-планові й ринкові основи в розвитку економіки. При авторитаризмі правляча еліта неоднорідна й опирається на блок політичних чинностей, які хоча й різні, але мають загальну зацікавленість у збереженні авторитарної влади.

Слід зазначити, що при відповідних умовах авторитарний режим може вивести суспільство з економічної кризи, створити передумови для розвитку демократії й формування правової держави й цивільного суспільства.

Інтерес до авторитарних форм влади значно підвищився наприкінці 80 - початку 90-х років нинішнього сторіччя у зв'язку з ліквідацією тоталітарного режиму в Радянському Союзі, країнах Центральної й Східної Європи. У більшості цих держав затвердилися авторитарні режими, що орієнтуються в майбутньому на формування демократичного устрою.

У сучасній політичній мові термін демократія - один з найпоширеніших і багатозначних. Як відомо, демократія в перекладі із грецького - це народовладдя («demos» - народ і «krattion» - панування).

Сучасне пояснення терміна «демократія» насамперед використовується для визначення типу держави й політичної системи в цілому, так само, як «тоталітаризм» і «авторитаризм». На відміну від тоталітаризму й авторитаризму, демократичний режим - це «такий державно-політичний устрій суспільства, управлінські функції в якому ґрунтуються на визнанні народу як джерела влади його праві брати участь у рішенні державних справ у з'єднанні із широким колом цивільних прав і обов'язків».

Поняття «демократія» використовується також для визначення форми устрою якої-небудь організації, що заснована на принципах рівноправності її членів, періодичності вибором органів керування, прийнятті рішень у них більшістю голосів. У цьому випадку мова йде про партійні, профспілкові, виробничі демократії.

Термін «демократія» розглядається як заснований на відповідних цінностях ідеал суспільного устрою. До таких цінностей ставляться воля, рівність, права людину, народний суверенітет, участь громадян у керуванні. І нарешті, поняття «демократія» тлумачиться як соціальний рух за відповідні світоглядні цінності (соціал-демократи, християнські демократи, ліберали). У політичній науці існує два методологічних підходи до демократії: нормативний і описово-емпіричний (дескриптивний).

Нормативний підхід передбачає конструювання ідеальної моделі демократії, обґрунтування її переваг у порівнянні з іншими формами правління, аналіз шляхів здійснення демократичного ідеалу.

Описово-емпіричний підхід аналізує демократію в тім виді, у якому вона існує насправді. На такому підході ґрунтується, зокрема, теорія елітарної демократії.

Реально ці два підходи переплітаються. Їхнє об'єднання випливає з первинного розуміння демократії як устрою держави, всієї політичної системи у формі народовладдя.

Чи реально народовладдя? Демократія як народовладдя насправді є утопічним ідеалом, однак зберігає важливе нормативне значення як орієнтир, ціль політичного розвитку суспільства.

Реальна демократія в найкращому разі - влада більшості над меншостями, а в гіршому - панування добре організованого, що опирається на економічну, а також інформаційну владу й соціальні привілеї меншостей над більшістю з його формальної згоди.

Сучасні демократії опираються на цінності лібералізму, виходять із пріоритету прав людини над правами держави, поваги до права меншостей мати свою думку й відстоювати його, верховенства закону й т.п.

Всі концепції демократії можна розділити на три більші групи: колективістські (тоталітарні), індивідуальні (ліберальні), плюралістичні (теорії груп).

В історично першій (античної) формі демократія явно тяжіла до колективістської моделі.

Для античної демократії характерним було фактичне ототожнення народу з більшістю населення, а також необмежена влада більшості над меншостями. Ця Демократія мала тенденцію переродитися в охлократію - влада юрби, черні, а потім у деспотію.

Спроби здійснення теорії колективістські демократії на практиці звичайно приводили до тоталітаризму, гнобленню індивідуальної волі, масовому терору. У свій час це відзначав Жан-Жак Руссо: «Якщо хто-небудь відмовиться підкорятися загальній волі, то він буде до цього примушений усе організмом, а це означає ні що інше, як те, що його чинністю змушують бути вільним».

Ліберальні концепції демократії, на відміну від колективістських, виділяли особистість із суспільства, визнавали особистість первинним, головним джерелом влади, віддавали пріоритет права особистості над правами держави.

Однак ліберальне трактування демократії не є непогрішним, воно приводить, зокрема, до поглиблення соціальної нерівності й наростанню соціальних конфліктів що ставить під сумнів саму демократичну форму правління.

Плюралістичні концепції демократії виходять із того що ні народ - складне внутрішнє суперечливе утворення, ні особистість не можуть бути головними рушійним силам політики в демократичній державі. Саме в групі, міжгрупових відносинах формуються інтереси, ціннісні орієнтації й мотиви політичної діяльності індії так. За допомогою групи особистість одержує можливість політичного вираження своїх інтересів.

Плюралістичні теорії демократії знаходять визнання й практичне застосування в багатьох країнах миру, збігаючись із теорією й практикою соціальної держави. Хоча критики плюралістичних теорій демократії вважають, що втручання держави в економічні процеси й сферу розподілу продукту підриває основи ринкової економіки, звужує рамки цивільного суспільства й тим самим сприяє посиленню тоталітарних тенденцій.

Більше повне розуміння демократії дає відповідь на питання «Як народ здійснює владу? Хто і як безпосередньо виконує владні функції, керує державою?».

У цьому контексті демократичні теорії можна розділити на дві групи: безпосередньої й представницької (репрезентативної) демократії.

Перша виходить із того, що в демократичному суспільстві воля народу й державна влада повинні бути тотожні. Сам народ повинен безпосередньо брати участь у прийнятті найбільш важливих політичних рішень, здійсненні влади. В історії безпосередній характер мала антична демократія, а також демократії в древньому Києві й Новгороді, ряді інших міст-держав.

На думку прихильників безпосередньої демократії тільки вона являє собою дійсне народовладдя, оскільки забезпечує міцну легітимність влади; переборює політичне відчуження громадян, що підвищує стабільність політичної системи; розширює за рахунок участі багатьох людей інтелектуальний потенціал політичних рішень; забезпечує ефективний контроль над політичними інститутами й посадовими особами.

До недоліків безпосередньої демократії варто віднести низьку в ряді випадків ефективність рішень, які з'являються внаслідок недостатньої компетенції тих, хто ці рішення приймає.

Прихильники концепції репрезентативної (представницької) демократії виходять із розуміння демократії як компетентного й відповідального перед народом представницького керування. Головний акцент робиться на чіткій реалізації принципу відповідальності на всіх рівнях влади й державного керування.

Воля народу не ототожнюється з його прямою участю, а виражається як безпосередньо на виборах, так і делегується депутатам і представницьким органам влади. Відносини між народом і його представниками будуються на основі контролю (участь у виборах), довіри, конституційного обмеження компетенції органів влади й посадових осіб.

Своє специфічне обґрунтування концепція представницької демократії одержала в теорії елітарної демократії. Відповідно до цієї теорії політична влада належить не всьому народу, а його меншостям - політичній еліті, що править формально від імені народу, що, на думку прихильників цієї теорії, не може управляти сам собою. Будь-яке керування передбачає розподіл на ті, хто управляє, і тих, ким управляють, тобто - панування деяких над багатьма. Маси повинні мати право періодичного, головним чином електорального, контролю над складом політичної влади. Слід зазначити, що останнім часом переборюється ідеологізований підхід у дослідженні проблем політичної еліти, коли ця проблема розглядалася тільки в гостро критичній формі. Опубліковано ряд фундаментальних робіт, де феномен політичної еліти розглядається як відповідна політологічна категорія в його цілісності й системності.

Головною перевагою представницької демократії є вільний суспільний устрій і висока ефективність у рішенні суспільних завдань. Ефективність представницької демократії забезпечується чітким розподілом праці, високою компетентністю й відповідальністю осіб, які приймають рішення.