“РОЗВИТОК ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ УКРАЇНІ”.
Навчальна література:
1. Конституція України. – К., 1996.
2. Політологія: підручник для курсантів вищих навчальних закладів Збройних Сил України / За заг. ред. В.Ф. Смолянюка. – 1- е видання. – Вінниця: НОВА КНИГА. – 2002.
3. Політологія: посібник для студентів вищих навчальних закладів / За редакцією О.В. Бабкіної, В.П. Горбатенка. – К.: «Академія», 2000. (С. 46-71).
4. Демчук П.О. Політологія Підручник для слухачів і курсантів ВВНЗ МОУ. – К.: КВГІ, 1998. (С. 51-73).
5. Юрій М.Ф. Основи політології: Навч. Посібник. – К.: «Кондор», 2003. (С. 40-68).
6. Закон України „Про основи національної безпеки України” / Відомості Верховної Ради. – №39. – 2003.
ЇХ століття стало початком феодальної формації, що проіснувала на Русі тисячу років, аж до середини XIXст., і з того часу всі соціальні, політичні та ідеологічні процеси відбувалися в рамках цієї формації і нею визначалися.
Протягом певного часу не було відповідної феодальної ідеології. Іншої ж форми, крім релігійної, ідеологія того часу не знала. Тому феодальна верхівка Київської Русі відчула гостру потребу нової релігії. Ця релігія повинна була адекватно відповідати феодальній формації.
Введення Київською Руссю східної гілки християнства як офіційної релігії санкціонувало її зближення з Візантією; релігійна спільність - досить ефективний фактор єдності в середині століття. Прийняття християнства зміцнило становище феодальних верхів, підняло міжнародний престиж держави, дало змогу Київській Русі приєднатися до візантійської культури.
Безпосереднім наслідком християнізації було суттєве зміцнення феодальної орієнтації суспільної свідомості й використання нею культурних досягнень Візантії й Болгарії. Релігійна орієнтація Київської Русі, здійснена в Xст., суттєво вплинувши на всі ідейні процеси, що відбувалися в країні, визначила тип, характер і спрямованість політичного життя.
Дослідники Київської Русі зазначають, що тут склався свій унікальний менталітет з особливою соціальною психологією і суспільною свідомістю.
М.Ю. Брайчевський, зокрема, пише: «Попередником феодала тут був не рабовласник-латифундист, що мав добре організоване господарство, а колишній общинний староста, що звик живитись за рахунок усієї общини. З іншого боку, феодально залежним продуцентом ставав не колишній раб, зовсім позбавлений засобів виробництва, а вільний общинник, який володів земельним наділом, мав свій двір, необхідні знаряддя праці тощо. Відчуження молодим феодальним класом додаткової праці селян здійснювалося у вигляді додаткового продукту, створюваного в рамках дрібного селянського господарства. Ця форма експлуатації відома в джерелах під назвою данини».
Давньоруська держава не формувалась на незайманому ґрунті; вона ввібрала досвід усіх тих слов'янських та неслов'янських державних і напівдержавних організацій, які в минулому існували на цій території. Багатоетнічний характер цієї в своїй основі слов'янської держави сприяв засвоєнню історичної спадщини Візантійської та Римської імперій. Історіографічне окреслення «Імперія Рюриковичів» зустрічаємо в Іларіона, який згадує «старого Ігоря» та «славного Святослава» - перших творців цієї держави у своєму творі «Слово о законі і благодаті». У трактуванні Іларіона нова християнська держава Русь посідала своє гідне місце серед інших державних утворень того часу. Саме Іларіон обдаровував руських володарів титулом кагана. На його думку, цей титул більше підходив єдиновладарю Русі, ніж поширений до цього часу титул князя (переклад з грецького слова архонт). Це була візантійська традиція, за якою населення північних від Візантії земель називалось скіфами, а володарі - каганами.
Церква і держава на Русі не знали протистояння. Логіка говорить про перевагу політичного чинника - княжої влади - над церковною організацією. Церква на Русі не відразу стала самостійною політичною силою - поступово такою вона ставала у XII, особливо в XIIIст. Властиве церкві вміння ототожнювати власні інтереси з державними сприяло тому, що церква стала суттєвим елементом її структури. Руський клір завжди почувався відповідальним за долю держави. В 1073 р. Феодосій Печерський привселюдно звинуватив Святослава в тому, що «неправедно сотворима і не по закону сідеша на столі том, і яко отца і брата старійшого почневаша христолюбця».
Першим кодексом законів на Русі була «Руська правда» Ярослава Мудрого. З неї видно, що високо цінувалася людська честь, осуджувалися злодії та вбивці. Наші предки шанували старших і були милосердними - не запровадили смертної кари на Русі. За будь-який злочин існував штраф, і можна було викупитися грішми. Найважчою карою було вигнання з рідної землі - за крадіжку коней і за підпал. Князь Ярослав будував церкви, при них організовував школи, збирав бібліотеки, поширюючи на Русі освіту.
Для давноруських пам'яток характерне звеличування діяльного життя як істинно гідної людини. Найяскравіший приклад - «Повчання» Володимира Мономаха, головний зміст якого полягає в оспівуванні багатогранності, повноти людського існування, прагнення до реалізації дарованих людині інтелектуальних та фізичних можливостей. В особі автора «Повчання» гармонійно поєднуються риси представника «варварських» часів, чесноти хрестиянина, риси господарника та книжника. Утвердженням людської активності звучать його слова: «І худаго... не лінива мя был сотворил... на вся діла человіческая потребна».
Динаміка історичного розвитку давньокиївської доби викликала стрімке зростання внутрішніх спонук людської діяльності, індивідуальної самосвідомості. Це яскраво відбивають пам'ятки цього періоду – «Повчання» Мономаха, «Ізборник», «Руська правда» Ярослава Мудрого, твори Кирила Турівського, Климента Смолянтича, «Повість про Акира Премудрого», де утверджується активність людського розуму, відчувається пафос «книжного панування» та етичний інтелектуалізм.
Християнська течія значно посилила ці мотиви. Саме християнство з його концепцією «внутрішньої людини», самопізнання, самовдосконалення, з утвердженням свободи волі призвело до визнання київськими мислителями «самовільного» вчення, що передбачало високу активність людини в питаннях соціального, політичного й культурного життя».
Феодальному суспільству Київської Русі властиві явища і соціальної, і ідейної опозиції. Оскільки релігія домінувала в теоретичному мисленні, ідейна опозиція обов'язково набувала релігійної форми, виробляючи такі ідеї, які відрізнялися від релігійної ортодоксії. Соціальні ідеї єретичних рухів виражали потреби тих чи інших груп населення. Не посягаючи на основи феодального ладу, єретики ставили собі за мету обмежені цілі - відстояти чи поліпшити становище тих соціальних груп, які зазнавали утисків з боку верхів феодального суспільства. Такими були бюргерські єресі в Західній Європі. Близька до них єресь стригольників та ожидовілих, що знаходилась у Києві, а поширювалася переважно серед посадського населення Новгорода і Пскова в ХІУ-ХУ ст. Стригольники були противниками церковної організації, відкидали деякі релігійні служби і обряди, прийняті ортодоксальним православ'ям. Для стригольництва, як і для середньовічного єретизму взагалі, характерні елементи раціоналізму, вважалося, що розум здатний осмислювати (і переосмислювати) релігійну догматику. Права ' розуму розширювались за рахунок релігійної віри.
Стригольництво було історичним попередником таких єресей, які в нових умовах повернули свої ідеї вже проти засад феодалізму, поставивши під сумнів можливість його подальшого існування. Але для цього потрібно було, щоб всередині феодального суспільства з'явилися перші зародки нових соціальних відносин. Через ординську навалу та в силу багатьох причин в Україні це відбулося не раніше, ніж наприкінці XV- на початку XVIст.
У другій половині XVст. головними центрами суспільно-культурного життя в Україні були Київ і Галицька земля. Політичне відродження Київського князівства в середині XVст. сприятливо вплинуло на його економічний і культурний розвиток. Саме тоді Київ стає центром раціоналістично-гуманістичного руху, який охопив українсько-білоруські землі Великого князівства Литовського. Процеси, що відбувалися в культурному розвитку, були відображенням реального життя в Україні. Звернення до історичного минулого, нові редакції знаменитого «Києво-Печерського патерика» 1460-1462 рр. були зумовлені автономістичною політикою київських князів Олельковичів, що прагнули повернути Києву роль головного центру всіх українських земель.
Славетна столиця давньоруської держави за Олельковичів (40-60 –ті роки XVст.) знову стає центром духовного життя всієї України. Цьому сприяли причини як політичного (відновлення Київського князівства 1440 р.), так і соціально-економічного порядку. Дослідники показали, що протягом другої половини XVст. Київ поступово перетворювався на великий господарсько-торговельний центр. У його політичному й культурному житті все активнішими стають міські ремісничо-купецькі кола, які на цей час помітно зміцнили свої економічні позиції. Саме ці верстви міського населення були зацікавлені в суспільному прогресі, у розвитку науки. За Олельковичів Київ підтримував активні торговельні стосунки як зі Сходом (через Каффу), так і з Заходом (через Польщу). Тут помітно оживилася діяльність єврейської общини, яка займалася тлумаченням та перекладом книг арабсько-єврейського походження. З цих кіл вийшла так звана єресь «ожидовілих», що була поширена на Півночі, особливо в Новгороді.
Перекладна література, яка з'явилась у Києві, розцінюється дослідниками як перші паростки якісно нових порівняно з середньовічними культурних феноменів. Слабший розвиток ранньобуржуазних продуктивних сил, відсутність національної державності та політичної єдності у тодішніх українських землях не дали змоги розгорнутися тим прогресивним зрушенням у сфері духовного життя, які можна трактувати як перші паростки національно-ренесансної культури вже у XVст.