Реферат з політології
Політики і політичні лідери: особливості типологізації
Найголовнішою серед численних потреб людини є потреба влади і слави. При цьому зажити слави досить легко, якщо здобути владу. Бажання влади постає, як правило, у двох основних формах:
•експлікативне — притаманне не всім, а лише лідерам;
•імплікативне — властиве тим, хто йде разом, поруч, за лідером, очікуючи, що в разі його перемоги, перемоги його групи і їм дістанеться частка влади.
Боротьба за владу — одвічне явище, як і нерівність у її розподілі. Політиками, звичайно, не народжуються, ними стають. І хоча певних вроджених якостей характеру не можна не враховувати, для того щоб стати справжнім політиком, потрібно цьому вчитися, працювати над собою, самовдосконалюватися. Інакше кажучи, лідер повинен мати відповідні психологічні, соціально-політичні особливості, риси, досвід. М. Вебер виокремлює серед них три основних: пристрасть (самовідданість справі); почуття відповідальності; окомір (дистанція стосовно людей і речей).
М. Вебер запропонував таку типологізацію політичного лідерства:
• лідерство, властиве традиційному правлінню. Таке лідерство спостерігається там, де впродовж тривалого часу є незмінними традиційні суспільні норми, де громадяни вірять у законність існуючої влади, тим більше, коли така влада існує тривалий час;
• харизматичне лідерство. Це лідери з винятковими якостями. їм майже сліпо вірять усі і слідують за ними. Це лідери-"напівбо-ги", які виконують "виняткову місію";
• легітимне лідерство. Такий лідер обирається шляхом досконалих виборчих процедур, а потім його діяльність суттєво підсилюється повноваженнями, що йому надаються, у тому числі і винятковими. Легітимне лідерство доцільне і результативне, якщо існує дієвий механізм підконтрольності діяльності лідера тим, хто привів його до влади.
Досить своєрідною і загалом об'єктивною є типологізація політичних лідерів, яку пропонує О. Петрунько; він виокремлює такі їх групи:
• лідери-демократи, здатні мислити по-новому, активно рухати ринкові реформи;
• лідери жорстокої руки, амбітні, авторитетні, своєрідні політи-ки-диктатори;
• професійні політики, що мають досить високі ділові якості, прагматично і патріотично налаштовані;
• політики, які свого часу заявили про себе досить відчутно, але потім за різних обставин змушені були перейти на "другі ролі";
• так звані червоні політики, що символізують собою минулі комуністичні, соціалістичні порядки;
• політики — "головні виконавці", що "роблять реальну політику".
Відома психологічна концепція лідерства французької школи (Т. Адорно, Г. Маркузе, Е. Фромм та ін.) базується головним чином на суто людських особистісних рисах, які є базисними для поведінки конкретної особи.
Варто зазначити, що методологічні засади згаданої концепції в колишньому СРСР практично не визнавалися. Нині ситуація в цьому плані змінилася, і не лише в Україні.
Останнім часом багато публікацій щодо саме психологічних аспектів лідерства з'явилося в російській політології (Г. Ашин, Ф. Бурлацький, Д. Волкогонов, М. Ільїн, Б. Коваль, В. Соловйов, І. Клепіков та ін.). Російські політологи розробили соціально-психологічну типологію лідерства, беручи за основу такі головні його ознаки:
• історизм, тобто тип лідерства, який значною мірою залежить від характеру епохи;
• масштабність — йдеться про поділ лідерів на загальнонаціональних, регіональних, певного класу, групи;
• класовість — виходять з того, інтереси якого класу, соціальної групи обстоює лідер;
• ставлення до існуючого устрою, організації — функціональний, стабілізуючий, дисфункціональний лідер;
• здатність — людина стала лідером завдяки своїм якостям чи внаслідок певних обставин;
• ініціативність — здатність лідера продовжувати почату справу.
Процес вивчення політичного лідерства як одного з найважливіших і найскладніших феноменів потребує ретельнішого дослідження. У цьому контексті глобальні події 1989-1991 рр. в Україні поки що залишилися без серйозного наукового аналізу.
Серед значної кількості лідерів у будь-якій країні домінуючу роль все ж відіграють політичні лідери як люди, що мають значно більшу порівняно з іншими політиками підготовленість, досвід, мають реальну владу, завдяки якій здійснюють легітимний вплив на певну, а то й більшу частину суспільства. При цьому тисячі співгромадян добровільно, з відповідними сподіваннями і бажаннями делегують політичним лідерам свої політико-владні повноваження. Такими лідерами є державні діячі, керівники політичних партій, об'єднань, громадських організацій, блоків тощо.
Можна, звичайно, навести приклади іншої типологізації політичних лідерів. Так, український соціолог П. Фролов поділяє політичних лідерів за таким принципом: вища посадова особа; військовий високого рангу; впливовий підприємець; меценат; профспілковий лідер; господарник; людина з низів; член певної партії; професіонал.
Серед класифікацій лідерства найприйнятнішою, на нашу думку, є така:
• традиційний лідер. В основі поведінки, діяльності такого лідера закладена релігія і слідування традиціям, звичаям. Прикладом тут можуть бути вожді племен, шамани, монархи, що успадковують владу;
• харизматичний лідер — неординарна, сильна особистість, вождь, пророк, людина, наділена винятковими здібностями керівника, здатністю психологічного впливу на інших. У більшості посттоталітарних країн, у тому числі в Україні, таких лідерів практично не спостерігаємо;
• бюрократичний лідер — характеризується непохитною вірою в існуючу політичну систему, державний устрій. При цьому він проявляє себе не тільки як особистість, а значною мірою як агент державного устрою;
• неформальний лідер — має певні прояви харизматичного лідерства. Часто такі лідери, не займаючи високих постів, уміють досить ефективно впливати на політичні події.
Зрозуміло, що такі типи політичних лідерів, яких відомий політолог М. Вебер називав "чистими типами", в житті у "стерильному" вигляді, без певних рис інших типів, зустрічаються вкрай рідко.
Лідерство (за М. Херманном) можна розглядати і з позиції відповідних функцій, які повинен виконувати або виконує лідер.
Лідер-вождь. Він має всеохоплюючу мету, заради досягнення якої готовий навіть до зміни політичної системи. Такий лідер вміє чітко визначити головне завдання і форми своєї діяльності, вміє вести інших за собою. Часто йому властиве особливе бачення ситуації у суспільстві, шляхів його розвитку.
Лідер-комівояжер. Лідер цього типу вміє будувати свою кар'єру і діяти за рахунок поважливо-шанобливого ставлення до потреб людей. Він прагне не просто їм допомогти, а й переконати, що здатен вирішити проблеми інших.
Лідер-пожежник. Лідер, що чудово реагує на швидкі зміни у суспільно-політичному житті, вміє оперативно вирішувати поточні проблеми, узгоджувати різні позиції і точки зору.
Лідер-маріонетка. Лідер, що діє не самостійно, а від певної групи людей, політичної сили, яка його висунула і підтримує. Звичайно, з одного боку, він пропагує і пропонує "купити" свої ідеї; з іншого — вміє вибирати відповідні методи для реалізації таких ідей.
Окремо треба розглядати проблему авторитету політика. Загалом розрізняють три основних типи авторитету. Звичайний авторитет — такий, що визначає ієрархію відносин в сім'ї, функціональний, або професійний — пов'язаний із знанням людиною своєї справи, кваліфікацією, і харизматичний лідер. Саме останній є авторитетом політика, оскільки він щонайтісніше пов'язаний з такими якостями людини, як сила тверджень, інтелігентність, комунікабельність.
Високопрофесійному, авторитетному політику, як правило, притаманне альтернативне мислення, він уміє серед багатьох можливих рішень вибирати найправильніше, найефективніше. Для того щоб навчитися так мислити, треба надто довго працювати над собою, самовдосконалюватися, вміти визначати сильні і слабкі сторони конкретних рішень у разі їх прийняття.
Кожен політичний лідер є продуктом свого часу, значною мірою його породженням. Тобто, навіть випереджаючи епоху, він мусить працювати в умовах тих норм, переконань, ідей, які існують у суспільстві. Піти далі цих норм дано далеко не кожному. Усвідомити суть поведінки конкретного політика неможливо без знання і врахування особливостей формування та прояву його політичної психології.
Відомий український вчений, спеціаліст у сфері управління Г. Щокін, розглядаючи політичне лідерство як унікальний феномен суспільного життя, виокремлює три основні його концепції.
• лідерство як універсальний феномен людської діяльності із закономірностями його функціонування в усіх сферах життя суспільства;
• лідерство, що ототожнюється з керівництвом і управлінням;
• лідерство як специфічне явище суспільного життя, що не зводиться до психологічних, економічних чи правових принципів, а здійснюється через функціонування політичних інститутів.
Визнаючи, що всі три концепції стосовно політичного лідерства мають право на існування, підкреслимо особливу важливість саме третьої.
Тут ми торкаємося іншого важливого сюжету—різних рівнів політичного лідерства. Здебільшого політична діяльність відбувається:
• на рівні малої групи, яка об'єднана спільними інтересами в політиці. Таке лідерство притаманне будь-якому суспільству;
• на рівні політичних рухів як прагнення до здобуття влади конкретними соціальними прошарками. У цьому разі особливого значення набувають не так якості лідера, як його здатність адекватно відображати інтереси певної частини населення, бути яскравим представником конкретного типу політичної свідомості;
• на рівні політичного лідерства як засобу організації влади в умовах функціонування громадянського суспільства, поділу влади (законодавча, виконавча, судова), диференціації соціальних прошарків за економічним становищем і відповідним світосприйманням.