Правова держава та громадське суспільство
Правова держава характеризується низькою ознак, які стосуються організації державної влади, стану правової і судової систем діяльності правоохоронних органів, становища особи в суспільстві та її взаємовідносин з державою тощо. До таких ознак, які називаються також принципами, зокрема, належать: народний суверенітет; непорушність прав і свобод людини з боку держави; зв’язаність держави конституційним ладом; верховенство конституції стосовно інших законів і підзаконних актів; поділ влади та інститут відповідальності влади як організаційна основа правової держави; незалежність суду; пріоритет норм міжнародного права над нормами національного права.
В.С. Нерсесянц відокремлює три найважливіших ознаки правової держави: верховенство правового закону; реальність прав і свобод індивідів; організація і функціонування суверенної державної влади на основі принципу поділу влади, на яких у подальшому ґрунтуватиметься аналіз проблем теорії і практики правової держави.
Розглянемо ці ознаки детальніше. Перша з них передбачає розмежування права й закону. Найпоширенішим є визначення права як системи встановлених або санкціонованих державою і спрямованих на регулювання суспільних відносин загальнообов’язкових норм, дотримання й виконання яких забезпечується шляхом переконання і державного примусу. Норми права мають об’єктивну основу у вигляді закономірностей розвитку суспільних відносин, традицій того чи іншого суспільства. Правові норми завжди вимагають визнання їх суспільством. Норми, які не враховують цього і не визнаються суспільством, не є правовими і приречені на недотримання, врешті-решт, на скасування.
Законами у широкому розумінні є вся сукупність державно-владних настанов – законів, указів глави держави, постанов уряду, рішень органів конституційного контролю тощо незалежно від того, сприймаються вони громадянами чи ні. В ідеалі закон повинен бути виявом норм права. Але він пов’язаний з волею законодавця і може не відповідати суспільним відносинам, що об’єктивно склалися.
Розрізнення права й закону в теорії правової держави дає можливість розмежувати та протиставити право і свавілля пануючих суспільних груп, зведене в ранг закону, досягти правочинності законодавчих актів державних органів. Ототожнення закону і права, притаманне легізму, призводить до того, що за право видається будь-яка нормотворча діяльність владних органів. Виникає ситуація, за якої державними органами можуть порушуватися невід’ємні права індивідів та соціальних груп при збереженні видимості законності. На законах, їх суровому дотриманні можуть ґрунтуватися й диктаторські політичні режими, проте такі закони не є правовими, бо не відповідають вимогам права, як синоніму праведності і справедливості.
Важливою ознакою правової держави утвердження правової форми і правового характеру взаємовідносин між державою і громадянами як суб’єктами права, визнання й належне гарантування формальної рівності і свободи всіх індивідів, прав і свобод людини і громадянина. У правовій державі за особою визнаються невід’ємні, непорушні та недоторкані, хоч би з чийого боку то було, права і свободи. При цьому, що особливо важливо, визнається, що права і свободи індивідів – це не продукт волі держави, не її поступка людям, а істотна складова права, яке об’єктивно складається в даному суспільстві і дотримання якого є юридичним обов’язком усіх, передусім – держави.
У правовій державі права і свободи особи закріпляються конституційно. За своєю сутністю конституція є системою обмежень держаної влади шляхом проголошення й законодавчого забезпечення прав і свобод людини і громадянина. Дуалізм у розумінні прав особи, тобто поділ їх на права людини і права громадянина, пов’язаний з розмежуванням громадського суспільства і держави. Права людини – це природні, невідчужувані права, що належать індивіду від народження як члену громадського, тобто існуючого за межами держави як політичного інституту, суспільства. Це право на життя, свободу, власність, безпеку, недоторканність особи, прагнення до щастя, опір насильству тощо. Теоретично від держави не вимагається визнання цих прав, однак на практиці вони також мають позитивний, тобто встановлений державою, характер, оскільки набувають юридичної сили лише тоді, коли порядок їх застосування визначається законом.
Права громадянина пов’язані з фактом громадянства, належності особи до певної держави. На відміну від прав людини, які належать особі безпосередню, вони встановлюються за домовленістю між громадянами і державою. Головне призначення цих прав полягає в тому, щоб забезпечити участь особи в державно-політичному житті через надання їй відповідних юридичних можливостей. У конституційній теорії і практиці права людини і громадянина нерідко ототожнюються відповідно з особистими і політичними правами.
У правовій державі переважає індивідуалістичний підхід до прав людини і громадянина, який виходить із пріоритету особи перед суспільством і державою. Головний акцент робиться на особистих і політичних правах і свободах, тоді як соціально-економічним правам приділяється менше уваги. Соціалістична концепція прав людини, навпаки, виходить із колективістського принципу, віддаючи пріоритет суспільству й державі, колективу перед особою.
Свободи – це демократичні політичні і правові норми, які визначають становище людини в державі, забезпечують громадянам державу реальну можливість безперешкодно користуватися матеріальними і духовними благами, всебічно задовольняти особисті та суспільні інтереси.
Теорія і практика правової держави передбачає не тільки конституційне проголошення, а й гарантування прав і свобод особи. При цьому визнається, що конституційні гарантії можуть стати реальними лише в тому разі, наявні в них положення конкретизуються і деталізуються у відповідних законах, які встановлюють механізми застосування гарантій. За таких умов головною гарантією прав і свобод особи виступає суд. Право, яке не можливо захистити в суді, залишається лише конституційною декларацією. З огляду на це деякі конституціоналісти не визнають соціально-економічних прав за власне права, оскільки вони не можуть бути захищені в суді.
Само собою зрозуміло, що в будь-якій державі правове становище особи багато в чому визначається економічною основою держави. Без належних економічних гарантій соціально-економічні права і свободи, проголошені конституцією, будуть порожніми деклараціями.
У правовій державі забезпечення прав і свобод громадян невід’ємне від визнання за ними певних обов’язків. Найголовнішим із них є обов’язок кожного громадянина неухильно дотримуватися конституції, законів та інших нормативних актів держави. До числа інших обов’язків належать, зокрема, обов’яки працювати, сплачувати податки, піклуватися про дітей, військова повинність тощо.
Побудова правової держави – це довготривалий і складний процес перетворень у всіх сферах суспільного життя. Конституційне проголошення держави правовою може бути лише початком цього процесу і саме по собі не означає наявності в країні правової держави.
Громадянське суспільство – це сфера недержавних суспільних інститутів і відносин.
Концепція громадянського суспільства має сенс лише в межах дихотомії «громадянське суспільство – держава». Полягає він у тому, щоб шляхом розмежування громадянського суспільства і держави робити їх соціальними партнерами, заперечувати вивищення держави над суспільством, доводити, що держава є похідною від громадянського суспільства й повинна слугувати йому, а не навпаки, як це нерідко трапляється.
Становлення громадянського суспільства як історичної реальності розпочалося з зародженням капіталізму, коли буржуазія повела боротьбу проти абсолютистського одержавлення суспільного життя, жорстоких меж станового феодального ладу, за вільну економічну діяльність, політичні права і свободи, демократичні форми державного правління. Виникнення громадянського суспільства пов’язується з появою громадянина як самостійного, індивідуального члена суспільства, який усвідомлює себе таким, наділений певним комплексом невідчужуваних прав і і свобод і відповідає перед суспільством за всі свої дії. Переломним рубежем у становленні в країнах Західної Європи правової держави і громадянського суспільства була Велика французька революція XVIII ст.., а в політико-правовому відношенні – прийнята під час Ії здійснення «Декларація прав людини і громадянина» (1789), яка проголошувала недоторканність природних прав людини і громадянина і була своєрідним маніфестом правової держави і громадянського суспільства.
Відокремленість громадянського суспільства від держави не означає, що воно перебуває поза сферою державного впливу. Так чи інакше держава регулює всі суспільні відносини – від сімейних до політичних, однак це регулювання може здійснюватися як на основі закону, котрий у правовій державі є результатом суспільного консенсусу, так і шляхом довільної регламентації з боку інших державних структур і посадових осіб, нерідко всупереч суспільним інтересам. Громадянське суспільство перебуває поза межами такої довільної регламентації з боку держави. Воно повинно мати певну автономію щодо держави як політичного інституту.