План
Вступ
Глава 1. Еволюція поглядів та захист прав національних меншин
Глава 2. Положення про заохочення і захист прав осіб що належать до меншин
Глава 3. Свобода релігій
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Сучасний етап розвитку людства характеризується процесами, що свідчать про наявність в ньому глибоких кризових явищ. Незважаючи на факт різкого зменшення кількості класичних війн між державами, збройного насильства в світі не убавилося. Протягом 90-х років XX сторіччя кількість воєнних конфліктів залишилась на високому рівні і за підрахунком фахівців складає 20 – 30 воєнних конфліктів щорічно. Значна частина їх носить етнічний характер. В світі з’явилися цілі регіони, що стали класифікуватися як конфліктно–небезпечні.
Народи, що жили довгий час у мирі і злагоді виявилися ворогами і повернули зброю один проти одного.
Вслід за спалахами етнонаціональної конфліктності в колишній Югославії, на Північному Кавказі і в Закавказзі, Чечні, у Придністров’ї, Таджикистані, і інших регіонах пострадянського простору, почалася ланцюгова реакція загострення міжетнічної напруженості і в деяких регіонах України. Виникали відомі гострі конфліктні ситуації з 1992 р . у Криму. У цих умовах етнічність сприяла втраті єдності в суспільстві боротьбу за ресурси.
Приклад Криму свідчить про те, що в умовах загострення етнонаціональної конфліктності особлива роль покладається на державу, на ті механізми, які має у своєму розпорядженні державна влада для зниження напруженості в етнополітичній сфері і запобігання етнічним конфліктам.
Вивченню етнічних конфліктів сьогодні присвячена велика кількість досліджень у різних сферах гуманітарного знання.
Відомий американський дослідник конфліктів Т. Гарр описав 233 групи, які знаходяться «у небезпеці».Під ними він розуміє групи, які у період після Другої світової війни політизувалися, тобто виступили з політичними вимогами і діяли за для задоволення колективних інтересів, що спричинило економічні та політичні утиски. В результаті вони виявилися втягнутими чи стали потенційними учасниками етнічного конфлікту. Кожна з цих груп стоїть перед небезпекою групових напружень. Т. Гарр відзначає, що із 127 країн, які він вивчав, 75% мали як мінімум одну, але, як правило, більше високо політизованих меншин, і визначає, що це досить помірковані дані й відсилає до інших дослідників. Двоє інших учених виявили 575 етнічних груп, які вже є чи потенційно можуть стати націями – державами, і один з них оцінив, що в світі налічується від 300 до 500 «націй».
Багато авторів, що займаються вивченням етноконфліктології проблематики, відзначаюсь багатоваріантність підходів до аналізу феномена етнічного конфлікту, що нерідко призводить суперечливих інтерпретацій сутності цього феномена. Не менш складна проблема – це розробка практичних механізмів попередження і врегулювання етнічних і мовних конфліктів.
Метою моєї доповіді є розробка теоретичної моделі управління етноконфліктними взаємодіями. Для цього я приклала всі зусилля, щоб найповніше розкрити такі дослідницькі завдання:
· проаналізувати основні теоретико–методологічні та правові підходи до вивчення феномена етнічного й мовного конфлікту;
· розглянути взаємозв’язок державного регулювання прав національних меншин та етнічних конфліктів; проаналізувати діяльність міжнародних організацій щодо запобігання етнічним конфліктам і врегулюванню їх.
На мою думку, найважливішим і найціннішим з-поміж особистих прав і свобод людини є право на життя. З правом кожної людини на життя тісно пов’язане не тільки її право на фізичне існування, а й на створення для неї гідних умов існування, що також є важливим обов’язком держави.
Але у своїй роботі я розкрию права національних меншин на культурні традиції (звичаї) та право вільно сповідувати свою релігію.
ГЛАВА 1. Еволюція поглядів на захист прав національних меншин
Найбільш поширеним засобом запобігання виникненню етнічних конфліктів є правові методи: закріплення у законодавстві права на вживання рідної мови, збереження і розвиток власної культури, заборони дискримінації за етнічною, расовою ознакою. Головною метою таких заходів є, з одного боку, захист прав національних меншин, забезпечення їм рівних з титульним етносом прав у всіх сферах життя, а з іншого – створення сприятливих умов для збереження їх етнічної самобутності.
Законодавство щодо прав меншин можна поділити на дві групи: загальні ( фундаментальні) і спеціальні (компенсаційні) права осіб, що належать до національних меншин. Загальні права включають: право співвіднесення (ідентифікації) себе з тією чи іншою етнічною спільнотою та вільного (безперешкодного) виявлення своєї ідентичності; право на самобутність (існування) і захист від загроз; право на батьківщину як невід’ємну складову своєї етнічної самобутності та розвитку; право на захист від геноциду і вигнання; право на недискримінацію, рівність перед законом та рівність можливостей, що включає право безперешкодно здійснювати свої права людини та основні свободи без будь-якої дискримінації в умовах цілковитої рівності перед законом.
Спеціальні (компенсаційні) права – це право на користування мовою; право на освіту; на об’єднання у власні організації; право на безперешкодні контакти з історичними батьківщинами, зі своїми одноплемінниками в інших країнах; право на інформацію; на пропорційний доступ до органів державної та муніципальної влади; на самоврядування в питаннях збереження і розвитку своєї мови і культури шляхом здійснення законодавчо врегульованого права на національно-культурну автономію; право вільно сповідувати свою релігію або переконання та створювати релігійні організації; право зберігати та розвивати національні культуру і традиції(звичаї), що включає обрання і написання імені та прізвища відповідно до національних традицій (звичаю); використання національної символіки; охорону історичних пам’яток етнічних спільнот.
Усвідомлення того, що меншини потребують спеціального захисту, що гарантій індивідуальних прав осіб недостатньо відбувалося поступово. Увага до захисту прав меншин почала формуватися ще на початку XX століття в рамках міжнародно-правових документів Ліги націй. Ряд положень згодом були розвинуті в діяльності ООН, а концепція групового права, захисту меншин як спільнот була сформульована наприкінці 1980-х років. Еволюцію поглядів на захист прав національних меншин можна прослідкувати на прикладі правових актів, прийнятих у рамках ООН. У 1948 році було прийнято Конвенцію про попередження злочинів геноциду і покарання за нього, 1951 – Конвенцію про статус біженців, 1960 – Конвенцію про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти, 1965 – Міжнародну конвенцію про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, 1966 – Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, 1978 – Декларацію про раси і расові упередження, 1992 – Декларацію про права осіб, які належать до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин, 1995 – Декларацію принципів толерантності, 1999 – Лундські рекомендації щодо ефективної участі національних меншин, на участь у державних справах, включаючи право голосу та право балотуватися на виборні посади на недискримінаційній основі. В рамках ЮНЕСКО у 2001 році було прийнято Загальну декларацію про культурну різноманітність.
До європейських документів у сфері захисту етнічних меншин належать : Конвенція про захист прав людини та основних свобод (1950), Європейська конвенція з прав людини (1950), Європейська соціальна хартія (1961), Конвенція про основні права європейських національних груп (1992), Європейська хартія регіональних мов або мов меншин (1993), Віденська декларація (1993), Європейська конвенція про громадянство (2000), Декларація про культурну різноманітність (2000).В рамках СНД прийнято Конвенцію про забезпечення прав осіб, які належать до національних меншин (1994).
Саме ці документи сприяють розвитку та захисту прав національних меншин.
ГЛАВА 2. Положення про заохочення і захист прав осіб, що належать до меншин
Дискримінація, що затискає політичні, соціальні, культурні або економічні права меншин, як і раніше існує і є основним джерелом напруженості в багатьох районах світу. Вираз «дискримінація» слід розуміти «як що означає будь-яку відмінність, виключення, обмеження або перевагу, яка заснована на ознаках раси, кольори шкіри... мови, релігії... національного або соціального походження... народження або іншої обставини і яке має на меті або слідстві знищення або применшення визнання, використання або здійснення всіма особами, на рівних початках, всіх прав і свобод».
Дискримінація забороняється цілим рядом міжнародних договорів, що охоплюють якщо не всі, то принаймні більшість ситуацій, в яких групам меншин і їх окремим членам може бути відмовлено в праві на рівне звернення.
Положення про недискримінацію містяться в Статуті Організації Об'єднаних Націй 1945 року (статті 1 і 55), в Загальній декларації прав людини 1948 року (стаття 2) і в Міжнародних пактах про цивільні і політичні права і про економічні, соціальні і культурні права 1966 року (стаття 2 обох пактів). Крім того, аналогічні положення передбачені і у ряді спеціальних міжнародних документів, до числа яких входять: Конвенція МОП № 111 1958 року про дискримінацію в області праці і занять (стаття 1); Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1965 року (стаття 1); Конвенція ЮНЕСКО 1960 року про боротьбу з дискримінацією в області освіти (стаття 1); Декларація ЮНЕСКО 1978 року про расу і расові забобони (статті 1, 2 і 3); Декларація 1981 року про ліквідацію всіх форм нетерпимості і дискримінації на основі релігії або переконань (стаття 2);
Процес отримання меншинами статусу, який більшість розглядає як природний, може початися лише тоді, коли вони матимуть можливість користуватися рідною мовою, отримуватимуть користь з інших організованих ним служб, а також брати участь в політичному і економічному житті держав. Проведення відмінностей в обігу з такими групами або індивідами, що відносяться до них, є виправданим лише в тому випадку, якщо це робиться на користь забезпечення справжнього рівноправ'я і благополуччя всього суспільства. Позитивні дії в такій формі слід застосовувати протягом тривалого періоду, з тим щоб дозволити групам меншин користуватися благами суспільства на рівній основі з більшістю населення.