Так, говорить він, історія знає приклади республік, у яких не існувало протистояння між Сенатом та народом - Венеція та Спарта. Венецією править невеликий сенат. Колись, коли венеціанська республіка тільки засновувалась, жителів у ній було небагато, а тому всі могли приймати участь у її управління. У певний момент, коли поселенців стало досить багато, список тих, хто брав участь в управлінні державою, закрили. Всі, хто жив у Венеції на цей момент, отримали доступ до влади, а нові поселенці не мали на що скаржитись, тому що у них нічого не відібрали. До того ж, влада не давала їм ніяких важливих справ, так що вони не могли посилитись.
У Спарті ж існував Сенат і цар. Жителів там було небагато, а нових поселенців не було взагалі. Хоча була затверджена посадова нерівність, майнової нерівності не було - всі жили бідно, а тому підвладні не вважали себе в чомусь обділеними. Серед посадових осіб плебеїв не було.
Спарта і Венеція відрізняються від Риму тим, що вони не вели завоювань, а отже, могли не використовувати плебс на війні. На мою думку, саме це й дозволяло їм звертати менше уваги на інтереси плебеїв, оскільки таким чином їх можна було не озброювати. Величезна ж різниця між заколотом людей озброєних і не озброєних.
Загалом Макіавеллі готовий вважати таке влаштування республіки ідеальним, проте воно, на його думку, підходить тільки доволі ізольованим республікам, а це навряд чи можливо у тих умовах, що існували за його доби. Макіавеллі жив у часи, коли навколо йшли війни, тому він навпаки вважав, що необхідно озброювати своїх громадян і відмовлятись від послуг найманих військ, що тільки розорювали Флоренцію. [див.2, с.124-129]
Виходячи з вище сказаного, можна припустити, що Макіавеллі був прихильником аристократичної республіки, проте якщо країна має вести війну, а отже мати власну армію, тобто використовувати плебс у військових цілях, або ж має великий приплив нових поселенців, які можуть бути незгодні з законами, встановленими у цій республіці, таке влаштування не можливе. Тоді кращим є змішане влаштування Риму, у якому все ж таки залишається місце для конфліктів, але вони не розвалюють державу. Частково це невдоволення, можливо, й компенсувалось постійними завоюваннями Риму - агресія людей (а вона завжди існує у людському суспільстві) спрямовувалась не на владу, а на зовнішнього ворога.
Макіавеллі вважав, що народ має мати певні механізми реалізації своїх інтересів. Народ. На його думку, ніколи не загрожуватиме свободі, а буде виступати проти лише тоді, коли його права утискають. Хоча, звичайно, іноді занадто великі права народу можуть викликати спробу відновити тиранію, тому що тоді нобілі намагатимуться розширити свою владу. [див.2, с.211]
Про деякі особливості людської психології, що спричиняють проблеми у відносинах між владою та підвладними
Макіавеллі проявляє себе як тонкий психолог, а знання людських душ, у свою чергу, допомагає зрозуміти звідки з’являється проблема відносин влади та підвладними.
По-перше, зазначає Макіавеллі, людське честолюбство ніколи не може бути задоволеним; спочатку люди захищаються від пригноблення, але коли звільняється від нього, починає пригноблювати самі.
Після відновлення свободи у Римі, здавалося б, мала б встановитися постійна влада без суперечок. Але протистояння нобілів і плебеїв наростало щоразу, коли шальки терезів владних повноважень схилялися в сторону одних чи інших. "В своєму бажанні захистити свободу люди переставали підкорятися будь-кому і починали притісняти інших…. Так вже склалося: якщо люди намагаються позбутися страху, вони наводять його на інших, і коли хочуть відвести від себе несправедливість, чинять її стосовно інших; нібито необхідно або ображати, або бути ображеним." [2, c.219-220]
По-друге, Макіавеллі говорить, що народ може судити неправильно про щось загальне, але рідко помиляється, коли говорить про щось окреме. Як приклад він наводить те, що римські плебеї, будучи більшістю в Римі, хотіли отримати консульство, але подивившись на окремих кандидатів із свого оточення на цей пост і зрозумівши їх нікчемність, не проголосували за них. Розвиваючи цю думку, Макіавеллі говорить, що якщо хтось боїться приходу до влади нікчеми, повинен виставляти на керівний пост або нікчему, або явно благородну людину. [див.2, с.222-225] Влада ж - що дуже важливо - має обов’язково належати достойній людині (це видно з роздумів про форми держави, де погані форми держави виникають тоді, коли до влади приходять погані люди). Тому, хоча й може здатись, що такий метод є дещо недемократичним, але насправді він сприяє збереженню нормальних відносин між населенням і владою, а отже, збереженню свободи.
Макіавеллі вважає, що спільнота людей розумніша за володаря, у чому він не згоден з античними філософами та деякими сучасниками (наприклад, Франческо Гвіччадіні, з яким часто порівнюють Макіавеллі, писав: "Схильності і рішення народів настільки оманливі і так часто надихнуті випадковістю, а не розумом, що той, хто будує своє життя, спираючись тільки на надію піднятися за допомогою народу, в тому мало здорового глузду; він більше розраховує на випадок, ніж на розум." [4, с.220]. Проте він не закликає приділяти багато уваги народному невдоволенню: "Люди сміливі в промовах, що засуджують рішення влади, але перед обличчям покарання вони стають боязливими". [2, с.244] Таким чином, можна не звертати уваги на критику, що шириться серед народу, якщо ти маєш достатньо сил для того, щоб приборкати народ, або якщо народ немає кому очолити. Привід для занепокоєння є тоді, коли народне невдоволення спричинене втратою свободи чи володаря, що ще живий і мав великий авторитет серед людей.
Важливим для збереження свободи є те, щоб у республіці виносили справедливі обвинувачення, але разом з тим, не будували наклепи.
Справедливі обвинувачення важливі для гарного функціонування республіки з двох причин: по-перше, зі страху бути обвинуваченими ніхто не насмілиться чинити злочини проти держави - тобто можна убезпечити себе від зрад; по-друге, це законний спосіб дати вихід пристрастям, що неминуче закипають у республіках навколо окремих громадян, таким чином, щоб не нашкодити республіці - все, що робиться за громадянською процедурою, не може принести шкоди республіці.
Наклеп навпаки, шкідливий, тому що призводить до того, що держава втрачає свободу. Виникає він через відсутність легального обвинувачення як способу виходу пристрастей, що існують в народі.
Звинувачувати необхідно відкрито; якщо звинувачення справедливе, обвинувачувачів необхідно або нагороджувати або принаймні залишати безнаказанними. За наклепи ж необхідно карати. [див.2, c.129-135]
В правильно організованих республіках за заслуги нагороджують, а за злочини карають, причому одне не врівноважує інше. Інакше славетний громадянин може вирішити, що він має право безнаказанно чинити що завгодно, що веде до загибелі держави. За заслуги ж треба нагороджувати - навіть непомірна з заслугами винагорода сприймається як щось почесне. Крім того, закони мають поширюватись не тільки на простих громадян, але і на владу, тому що інакше це призводить до розбещення народу і призводить до краху держави.
Республіка не може собі дозволити бути невдячною щодо своїх підданих. Невдячність походить від недовіри та скупості. У Рим це вирішувалось тим, що громадяни - незалежно від того, яке місце вони займали у суспільстві, всі ходили на війну, що породжувало багато доблесних лідерів, у яких ніхто не сумнівався.
Розглянувши працю Нікколо Макіавеллі "Роздуми про перші десять книг Тіта Лівія" можна дійти кількох висновків.
Основна задача будь-якої республіки - зберігати свою свободу. Макіавеллі наводить ще й іншу - завоювання нових володінь, але це, на мою думку, не можливо без збереження свободи. Свобода зберігається там, де влада і народ можуть дійти консенсусу. Це складно, але можливо при правильній організації державної влади. Найкращою формою правління є змішана форма, що включає в себе елементи всіх трьох Арістотелівських "правильних" форм держави - виборного голову держави, аристократичний Сенат і представництво народу. Виборність, на мою думку, є ключовою, оскільки всі проблеми у відносинах між владою та народом починаються з впровадження спадкового правління. Влада не має існувати сама заради себе, не має оточувати себе розкошами. Основна задача влади за республіканського типу правління - охорона свободи.
Люди за своєю природою у Макіавеллі піклуються лише про свої власні егоїстичні інтереси, що й призводить до проблем між владою та підвладними, тому той, хто вводить закони має це обов’язково враховувати. Основна проблема полягає в тому, що люди або пригноблюють, або є пригнобленими. Суперечки між Сенатом та плебсом у давньому Римі з’являлися через те, що влада переходила від одних до інших, і ті, хто були при владі, починали утискати тих, хто влади не мав, що породжувало у них невдоволення владою та різні заколоти. Таким чином, влада в республіці не повинна пригноблювати підвладних, тому що це призводить до масових заворушень.
Певним чином, можна сказати, що Макіавеллі закликає тримати підвладних у страху, але мова тут не йде про якісь масові репресії, скоріше про те, що піддані мають боятися законної і справедливої кари. Він говорить, що справедливе, відкрите обвинувачення є дуже важливим правом того, хто охороняє свободу (тобто влади), оскільки воно є дуже корисним для держави - допомагає запобігти злочинам проти держави та дає вихід напрузі, що неминуче виникає в суспільстві. Але обвинувачення обов’язково має бути справедливим, оскільки наклеп навпаки збурює народ.