ПРОБЛЕМА НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШИН УКРАЇНИ У ВНУТРІШНІЙ ПОЛІТИЦІ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ
На сучасному етапі з проблемами забезпечення прав національних меншин в поліетнічній Україні безпосередньо пов'язані досягнення національної злагоди в суспільстві, забезпечення державного суверенітету і територіальної цілісності, формування національно-державної ідентичності, утвердження власного іміджу на зовнішньополітичній арені тощо. Історичний досвід свідчить, що порушення цих основоположних засад етнополітики за певних обставин може загрожувати підривом основ життєдіяльності будь-якого багатонаціонального суспільства. Поліетнічний склад населення України спонукає державу до пошуків відповідного механізму її функціонування, який би упереджував протистояння в суспільстві за етнічною, мовною чи культурною ознаками. У цьому контексті особливої ваги набуває вивчення вітчизняного досвіду у формуванні механізму забезпечення прав національних меншин.
Серед дослідників проблеми розвитку та становлення етнонаціональної політики України слід виділити І.Кураса, О.Майбороду, В.Наулка, М.Панчука, Ю.Римаренка, В.Трощинського, О.Рафальського, Л.Рябошапко, Б.Чирка та ін. їхні дослідження містять цінний теоретичний і фактичний матеріал, що дає можливість найбільш достовірно оцінити та окреслити основні напрямки розвитку процесів, пов'язаних із етнополітичними проблемами національних меншин України як доби Центральної Ради, так і на сучасному етапі. У запропоновоній статті робиться спроба проаналізувати формування та еволюцію політики Центральної Ради України щодо національних меншин та окреслити значення та вплив вказаної політики на становлення і розвиток сучасної української етнополітики.
Можливості практичної реалізації ідей самостійного етнополітичного розвитку України в XX столітті відкриваються лише в 1917 році. Саме відтоді починає формуватися політика Української держави у сфері регулювання міжнаціональних відносин. Очолили цей процес М.Грушевський, В.Винниченко, С.Єфремов, П.Христюк та ряд інших політичних діячів та мислителів. Якщо спробувати окреслити завдання, що постають перед ними, то слід виділити перш за все такі напрямки: по-перше, втілити ідеї федералізму у практику політичного життя і, по-друге, виробити концепцію етнополітичних перетворень в Україні з активним залученням до неї представників усіх національностей, які населяли територію України.
Відновлення української державності розпочалося зі створення Центральної Ради (17 березня 1917 р.), керівництво якої піклувалось про впровадження принципів автономії й федерації в найважливіші законодавчі акти, що знайшло вияв у трьох перших Універсалах. Провідні діячі української революції прагнули сформувати правову базу регулювання міжнаціональних відносин в поліетнічній країні, де кожен четвертий мешканець був неукраїнцем. Так, ще на початку діяльності Центральної Ради М.Грушевський підкреслював, що оборонці української національності не будуть націоналістами. У брошурі "Вільна Україна" він запропонував визнати "всякі прояви українського шовінізму, виключності, нетолерантності супроти інших народностей національним злочинством"1. Принципово не погоджуючись з гаслом "Україна - для українців!" (за яким стояли М.Міхновський та його прихильники), М.Грушевський засуджував прояви національної нетерпимості та екстремізму, чинив усе можливе для нормалізації міжетнічних відносин в Україні.
В даному контексті важливо зазначити, що на початку XX ст., за даними перепису населення Російської імперії у 1897 році, на землях України мешкало понад 4 млн.представників національних меншин, серед яких 2 млн. росіян, 1,6 млн. євреїв, 377,9 тис. німців, 267,9 тис. поляків, 185,5 тис. молдаван, 58,2 тис. греків та ін.2
Першим актом законодавчого характеру був І Універсал, що проголосив необхідність вироблення вітчизняних законів і самостійного порядкування на своїх власних землях. Центральна Рада закликала всі села, волості і міста організувати свою власну владу і підкоритися Центральній Раді, взявши до уваги права й інтереси національних меншин: "в городах і тих місцях, де українська людність живе в суміж з іншими національностями, -говорилось в Універсалі, - приписуєм нашим громадянам негайно прийти до згоди й порозуміння з демократією тих національностей і разом з ними приступить до підготовки нового правильного життя".3 Крім цього, Центральна Рада висловила надію, що "народи неукраїнські, що живуть в нашій землі, також дбатимуть про лад та спокій в нашім краю і в цей тяжкий час бездержавного безладдя дружно, одностайно з нами стануть до праці коло організації автономії України".
У II Універсалі (3 липня 1917 р.) Центральна Рада закликала представників усіх національностей, які мешкали в Україні, до участі у керівництві державою і надавала їм право бути обраними до Центральної Ради. Зокрема, було зазначено: "...Українська Центральна Рада обрана народом через його революційні організації, незабаром буде доповнена на справедливих основах, представниками інших народностей, що живуть в Україні".4 Тим самим Центральна Рада, визнала потенції національних меншин в їх самоорганізації та надала можливість брати активну роль у політичному житті.
28 липня 1917 року Мала Рада внесла пропозицію поповнити Українську Центральну Раду 247-ма представниками національних меншин з числа тих партій і груп, які на цей час мали місце у Малій Раді. Комісія, що розробила цей проект, виходила з того, що в Раді має бути 570 українців, таким чином на долю національних меншин припало 247 місць, тобто 30% всього складу. На 4-ій сесії Української Центральної ради було вирішено надати у Центральній Раді 104 місця представникам росіян, 50 - євреям, 20 полякам, 15 місць надавалось громадським організаціям від молдован, 4 - німцям, 3 - татарам та по одному від білорусів, чехів, болгар. Таким чином, з 792 членів Української Центральної Ради 198 мали обиратися від неукраїнців 5. Аналітичне осмислення даного факту засвідчує, з одного боку, бажання УЦР досягти принципової підтримки усіма етносами держави своєї політики, а з іншого, що настрої, які панували в тогочасній українській еліті, мали демократичний характер, позбавлений будь-яких шовіністичних елементів.
Дослідник О.М.Мироненко вказує, що Центральна Рада надавала винятково великого значення національно-культурному розвитку інших народів, оскільки з першого і до останнього дня існування Генерального секретаріату та Ради народних міністрів у їх складі функціонувало Генеральне секретарство (міністерство) з міжнаціональних справ і три товариша секретаря (міністра) - з російських справ, з єврейських справ та з польських справ. Компетенція цих відомств була досить широкою. Так, наприклад, у міністерстві польських справ діяли три департаменти: департамент освіти, до якого входили відділ мистецтва, відділ середніх шкіл, департамент національного самоврядування з організаційним відділом, департамент.загальної канцелярії, що поділявся на військовий відділ, відділ преси і інформації та загальний відділ.6 Така структура характеризує і напрями роботи міністерства щодо розвитку культури, освіти, мистецтва та організації національних меншин.
Для ілюстрації значення подібних заходів Центральної Ради в розвитку та самоорганізації національних меншин в Україні наведемо такий приклад. Процеси самоорганізації досить активно відбувалися серед єврейського населення. Досить плідно працювало, зокрема, міністерство єврейських справ: у листопаді 1917 року було підготовлено законопроект про єврейську громаду, принятого 2 грудня 1917р. Згідно з цим актом у місцевостях з значною кількістю єврейської людності обирались єврейської громадської ради. Вибори повинні були проводити комісії з єврейських гласних міських дум, волосних земств і селищних зібрань, які представляли єврейські партії тощо.7
Загальнотеоретичне розроблення конституційно-правових засад національно-персональної автономії було опрацьоване на З'їзді народів Росії, який прийняв резолюцію "Про національно-персональну автономію". Зокрема, в ній було зазначено: "Виходячи з того, що повне територіальне розмежування національностей, що населяють Росію, неможливе, що серед них є національності, які не складають в жодній області більшості населення, що національно-територіальна автономія не дає повного вирішення проблеми національних меншостей і націй меншин", тому З'їзд народів одноголосно вирішив: кожна з національностей, що населяють Росію, має право на національно-персональну автономію, тобто на конструювання нації в публічно-правовий союз, що охоплює її членів на усьому протязі держави".8 Через деякий час, а саме 7 листопада 1917 року, Центральна Рада у своєму Ш Універсалі визнала за народами великоруським, єврейським, польським та іншими національностями, що мешкають в Україні, право на національно-персональну автономію. У свою чергу Генеральному Секретаріату було доручено представити законопроект щодо впровадження національно-персональної автономії. Проект даного закону був опрацьований та прийнятий 9 січня 1918 року. Розуміючи важливість цього закону для подальшого процесу національного будівництва розглянемо, суть закону "Про національно-персональну автономію".
Закон "Про національно-персональну автономію" торкався лише "неукраїнських націй", з чого випливає, що юридичне буття української нації носить територіальний характер, юридичне ж буття інших національностей, що мешкають на Україні, має персональний характер в межах УНР. Частина 1 ст.1 по суті розкриває зміст національно-персональної автономії. Ця характеристика вичерпувалася "правом на самостійне влаштування свого національного життя". Але таке визначення може бути віднесене, зрештою, до будь-якої національної автономії, а не тільки персональної.