У політичній науці одне з перших визначень політичного режиму дав французький учений Моріс Дюверже. Він розумів політичний режим як певне сполучення систем партій, способу голосування, одного або декількох типів прийняття рішень, однієї або декількох структур груп тиску. Французький політолог Ж.-Л. Кермонн уточнив формулу М. Дюверже, включивши в зміст поняття „політичний режим” принцип легітимності, структуру інститутів, партійну систему, форму і роль держави. Дане розуміння політичного режиму стало загальновизнаним у європейській політичній науці.
У науці конкурують в основному два підходи щодо розуміння політичного режиму: юридичний, який робить акцент на формальних нормах та правилах здійснення влади інститутами держави, і соціологічний, що спирається на аналіз тих засобів та способів, за допомогою яких здійснюється реальна публічна влада й які тією чи іншою мірою обумовлені соціокультурними традиціями, системою розподілу праці, характером комунікацій тощо.
Політичний режим визначає, як здійснюється влада, як функціонують політичні інститути й політичні відносини, якою є динаміка політичної системи, як співвідносяться між собою влада та суспільство (хто кого контролює, а також забезпечує досягнення цілей політики, реалізацію інтересів пануючої еліти).
Поняття “політичний режим” виражає характер взаємозв’язку між державною владою й індивідом, а також визначає сукупність владних засобів і методів, які використовує держава, відбиває ступінь політичної волі в суспільстві й правове положення особистості.
Тип політичного режиму визначається рівнем розвитку й інтенсивністю суспільно-політичних процесів, структурою правлячої еліти, механізмом її формування, станом свобод і прав людини в суспільстві, станом відносин з бюрократією (чиновницьким апаратом), що панує в суспільстві, типом легітимності, розвиненістю суспільно-політичних традицій, що домінують у суспільстві, політичною свідомістю та поведінкою.
Таким чином, політичний режим – це сукупність прийомів, методів, форм, способів здійснення політичної державної влади в суспільстві, які характеризують ступінь політичної волі, правове положення особистості в суспільстві і певний тип політичної системи, що існує в країні.
До ознак політичного режиму відносяться:
механізми володарювання, способи функціонування державних органів, процедури добору правлячих груп і політичних лідерів;
порядок розподілу влади між різними соціальними силами та політичними організаціями, що виражають їхні інтереси;
реалізація принципу розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову;
існування системи стримування та противаг;
система методів здійснення політичної влади (дозволяючі – заборонні, переконання – примус, економічні – позаекономічні);
характер відносин населення до політичної участі: активні, індиферентні, пасивні; форми цієї участі: організовані, стихійні;
стан прав та свобод у суспільстві; визнання або невизнання владою природних невід’ємних прав особистості; реальність їхніх гарантій;
способи врегулювання соціальних та політичних конфліктів;
характер впливу особливостей політичної культури основних груп суспільства на динаміку та спрямованість політичного процесу;
наявність політичних партій у суспільстві, їхній внутрішній пристрій і принципи взаємин з державою; існування опозиції, її статус, взаємини з державною владою;
політичний, юридичний статус та роль армії в суспільстві;
політичний і юридичний статус засобів масової інформації, наявність або відсутність цензури, ступінь гласності в суспільстві.
Характерні ознаки політичного режиму складають політична стабільність і політична опозиція.
Політична стабільність, що дозволяє домагатися підвищення керованості суспільних процесів, є найбільш важливою характеристикою не тільки політичного режиму, але й соціального порядку в цілому. У політичному світі існують стабільні, середньостабільні і вкрай нестабільні режими. Стабільність політичного режиму являє собою складне явище, що включає такі параметри, як збереження системи правління, встановлення цивільного порядку, збереження легітимності й забезпечення надійності (ефективності) управління.
Одним із найбільш поширених факторів дестабілізації політичного режиму є діяльність опозиції. Опозиція представляє собою політичний інститут, який має метою вираження інтересів і цінностей, не представлених у діяльності правлячого режиму. Опозиція – це носій „критичного духу” в політиці.
Основні компоненти політичного режиму – це форма та роль держави, принцип легітимності, структура інститутів, партійні системи, виборчі системи.
Як було зазначено вище, за допомогою поняття політичного режиму аналізуються сутнісні характеристики взаємозв’язку між державною владою та окремим індивідом. Складність цього рівня соціально-політичних відносин породжує розмаїття типів політичного режиму, які можна згрупувати за такими критеріями:
ступінь соціальної волі індивіда і характеру взаємин держави і цивільного суспільства: тоталітарний, авторитарний та демократичний. Між демократією і тоталітаризмом, як крайніми полюсами даної класифікації, розташовується безліч проміжних форм влади;
тип державного правління – ліберальний, диктаторський, твердий, жорстокий і ін.;
форми правління: режими парламентського типу, президентського правління, монархічний, республіканський, режим надзвичайного правління і т. ін.
Найбільш поширеною типологією політичних режимів у політології є типологія за першим критерієм. Від загального аналізу ознак політичного режиму переходимо до дослідження демократичного, авторитарного та тоталітарного режимів.
Саме слово демократія походить від грецького demos – народ, kratos – влада, народовладдя. У загальному значенні демократичний режим характеризується високим ступенем політичної свободи людини, реальним здійсненням її прав, що дозволяють впливати на державне управління суспільством.
Поняття “демократичний режим” як на попередньому етапі свого теоретичного та практичного осмислення, так і в сучасному політологічному контексті трактується досить неоднозначно. Уже сім сторіч, починаючи з 1260 р., коли це слово було вперше вжите в перекладі арістотелівської “Політики”, і дотепер, не змовкають суперечки про значення даного терміна.
Демократія інтерпретується в декількох змістах: по-перше, як суспільна система, заснована на добровільності усіх форм життєдіяльності індивіда; по-друге, як форма держави, при якій усі громадяни мають рівні права на владу (на відміну від монархії, де влада належить одній особі, або аристократії, де керування здійснюється групою осіб) – це антична традиція трактування демократії, що бере початок з Геродота (V ст. до н. е.); по-третє, демократія розуміється як ідеальна модель суспільного устрою, як певний світогляд, заснований на цінностях волі, рівноправності, прав людини. У цьому значенні термін „демократія” трактується як соціальний рух, як тип політичної орієнтації, втілений у програмах певних партій.
Еволюція поглядів на демократичний режим включає різні історичні етапи, в контексті яких даний феномен аналізувався з протилежних точок зору.
В античності демократія була визнана “гіршою формою” правління. Тому що низький рівень культури громадян грецьких полісів-держав дозволяв правителям маніпулювати подібним “народовладдям”, унаслідок чого режими демократії були недовговічні й переходили в охлократію (владу натовпу), що в свою чергу, породжувало тиранію. Дивлячись на це, Арістотель не відрізняв демократію від охлократії та негативно відносився до неї. Новий етап у розвитку концепції демократії починається з Великої Французької революції, коли демократія стала розглядатися як напрямок суспільної думки, що формує цілі соціально-політичного руху, що відкидає монархію й елітарність. Однак негативне відношення до демократії не було переборене навіть у ХVІІІ ст. Це пояснюється тим, що ідеальна модель демократії як повсякденної й особистої участі в керуванні всіх громадян у великих політичних утвореннях, подібних до національних держав (а не маленьких міст-полісів), практично неможлива. Різноманітність поглядів на демократичний режим можна проілюструвати на прикладі оцінок цього феномена з боку видатних дослідників. Так, у другій половині XIX ст. відомий французький історик Алексіс де Токвіль, аналізуючи першооснови демократичного режиму в Америці, зазначає не тільки позитиви демократії, але й негативні його аспекти. На його думку принцип демократичної рівності веде до двох тенденцій, а саме: перша приводить людей до незалежності і може раптово підштовхнути їх до анархії; друга тенденція проявляється не так швидко й не так наочно, але вона значно більш ціленаправлено веде людей до закріпачення [22]. Уже у наші часи сучасні науковці також досить критично та агресивно оцінюють переваги демократичного режиму. Так, Джон Хеллоуел зазначає, якщо принцип компромісу – це символ віри демократії, на цьому ненадійному фундаменті неможливо не тільки будувати майбутнє, але навіть уціліти в теперішньому.
Незважаючи на розмаїття наявних теоретичних трактувань демократії, усі вони можуть бути зведені до двох найбільш загальних інтерпретаційних підходів. Перший з них – це “ціннісний” підхід, в контексті якого демократія розглядається як політична конструкція, зорієнтована на втілення у владну систему сукупності певних ідеалів та принципів, тобто тих вищих цінностей, що й виражають її соціальний зміст та призначення. Найбільш чітко суть такого розуміння демократії виразив А. Лінкольн, визначивши її як “владу народу, владу для народу, владу за допомогою самого народу”. Ще в Стародавній Греції в основу демократичного режиму були закладені такі ідеї, які ототожнювали державу з суспільством, заперечували поняття вільного індивіда й визнавали рівність стосовно влади тільки за частиною суспільства (“громадянами”).