Смекни!
smekni.com

Політичні еліти (стр. 3 из 4)

Емпіричні дослідження, тим не менш, заперечують голослівне твердження про демократизм еліти і авторитаризм мас. Вони до­водять, що в еліти є беззаперечна перевага перед масами: вона переважає маси в прийнятті ліберально-демократичних цінностей, у політичній терпимості, у засудженні диктаторських режимів, є більш сприйнятливою до політичних інновацій. Однак еліта є більш консервативною у визнанні соціально-економічних прав громадян: на працю, на страйк, на соціальне забезпечення тощо. Саме це і розводить масу і еліти по різні боки барикад і робить непотрібними для маси експертні якості еліт.

Обійти партократичну теорію неможливо, оскільки наслідки її реалізації завдали значної шкоди демократичному процесу і загальмували по­ступальний розвиток у тоталітарних політичних системах. Характерними для цієї теорії є такі вихідні положення:

-глобальне месіанське призначення еліти в її претензії стати певною інтернаціональною силою (це посилання є докорінною відмінністю цієї теорії від інших, які обмежуються констатацією ролі еліти в національних чи регіональних межах);

-всеохопний характер керівництва, здійснюваного елітою;

-походження із соціальних низів (цей визначальний формальний критерій усуває «середній клас» з конкурентного відбору до еліти, що практично зводить нанівець взаємодію політичної і неполітичної сфер суспільства: еліта незаможних може владарювати, спираючись лише на адміністративні важелі, і не в змозі знайти інших способів управління;

-ідеологічність, тобто фанатична прихильність до однієї ідеології - релігії, яка надає еліті беззаперечне монопольне право на керівництво;

-надзвичайно жорстка внутрішня ієрархізація, висока групова інтеграція та «мілітаризація» внутрішніх відносин.

Партократична еліта споконвічно ізольована від маси і не вписується в структури правової держави: «генерали» і «офіцери» від політики здатні перетворити політику лише на силовий чинник соціальних відносин за рахунок інших.

6. Неоелітизм

Неоелітисти - американські політологи Т. Дай, Л. Зіглер та інші - презентують прагматичний підхід до оцінки еліти. їхня нестандартна позиція базується на таких твердженнях:

-суспільство поділяється на меншість, яка має владу, і більшість, яка її немає;

-невелика кількість осіб розподіляє соціальні цінності, а маси не визначають державну політику;

-керуюча меншість не є типовим представником мас;

-еліта формується переважно з представників вищої соціально-економічної верстви суспільства;

-перехід до еліти повинен бути повільним і тривалим, щоб зберегти соціальну стабільність і уникнути радикальних змін; у правлячі кола допускаються лише ті, хто приймає основні узгоджені правила еліти;

-еліти завжди єдині в підході до основних цінностей соціальної
системи і в збереженні самої системи; вони можуть дотримуватись
різних поглядів лише відносно вузького кола питань;

-державна політика відбиває не вимоги мас, а панівні інтереси еліти; зміни в політиці торкаються частіше самої еліти, а не електорату;

-правлячі еліти зазнають порівняно слабкого впливу з боку
байдужої частини громадян.

Неоелітисти ніби роблять підсумок в описі реального політичного іміджу еліти; при цьому виходять не з особистих якостей її представників, а зі специфіки еліти як політичного суб'єкта.

Еліта як політичний інститут є невід'ємним елементом будь-якого цивілізованого суспільства. Цивілізованість виявляється у виключній здатності людини свідомо поєднуватись із собі подібними для спільного проживання. Складно організованим соціальним сис­темам властива різноманітність взаємодії соціальних груп, індивідів і форм людської діяльності. Це неминуче обумовлює виокремлення людей, які професійно займаються управлінням. їх сукупна соціально-політична характеристика дозволяє віднести до політичної еліти внутрішню диференційовану, неоднорідну і відносно інтегровану меншість, групи осіб чи велику кількість груп осіб, які тією чи іншою мірою володіють якостями лідера і підготовлені до виконання управлінських функцій.

7.Чинники існування і типологія еліт

До чинників існування еліт відносяться:

- Соціальна і психологічна нерівність людей. Це аксіома, але вона вимагала свого обґрунтування: Конфуцій, Платон, Дарвін, макіавеллісти і сучасні елітисти використовували досить переконливі аргументи на підтвердження простої на перший погляд істини.

- Закон розподілу праці, який вимагає професіоналізму в управлінні. Виокремлення будь-якої галузі людської діяльності в самостійну завжди обумовлювало появу складної ієрархії в її межах. Управління суспільством «замикає» на собі весь комплекс галузевих ієрархій і здійснюється елітарною групою.

- Висока соціальна значущість цього виду праці і його відповідне стимулювання: труд політичного управління приносить моральні, статусні, матеріальні та інші дивіденди.

- Можливості для отримання соціальних привілеїв. Вони пов'язані безпосередньо із самим процесом управлінської діяльності і виявляються з різним ступенем інтенсивності в традиційних і модернізованих суспільствах.

- Неможливість реалізації повного і постійного контролю за політичними керівниками. Це «незручний» чинник, оскільки у певних умовах він може відкрити шлях до олігархізації «верхів», корупції тощо.

- Політична пасивність та інертність мас, інтереси яких, як свідчить політична практика, знаходяться поза сферою політичного. Маса реалізує свої життєві інтереси і потреби не в політичній, а в соціально-економічній системі. Це не є аномалією, оскільки глобальне суспільство, як організм, що саморозвивається, саме виявило соціальні преференції: у державі самореалізуються еліти, у громадянському суспільстві – індивіди і створювані ними неполітичні організації і асоціації.

Залежно від джерел впливу еліти поділяються на спадкові (аристократизація), ціннісні -особи, що займають високопрестижні і впливові суспільні і державні позиції, владні - безпосередні носії влади, і функціональні - професіонали-управлінці, які мають необхідну кваліфікацію для посідання керівних посад.

За критерієм громадянської зрілості суспільства, а отже, за характером його культурних цінностей, можна виокремити традиційну і сучасну еліту. Еліта завжди реалізує свій вплив через власні ресурси. До ресурсів владарювання традиційної еліти (оточення монархів, дворяни, представники церкви) відносяться релігія, традиції, культурні стереотипи тощо. Сучасна еліта поєднує різні соціально-професійні групи: інтелектуалів, чиновництво, технократію, бізнесменів тощо, які володіють значно більшим арсеналом ресурсів. До вищої еліти відносяться особи, які приймають рішення за­гальнодержавного рівня: у західних демократіях встановлена така пропорція - один чиновник на 20 тис. населення. Середня еліта визначається за трьома основними ознаками - доходом, професійним статусом і освітою — і становить близько п'яти відсотків населення. У маргінальну еліту входять особи, які мають показники лише за однією чи двома з названих ознак. Така еліта переважає в країнах, які здійснюють структурні соціально-економічні перетворення. У них різко зростає кількість осіб, які змінили свій матеріальний статус, але не підвищили свого професіоналізму чи освітнього рівня. У цьо­му і є трагедійність ситуації в постсоціалістичних країнах: у них різко посилились політичні позиції «еліти нуворишів» - некомпетентної в політичному управлінні, аморальної, зайнятої лише своїм самовідтворенням, корумпованої в переважній більшості. Вона анітрохи не відповідає сутнісним характеристикам продуктивної національної еліти.

Правлячій еліті, яка безпосередньо володіє державною владою, протистоїть опозиційна контреліта, що є нормальним явищем.

Відкрита еліта формується із громадянського суспільства за схемою «суспільство - політичні партії - лідери партій - вибори – державні посади». Закрита еліта виходить із власного сере­довища, вона відтворюється і відтворює номенклатурно-егоїстичний менталітет своєї групи в політиці.

Першорядне значення для демократичного суспільства має не боротьба з елітарністю, а формування результативної, ефективної і корисної для нього політичної еліти. Демократія своєю сутністю покликана знайти і запропонувати інститути, що забезпечуватимуть максимальну соціальну продуктивність еліти і її підконтрольність суспільству.

8.Системи рекрутування еліт

Політична практика виокремила дві основні системи рекрутування еліт - систему гільдій та антрепренерську систему, які в «чистому» вигляді зустрічаються рідко. Укорінення однієї з цих систем не є результатом суб'єктивного довільного вибору, а обумовлене рядом чинників: якістю партійної системи, зрілістю громадянського суспільства, однорідністю політичної культури, традиціями, реальним конституціоналізмом.

Систему гільдій характеризують:

-закритість, відбір претендентів на більш високі пости з нижчих верств самої еліти; складні чиновницькі сходи передбачають повільне і поступове просування щаблями службової ієрархії (етимологічно «гільдія» від німецького „Gilde” - об'єднання купців у Західній Європі, яке захищало інтереси і цехові привілеї своїх членів);

-наявність багатьох фільтрів - обов'язкових формальних вимог для посідання тих чи інших посад (партійність, стаж, характеристика керівництва тощо); наголос робиться на політичних перевагах можливих кандидатів, суворому дотриманні правил і розпоряджень класу, організації (партії, руху, клубу і т.д.);

-наступність політичних курсів і висока передбачуваність політичних змін, невелика вірогідність політичних конфліктів; це досягається завдяки тому, що процедура висування потенційних кандидатів на посадові вакансії ґрунтується на підтримці партії;