Таким чином, можемо зробити висновки щодо наявних у суспільстві процесів демократизації політичної системи, зокрема вертикалі виконавчої влади, в країні. Однак, система виконавчої влади ще не усталена, а тому є певні недоліки в її реалізації. Так, наприклад, достатньо ускладнений процес призначення на посади т контролю за діяльністю, хоча в той же час значно спрощена процедура контролю за виконанням бюджету на відміну наприклад від України. Однак слід відмітити в країні достатньо демократичну систему місцевого самоврядування, а також майже класичну форму та змісту, мається на увазі функціональне навантаження, інституту президента.
Законодавча влада належить Народному консультативному конгресу. При Сухарто Конгрес збирався один раз у п'ять років, щоб обрати президента (щораз ним ставав Сухарто) і віце-президента, а також схвалити "Основні напрямки державної політики". Відповідно до конституційних реформ а внесених змін, що вступили в силу в 2004, Народний консультативний конгрес втратив значення вищого представницького органа влади й був перетворений у парламент, що складається із двох палат – Ради народних представників і Рада регіональних представників. Конгрес наділений правом приймати й змінювати конституцію, призначати на посаду президента й віце-президента, а також ініціювати процедуру відсторонення президента від влади.
Чисельний склад Конгресу не визначається, що достатньо не звично з точки зору демократичних уявлень західного світу, однак є цілком раціональним підходом з точки зору представництва інтересів населення кількість якого постійно зростає, а розселення поширюється майже на всій території Індонезії.
Сформований після виборів в 2004 Конгрес складається з 550 членів Ради народних представників і 128 членів Рада регіональних представників. Депутати обох палат обираються прямим загальним голосуванням строком на п'ять років. Колись Конгрес формувався зі членів парламенту – Ради народних представників, а також представників від політичних партій, провінцій, делегованих місцевими Радами народних представників, і функціональних груп. Останні призначалися декретом президента. Відповідно до закону 1969, Народний консультативний конгрес складався з 920 членів, з них 460 – депутати парламенту. В 1987 склад Конгресу був розширений до 1000 членів. Після реформ, схвалених 28 січня 1999, склад Народного консультативного конгресу був скорочений до 700 місць: за депутатами парламенту були закріплені 500 місць, за представниками провінцій – 135 місць і за представниками функціональних груп – 65 місць.
Поточну законодавчу діяльність здійснює Рада народних представників. При Сухарто Рада збиралася на свої засідання регулярно протягом року для обговорення законів, пропонованих виконавчою владою. Поряд з вибраними по партійних списках депутатами, у її склад входило також певне число членів, призначених урядом і делегованих військовими. Відповідно до закону, новообраний в 2004 склад Ради складається з 550 членів.
Відтепер всі місця в парламенті розподілені тільки між політичними партіями, що приймали участь у загальних парламентських виборах. Представники військових втратили свої квоти у парламенті. Палата повинна збиратися на свої засідання не рідше одного разу в рік і затверджувати бюджет країни й внесені на розгляд урядом або депутатами парламенту законопроекти. Якщо запропонований законопроект не одержить підтримки, то при нинішньому складі парламенту він не може бути внесений на обговорення вдруге. Всі закони набувають чинності тільки після їх затвердження президентом.
Новий орган у структурі законодавчої влади – Рада регіональних представників, утворена відповідно до поправок до Конституції Індонезії 1945 (ст. 22), прийнятої 9 листопада 2001. Кожна провінція представлена в Раді регіональних представників чотирма депутатами, вибраними на мажоритарній основі, при чому ці обранці мають бути безпартійними. Ця новела є новелою не лише для Індонезії а й загалом для демократичного врядування оскільки, фактично позбавляє впливу партійних інститутів на Раду регіональних представників. Така неупередженість дозволяє дійсно вирішувати інтереси регіонів, а не конкретних політичних сил представлених в цих регіонах. Крім того, наявність другого інституту в законодавчій гілці влади, фактично другої плати парламенту – Ради регіональних представників свідчить про високий рівень розвитку суспільної свідомості та демократизації політичних процесів [11].
Загальна кількість депутатів палати не повинне перевищувати 1/3 (третьої частини) від загального числа членів РНП. Прерогативою РРП є підготовка законопроектів, що мають відношення до питань регіональної автономії, взаємин центральних і місцевих органів влади, адміністративного перебудови, керування природними й економічними ресурсами, розподілу фінансових засобів між центром і регіонами. Крім цього, регіональні депутати можуть розглядати підготовлені РНП законопроекти, що стосуються проблем регіонів, давати свої зауваження й пропозиції по бюджеті, питанням оподатковування, утворення й релігії, а також здійснювати спостереження за виконанням вищезазначених законів. Запропоновані Радою регіональних представників законопроекти й зауваження повинні направлятися на твердження в Раду народних представників.
Судова система складається з Верховного суду, Конституційного суду, вищих і районних судів, а також судів спеціальної юрисдикції.
Вищий судовий орган – Верховний суд у Джакарті. Голова й всі члени суду призначаються президентом за списком кандидатів, схвалених законодавчим органом. Верховний суд має право наглядати за діяльністю інших судових органів і є судом останньої інстанції, наділеним правом розглядати касаційні скарги на вироки й рішення, винесені нижчестоящими судами.
Раніше перебували в компетенції Верховного суду питання, пов'язані із тлумаченням конституції, а також розпуском політичних партій і звільненням з посади президента й віце-президента, однак усі вони були передані Конституційному суду, утвореному 17 серпня 2003.
У найбільших містах країни – Джакарті, Сурабаї, Медані, Макасарі, Банда-Ачех, Паданзі, Палембанзі, Бандунзі, Семаранзі, Банджармасині, Манаді, Денпасарі, Амбоні й Джаяпурі – існують Вищі суди, які розглядають великі карні й цивільні справи, а також апеляційні скарги на рішення нижчестоящих судів. Нижчу інстанцію утворять районні суди, що розглядають дрібні карні й цивільні справи. Голови й члени місцевих судів призначаються міністром юстиції й прав людини.
Законодавчо створені також суди спеціальної юрисдикції: Комерційний суд, що спеціалізується на справах про банкрутство з можливим звертанням до спеціального трибуналу по банкрутству Верховного суду; суди військової юстиції; релігійні суди, що розбирають справи на основі Корана, адату й шаріату й питання, що охоплюють майже винятково, сімейно-шлюбні відносини [10].
Конституційний Суд Індонезії — єдиний орган конституційної юрисдикції в Індонезії, завданням якого є гарантування верховенства Конституції як Основного Закону держави на всій території країни.
Наявність такого інституту конституційного судочинства та такої галузі права як конституційне свідчить про високий рівень реформації політичної системи Індонезії з урахуванням демократичних принципів та основних державницьких тенденцій світу.
Загалом, політична система Індонезії є достатньо унікальною, вона враховує певні територіальні та національні особливості, які впливають не лише на процес формування інститутів політичної системи, а й на безпосередню їх діяльність. Однак, загалом розподіл влад на три гілки є класичним з точки зору теорії демократії та знайшов своє унікальне відображення в умовах такої екзотичної та різноманітної країни, з точки зору державного управління, як Індонезія.
Перші політичні партії й організації ("Буди Утомо", Індійська партія, "Сарекат іслам" і ін.) з'явилися на початку 20 століття. Після отримання країною незалежності головну роль у політичному житті грали Національна партія Індонезії (НПІ), Комуністична партія (КПІ) і мусульманські партії (Нахдлатул Улама, Машумі). Однак демократичний експеримент тривав недовго. Після встановлення системи "керованої демократії", на початку 1960-х, урядом був прийнятий курс на "спрощення" системи політичних партій, у результаті якого були заборонені не тільки Соціалістична партія Індонезії й Машумі (1960), запідозрені в участі в антиурядових заколотах, але й десятки інших більш дрібних партій.
Після приходу до влади Сухарто була накладена заборона на діяльність Компартії Індонезії. Однак, продовжуючи курс "спрощення партійної системи", Сухарто в той же час прагнув додати своєму режиму більш демократичний вигляд. З цією метою була заснована політична організація Голкар (Голонган кар’я), що об’єднувала державних службовців, офіцерів і в меншій мірі студентів, селян, жінок і т.д. у т.зв. "функціональні групи". Сухарто дозволив і політичні організації, які не користувалися підтримкою влади, але після виборів 1971 змусив дев'ять артій, різних за політичною орієнтацією й релігійному складу, злитися у дві, створивши тим самим трипартійну систему.
Дрібні націоналістичні й християнські партії (Національна партія Індонезії, Союз захисників незалежності Індонезії, Католицька партія, Християнська партія Індонезії й Партія незаможного люду) утворили в 1973 Демократичну партію Індонезії, а замість чотирьох мусульманських партій виникла Партія єдності й розвитку.