Суттєве значення для формування політиків, політичних лідерів має політична психологія, її прояви. Американський політолог Р. Даль констатував, що політична психологія — "це дослідження політики, в якому акцент робиться скоріше на індивідах, ніж на великих політичних одиницях". Таке твердження, однак, не зовсім точне, бо велике значення поряд з психологією окремого політика має психологія мас, громадських організацій, політичних партій, рухів, об'єднань.
Хоча політична психологія як явище з'явилася з виникненням політичного життя, вона ще надто молода як наукова дисципліна. Фактично вона виокремилася в науку з політології в 60-х роках XX ст., з огляду на те, що політичні партії, організації, об'єднання змушені були шукати нові методи ефективнішого управління рядовими учасниками політичного процесу.
Формування політичної психології як науки, наукової дисципліни базується насамперед на ідеях, концепціях таких видатних філософів різних часів, як Т. Гоббс, Дж. Локк, І. Бетман, Г. Спенсер, А. Смітт, Т. Петерсон, Р. Мертон та ін.
Методологію підходів до психологічних, соціальних процесів, основні методи їх дослідження політична психологія свого часу запозичила загалом від соціології та соціальної психології.
Найпомітніші теоретичні розробки з політичної психології з'явилися в США наприкінці 60-х років XX ст. у зв'язку з інтенсивними напрацюваннями проблем міжнародної політики. Поступово до них додалися праці вчених інших країн, і нині політична психологія є наукою, що розвивається активно і динамічно.
Об'єкт дослідження політичної психології дотепер чітко не визначено і не окреслено. Під ним вбачають такі питання внутрішньої і зовнішньої політики, як тероризм, охорона навколишнього середовища, етноконфлікти, криза суспільних відносин, субкультура протесту та недовіри громадян до уряду, дискримінація окремих соціальних груп населення та ін.
Так, психологи-біхевіористи вважають предметом політичної психології особливості політичної поведінки конкретної людини, політика, лідера, політичної групи, партії, організації. Вивчаючи політичну поведінку, її, на думку біхевіористів, можна відповідним чином моделювати, конструювати, а тому й самі політики видаються об'єктом маніпулювання.
Психологи-когнітивісти займаються дослідженням закономірностей ідеологічного процесу як складного і неоднозначного явища і мають на меті досягти на основі розвитку політичної психології відповідної гуманізації політичних відносин.
Психоаналітики предмет політичної психології розглядають крізь призму підсвідомого і намагаються зрозуміти відповідні мотиви політичних вчинків за рахунок своєрідного психобіографічного методу.
У колишньому СРСР до 50-60-х років політична психологія як наука не розвивалася, бо політична свідомість громадян фактично ототожнювалася з пануючою ідеологією, а будь-які відхилення від неї вважалися абсолютно неприпустимими. Фактично політична свідомість громадян зводилася виключно до комуністичної ідеології. Починаючи з 90-х років в умовах політичного плюралізму, відмови від комуністичних ідеалів інтерес до політичної психології як явища постійно підвищується, зростає, підсилюється ідеологічними, політичними суперечностями, протистоянням, наявністю у посттоталітар-них суспільствах великого конфліктного потенціалу.
Принципового значення у контексті політичної психології набувають психологічні складові політичної поведінки людей, а отже й політиків. Загалом виходити потрібно з того, що психологи виокремлюють три форми вияву активності людини: інстинктивну, навичкову та розумову. Відповідно до цієї класифікації можна розглянути й різновиди політичної поведінки.
Фактично в політиці спостерігаємо всі прояви людських інстинктів: самозбереження, жорстокість, агресію, насилля, солідарність тощо.
Коли йдеться про політичні навички, то маються на увазі певні вміння, звички, стереотипи. При цьому варто зважати на те, що навички не завжди сприяють позитивній діяльності політика, наприклад старі навички гальмують діяльність політика в нових умовах. Втім, будь-які політичні системи вкрай зацікавлені в тому, щоб населення, пересічні громадяни мали певні політичні навички.
Ще однією формою політичної поведінки є розумова. Основною її ознакою, поряд з іншими, є цілеспрямованість. її забезпечують за допомогою усіляких програм, ідеологічних схем, концепцій, акцій, кампаній.
Механіка політичної поведінки — явище складне. Незалежно навіть від свого бажання тією кожен політик чи іншою мірою виконує досить багато функцій. До основних з них (за їх суспільним, політичним значенням) належать такі:
• об'єднання суспільства, громадян навколо певних цінностей, інтересів, мети і завдань. Особливо яскраво ця функція простежується у діяльності політиків — лідерів політичних партій, об'єднань;
• пошук і прийняття оптимальних політичних рішень. Реалізація такої функції потребує певних аналітичних навичок, уміння порівнювати, вибирати найефективніші рішення. Це значною мірою залежить від певного політичного чуття, вміння передбачати, прогнозувати, а то й ризикувати заради досягнення очікуваного результату;
• захист громадян від проявів беззаконня, самоуправства бюрократії, підтримка громадського порядку. Ця функція, як ніяка інша, найчастіше зазнає постійної експлуатації, нерідко стаючи знаряддям дешевого популізму;
• зміцнення політичних зв'язків з масами. Без цього політик швидко відчужується від своїх прихильників;
• ініціювання, оновлення і генерування оптимізму і соціальної енергії мас, мобілізація їх на реалізацію певних цілей і завдань. Ця функція широко використовується політиками-популіста-ми, майстрами проголошення гучних промов, людьми, які добре володіють словом і пером.
Звичайно, вирізняють й інші функції, властиві політикам. їх неважко визначити залежно від обставин, якостей, притаманних окремому політику. Тут, повертаючись до першої функції політика, необхідно звернути увагу на його політичні інтереси, політичні інтереси його електорату, прихильників.
Політик змушений узгоджувати свої політичні інтереси з інтересами мас, інших політиків, тобто найрізноманітнішими суб'єктами політики, політичними подіями і процесами. Легко, наприклад помітити, що багато політиків експлуатують загальнодержавні проблеми та ідеї, запити і потреби громадян, які лежать, як кажуть, на поверхні.
Чи можна, скажімо, знайти сьогодні в Україні політика, який би свого часу не обіцяв вирішити різноманітні питання соціально-економічного плану, піднести рівень життя народу, покінчити з безладдям, вседозволеністю, корупцією, підтримати пенсіонерів, інвалідів тощо? На жаль, від виборів до виборів у боротьбі за владу політики це робили, роблять і робитимуть. Окрім апелювання до совісті та моралі таких політиків, ніхто нічого нового ще не придумав.
Центральною категорією політики є політична влада. Оскільки до неї причетна більшість політиків, можна типологізувати їх ще й за такими ознаками: потяг до влади; функції у політичній системі; джерела керівництва; політична активність; ставлення до власної компетентності.
Не кожна людина, і навіть політик, прагне до влади. У кожній нації людей з непереборним потягом до влади налічується не більше десяти відсотків. За цією ознакою політичних лідерів можна розподілити на авторитарних і неавторитарних, тобто демократичних. І ті й інші прагнуть влади, однак перші намагаються її досягти силовим примусом, а другі — здебільшого переконуючи електорат (громадськість), колег, інших політиків тощо.
Крім того, авторитарні політичні лідери намагаються здобути владу насамперед революційним шляхом, а демократичні — відповідними реформаторськими діями, захистом і поглибленням демократичних змін у суспільстві.
Якщо брати за основу критерій "функції у політичній системі", які певною мірою виконує той чи інший політик, то тут (за американським політологом Г. Лассуеллом) вирізняють три типи політичних лідерів — адміністратор, агітатор, теоретик. Звичайно, в чистому вигляді таких лідерів також практично не існує. Втім, помітні відмінності між ними є.
Лідер-агітатор — це скоріше харизматичний лідер, який є улюбленцем мас за рахунок уміння декларувати прості, зрозумілі і ясні рішення.
Лідер-адміністратор — це політик, здатний приймати виважені, часто вдалі компромісні рішення.
Лідер-теоретик — це стратег, що вміє вирішувати перспективні, стратегічні питання, довіряючи поточні своїм однодумцям.
Якщо брати за критерій у типологізації політиків "джерела керівництва", то можна виокремити два типи політичних лідерів. Одні з них у своїй діяльності керуються внутрішніми чинниками, інші — зовнішніми. Іншими словами, перші глибоко переконані, що вони стали і є справжніми лідерами саме за рахунок власних знань, уміння, таланту, праці тощо, тоді як другі вважають себе не інакше як обранцями долі, тими, кому цією долею невідворотно судилося не лише самим досягти вершин, а й привести до них інших.
Можна класифікувати лідерів і за їхньою політичною активністю. Так звані "пробивні" лідери готові і спроможні зробити багато завдяки своїй наполегливості.
Лідери-правоносії готові багато на що, дбаючи про те, щоб залишатися в центрі політичних рішень будь-якого рівня.
Вирізняють, врешті, і такий критерій типологізації політичних лідерів, як ставлення до власної компетентності. Це новатори, координатори, консерватори, бюрократи, владарі, адміністратори.
Новатори — неординарні, оригінальні лідери, які шукають нетрадиційних кроків на шляхах до досягнення бажаних результатів.