Фінансовий менеджмент банка (стр. 25 из 47)

Оцінка потреб банку в ліквідних ресурсах за методом джерел та використання коштів полягає у визначенні дисбалансу між очікуваними протягом певного періоду надходженнями і відповідними потенційними напрямками використання коштів. Різниця між обсягами планових надходжень та списань відображує очікуваний дисбаланс - нетто-ліквідну позицію.

Надходження коштів відбувається як шляхом повернення строкових активів за діючими угодами, так і за допомогою залучення коштів клієнтів.

Основні джерела пропозиції ліквідних коштів для банку: надходження коштів на рахунки фізичних і юридичних осіб; погашення кредитів; продаж активів; залучення коштів на грошовому ринку; надходження доходів від наданих послуг тощо.

Списання коштів відбувається за рахунок повернення залучених клієнтських коштів за діючими угодами та за рахунок нових вкладень.

Основні джерела попиту на ліквідні кошти: зняття клієнтами коштів з рахунків; отримання заявок на кредит від платоспроможних клієнтів; виплата процентів за депозитними та недепозитними ресурсами; операційні витрати банку, сплата податків, виплата дивідендів тощо.

Банк має позитивний розрив ліквідності, коли обсяг надходжень коштів перевищує обсяг їх використання. Надлишок коштів повинен інвестуватися в дохідні активи на відповідний період.

Банк має негативний розрив ліквідності, коли обсяг використання коштів перевищує обсяг їх надходжень. Дефіцит коштів повинен покриватися за рахунок залучення додаткових ресурсів та/або продажу активів.

Застосування методу джерел і використання коштів потребує чіткого прогнозування грошових потоків на плановий період, а також аналізу макроекономічних показників, урахування минулого досвіду діяльності, сезонних факторів тощо. За цим методом аналізуються очікувані джерела ліквідних коштів та напрямки їх використання. Отримані показники свідчать про позитивний або негативний розриви ліквідності протягом того чи іншого планового періоду.

Під час оцінювання потреб банку в ліквідних коштах необхідно брати до уваги не лише фактичні, але й очікувані грошові потоки. Маючи достовірний прогноз ліквідної позиції банку, менеджер може оцінити свої можливості, залучити кошти за прийнятною ціною з доступних джерел та планувати діяльність.

Підготовка прогнозу зміни обсягів попиту та пропозиції ліквідних коштів базується на вивченні їх динаміки, статистичних даних, досвіді та знаннях фахівців. Дієвість такого прийому є особливо високою тоді, коли менеджер банку має достатньо інформації та багато достовірних позицій, таких, як договір про відкриття кредитної лінії, попереднє повідомлення клієнта про намір зняти кошти з рахунку, настання строків платежів до бюджету. Інформація такого характеру дає змогу скласти реальний прогноз.

На зміни в обсягах, структурі та стабільності ресурсної бази банку впливає комплекс чинників загальноекономічного характеру, які необхідно враховувати під час прогнозування. Під впливом цих чинників формуються не лише ресурси, але й активи банку, зокрема попит на кредити. Тому потрібно обов'язково використовувати такі компоненти прогнозування розриву ліквідності: трендовий, який свідчить про можливі надходження й відтік коштів відповідно до довгострокового прогнозу; сезонний, що є співвідношенням середнього рівня пасивів і активів для кожного тижня за останні роки та аналогічних показників останніх тижнів року; структурний - відображає зрушення в структурі ресурсної бази та активів за групою чи системою банків; циклічний, який демонструє різницю між запланованими надходженням чи відпливом коштів у минулому році й фактичними величинами.

Аналіз проводиться за допомогою статистичних методів на базі ретроспективної інформації.

Усі методи визначення потреби банку в ліквідних коштах є суб'єктивними. Насправді ліквідність банку визначається ринком і перебуває під впливом численних чинників, повне врахування яких на практиці неможливе. Завдання менеджменту полягає в розробці підходів, які дадуть змогу максимально врахувати фактори впливу на ліквідну позицію з метою ефективного управління. Тому, чим більше буде виявлено впливу на ліквідну позицію і чим точніше визначений цей вплив у кількісному вимірі, тим ефективнішою буде діяльність менеджменту банку у сфері управління ліквідністю.

2.5.4 Методи управління ліквідністю банку

Підтримання ліквідності банку є серйозною та складною проблемою. У світовій практиці були розроблені методи (теорії) управління ліквідністю, які є складовою частиною всього банківського менеджменту. До складу таких методів входять: управління активами; управління пасивами; збалансоване управління ліквідністю (активами та пасивами).

Характеристика методів управління ліквідністю, їх переваги та недоліки в узагальненому вигляді наведені на рис. 2.3.

Рисунок 2.3 – Характеристика методів управління ліквідністю

Найстарішим способом забезпечення потреби банку в ліквідних коштах є управління ліквідністю через активи.

У найбільш загальному вигляді управління ліквідністю через активи вимагає нагромадження високоліквідних активів, які повністю забезпечують потреби ліквідності банку. У разі виникнення попиту на ліквідні кошти активи продаються доти, доки не будуть задоволені потреби в грошових коштах. Отже, відбувається перетворення (трансформація) активів у грошову форму.

За такого підходу ліквідність характеризується як запас. При цьому активи повинні мати такі властивості: мати власний ринок; мати достатньо стабільні ціни, тобто ринок повинен мати здатність приймати всі активи, що продаються, без значного зниження ціни на них; продавець активів повинен мати можливість відшкодувати початкові інвестиції з мінімальним ризиком.

У разі використання стратегії трансформації активів необхідно: визначити оптимальне для банку співвідношення високоліквідних та загальних активів з урахуванням стабільності ресурсної бази; здійснювати порівняльний аналіз цінової динаміки на ринках, придатних для реалізації активів (якщо такий вибір існує).

Управління ліквідністю через управління активами є традиційним і найпростішим підходом. Здебільшого така стратегія використовується невеликими банками, які не мають широких можливостей запозичення коштів та доступу на грошові ринки.

Стратегія трансформації активів оцінюється як менш ризикова порівняно з іншими, але одночасно й досить дорога з погляду вартості. Продаж активів супроводжується певними витратами (комісійні, брокерські, біржові внески тощо), а також призводить до погіршення стану балансу, оскільки продаються низькоризиковані активи. Крім того, банк втрачає майбутні доходи, які могли б бути згенеровані такими активами. Іноді банк змушений продавати активи за зниженими ринковими цінами, якщо виникає нагальна потреба в грошових коштах. Підтримка значного, запасу ліквідних коштів у цілому знижує показники прибутковості банку.

Отже, можна визначити такі недоліки даного методу: втрата майбутніх доходів, які могли б бути отримані за допомогою активів, що продаються; витрати у вигляді платежів за угодами (комісійними), виплачуваних брокерам за операціями з цінними паперами; погіршення стану балансу банку, оскільки продаються активи з низьким ступенем ризику, а їх наявність свідчить про фінансову надійність банку; необхідність продажу активів у момент зниження цін на ринку, що наражає банк на ризик значних втрат прибутку і капіталу; збереження коштів у ліквідній формі знижує норму віддачі всіх активів.

Захисники теорії управління пасивами стверджують, що банки можуть вирішити проблему ліквідності шляхом залучення додаткових коштів з ринку.

Ця теорія передбачає залучення ліквідних коштів на грошовому ринку в обсягах, достатніх для покриття всього очікуваного попиту на ліквідні кошти. Кредити використовуються лише в тому випадку, коли банк має реальну потребу в ліквідних коштах, що дає змогу уникнути занадто великого обсягу високоліквідних активів, які не дають прибутку. За такого підходу до управління ліквідність характеризується як потік, а не як запас.

Теорія управління пасивами управління ліквідністю банків ґрунтується на таких двох твердженнях: банк може вирішувати проблему ліквідності шляхом залучення додаткових грошових коштів, купуючи їх на ринку капіталу; банк може забезпечити свою ліквідність, вдаючись до великих кредитів у НБУ або в банків-кореспондентів, а також до кредитів, що утримуються на валютному ринку.

Необхідною умовою застосування стратегії запозичення ліквідності є досить високий ступінь розвитку фінансових ринків, які дають змогу в будь-який час і в будь-яких кількостях позичати ліквідні кошти.

До джерел запозичення коштів відносять: міжбанківські кредити; кредитні лінії; надання кредитів Національним банком України; міжнародні кредити; випуск банком власних боргових зобов'язань, які вільно обертаються на ринку. Ці джерела дуже відрізняються за своїми характеристиками.

Так, до найбільш поширеного відносять міжбанківське кредитування, кредити НБУ, кредитні лінії. Сегменти ринку, представлені цими інструментами, найрозвинутіші. До них мають доступ практично всі кредитні організації.

Кредити мають найбільш широку порівняно з іншими джерелами диференціацію за умовами угоди (терміни, суми, процентні ставки, зміна застав тощо). Однак доступ до них у кредитних організацій істотно розрізняється.