Ці універсальні задачі конкретизуються залежно від стадії конфлікту і цілей його усунення.
- Попередження конфлікту.
- Врегулювання конфлікту
- Вирішення конфлікту
Попередження конфлікту – це своєчасне зняття протиріччя, що розвивається у напрямку до конфлікту за рахунок поступок, реформ, обіцянок тощо.
Врегулювання – це зняття гостроти конфлікту, попередження найбільш негативних його наслідків. Воно може бути повним або частковим, але в обох випадках не усуваються причини конфлікту, залишається небезпека його рецидиву.
Вирішення конфлікту передбачає вичерпання предмету суперечки, створення обставин, що породжують порозуміння і навіть партнерство, виключають можливість рецидиву.
Усунення конфлікту в будь-якій формі – це безпосередній обов’язок державної влади. Вона має монопольне право на примушення, власне, для того і створюється, щоб усувати суспільно-політичні конфлікти. Влада, нездатна виконувати цю важливу функцію, приречена на поразку.
Усунення конфлікту можливе в таких формах:
- Саморуйнування конфлікту внаслідок втрати предмету суперечки, вичерпання ресурсів, зміна лідерів сторін тощо. Коли з’являється така можливість, краще всього використати метод уникання конфлікту – мілкі поступки, обіцянки, а то й повне ігнорування.
- Примирення сторін. Воно можливе у двох варіантах:
а) повне або часткове врегулювання без вичерпання предмету спору з реальною перспективою рецидиву конфлікту;
б) вирішення конфлікту з повним чи частковим вичерпанням предмета спору. Можливе поновлення конфлікту, але в менш інтенсивних формах.
- Повне вирішення конфлікту шляхом ліквідації предмету суперечки.
Методи, які вживаються у другому і третьому варіантах, поділяються умовно на політичні (мирні) і силові, примусові, хоча вони те ж є політичними.
Серед несилових методів можна назвати відкидання конфлікту, зміщення його в іншу площину, або й підміну його іншим, менш інтенсивним і гострим. Застосовується і метод відкладення конфліктів в зв’язку вичерпанням ресурсів. Поновлюються ресурси – відновлюється і конфлікт.
Більш ефективним є метод примирення сторін на основі зближення їх позицій при участі посередника. Але й у цьому випадку конфлікт врегульовується шляхом компромісу, тобто взаємних поступок при збереженні вихідних позицій сторін, або при взаємному вичерпанні ресурсів конфлікту. Причини конфлікту при цьому не усуваються, його поновлення можна легко спровокувати.
Найбільш ефективним з точки зору повного вирішення конфліктів є метод безпосередніх переговорів. Вони можливі, коли сторони, суб’єкти конфлікта мають хоча б невелике співпадіння позицій і бажання, готовність його вирішити. Прямі переговори сторін значно знижують гостроту конфлікта, дозволяють зрозуміти позиції і аргументи супротивника, адекватно оцінити співвідношення сил. Дуже важливо, що переговори є суттєвою перепоною вживання супротивником непорядних прийомів боротьби.
Звичайно, переговори – це своєрідна „торгівля”. Їхня ефективність багато в чому залежить від дотримання всіма сторонами певних правил їх проведення:
- необхідно акцентувати увагу не на принципах, ідеологіях суперечки, а на реальних протиріччях;
- зосередження уваги на врахуванні об’єктивних критеріїв бажаної угоди, а не на амбіціях чи емоціях учасників переговорів;
- готовність, бажання йти на досягнення угоди, повага до позиції партнера;
- неприпустимість погроз, тиску, шантажу, що робить неможливим досягнення угод;
- виключно важливо правильно, толерантно представити на суд суспільної думки підсумки переговорів: не як принизливу поразку однієї з сторін, а як взаємний виграш, взаємну мудрість;
- створення дійових механізмів дотримання угоди, послідовне її виконання, що знімає небезпеку рецидиву конфлікта.
Силові, примусові методи частіше за все не вирішують конфлікти, більш того породжують нові.
В основі цих методів – нав’язування однією з сторін або третьою силою (нерідко зовнішньою, якщо конфлікт внутрідержавний) своїх умов примирення.
Відзначимо такі типові ситуації силового врегулювання конфліктів:
- Той з суб’єктів, що має явну перевагу сил і ресурсів, нав’язує свою волю. У внутрідержавних конфліктах таку перевагу має державна влада.
- Знищення супротивника або його ізоляція:
а) у міждержавних відносинах – шляхом війни або вживання міжнародних санкцій;
б) у внутрідержавних – це заборона опозиційних партій, організацій, ув’язнення, а то й страта їх лідерів, відомих опозиційних діячів, державний терор, встановлення авторитарного режиму.
- Третейський розгляд у міжнародних судах. Таке регулювання „зверху”, як показав досвід Боснійського і Косовського конфліктів у Югославії, останнім часом перетворюється в „цивілізоване” силове нав’язування однобічних поступок одній із сторін.
- Збройне втручання інших держав від прапором ООН, а останнім часом США намагаються це робити й без неї, під прикриттям НАТО, де вони монопольно панують. Цей варіант вкрай небажаний, а з точки зору міжнародного права в багатьох ситуаціях неприпустимий. Зовнішня „допомога”, „примушення до миру” завжди тенденційні, вони зводяться до підтримки однієї з сторін на противагу іншій. Конфлікт при цьому не вирішується, а лише врегульовується, тобто в будь-який момент може спалахнути знов. Саме головне – непомірно висока соціальна ціна такого врегулювання: великі жертви серед непричетного до конфлікту населення, руйнування економічних об’єктів і житла тощо.
Зазначимо, що участь військових підрозділів України у миротворчих операціях переслідує дійсно гуманітарні цілі і ніякі інші. Але може скластися ситуація, коли це виглядатиме як опосередкована підтримка непорядних, а то й злочинних дій деяких країн НАТО.
Є чимало й інших методів і прийомів усунення конфліктів.
Кінцевий підсумок врегулювання може бути у трьох варіантах:
- перемога однієї з сторін;
- взаємний виграш;
- взаємна поразка.
Особливого розгляду вимагає специфіка вирішення конфліктів у стадії кризи, стадії найвищого їх напруження.
У перекладі з грецької криза – це вирішальний момент, у нашому випадку – вирішальний, критичний момент функціонування політичної системи. Типовими ознаками політичної кризи є такий розклад політичних сил, котрий в певний відрізок часу значно утруднює або навіть паралізує нормальний, передбачений Конституцією і іншими законами і актами держави процес прийняття і реалізації політичних рішень. Такі явища звичайно мають вираз у кризі влади, її нездатності або небажанні вирішити антагоністичний конфлікт. Справа в тому, що частіше за все усунення такої кризи пов’язане з перерозподілом суспільного продукту на справедливій основі, а це безпосередньо зачіпає інтереси олігархії, суспільної верхівки, саме їх влада і захищає. Зрозуміло, що вирішити такі кризи легітимним шляхом майже неможливо, доводиться вживати переважно силові методи. Звичайно, що причини кризи не усуваються і вони повторюються.
У випадку частого повторення кризи загальна політична нестабільність поглиблюється і може перерости в загальну кризу політичної системи, тобто охопити всі сфери її впливу – економічну, соціальну царину, пануючу систему цінностей і культуру, нарешті стає кризою парадигми (основоположної ідеї розвитку, інакше - національної ідеї). В цілому – постає небезпека самого існування суспільства і держави. Якщо криза не набуває системного характеру, то залишаються певні можливості її усунення в рамках існуючого суспільно-політичного устрою, наприклад, зміною лідера, реформами (звичайно, змушеними), крайньою мірою – вживання силових засобів.
Усунення системних криз високої напруги вимагає більш радикальних засобів, далеко не завжди конституційних і легітимних. Історія знає декілька таких засобів:
Державний переворот. Він має три різновиди:
- перший – постає як акт несподіваної зміни існуючої влади, політичного режиму в результаті змови – таємної домовленості групи осіб або членів певної організації, як правило, досить близьких до владних структур;
- другий – відмова лідерів держави, правлячої еліти від конституційних, демократичних форм, методів і засобів здійснення влади (наприклад, розстріл російського парламенту восени 1993 року);
- третій різновид – воєнний переворот, в результаті якого державну владу бере в свої руки керівництво армії.
Загальними ознаками всіх різновидів державних переворотів є таємниця підготовки, раптовість і блискавичність проведення, рішучий і швидкий перехід влади до рук її організаторів. Загальним для всіх державних переворотів є перехід до авторитаризму, практично диктаторських політичних режимів, ізоляція, а нерідко й фізичне усунення лідерів і активу опозиційних організаторам перевороту сил. В усіх різновидах державних переворотів активну роль грає армія, в цілому мілітаристські сили, їх роль в суспільно-політичному житті значно посилюється.
Як правило, в державних переворотах більш радикальними є зміни політичних режимів, але головні засади державного устрою лишаються недоторканими. Найбільш радикальним засобом усунення системних криз є революція.
Революція – це докорінна зміна віджившого, застарілого суспільно-політичного ладу на більш прогресивний, це глибокі якісні зміни у всій суспільно-економічній і соціальній системах, а не лише політичній. На відміну від державних переворотів, які здійснюються „зверху” і змінюють на владному Олімпі лише різні елітарні групи пануючого класу, революції характеризуються широким рухом „знизу”, участю мас населення і приводять до зміни пануючого класу. Революції визначають епохальні зміни в суспільстві. Як правило, успіх революції визначається переходом на її бік армії, рідше – її нейтралітетом.