Драгомановські застереження проти тих чи інших теоретичних інтерпретацій концепції народного суверенітету мали й цілком "прикладне" ідеологічне та політичне значення. Виходячи із досвіду Великої Французької революції та екстраполюючи на майбутнє політичні програми революційно-соціалістичних течій в Росії та в інших східноєвропейських країнах, Драгоманов точно передбачив, до яких негативних наслідків може призвести реалізація ідеї "необмеженого народного суверенітету" в таких історико-культурних умовах. Тому він невтомно наполягав на потребі застосування демократичного принципу побудови нових держав, як він висловлювався, "знизу - догори": від окремого громадянина, корпорацій, місцевого та регіонального самоврядування до загальнонаціональних державних інститутів. У протилежному випадку, попереджав дослідник: "Зовсім інше виходить, якщо ми почнемо побудову держави згори донизу: від народу і його волі.
Справді, передбачені Драгомановим політичні наслідки тлумачення принципу народного суверенітету, загроза монополізації його атрибутів новими елітами становило і становить до тепер одну із серйозних проблем у розвитку нових держав, що виникають на уламках багатонаціональних імперій. Інша справа, наскільки в легітимізації таких режимів "винна" концепція "народного самодержавства", проти некритичного сприйняття якої так послідовно виступав Драгоманов.
Переднє слово (до "Громади", 1878) (Фрагменти)
В часи найбільшої сили козацтва українського, од Хмельниччини (1648 р.) до першого руйнування Січі за Мазепи (1709 p.), видно, як росло в наших людей знаття про те, що вони осібна порода людей, невважаючи на підданство якій державі або й на саму віру, осібна од поляків (універсали, вселюдні листи Хмельницького й др.), далі од москвинів (універсали Виговського й др.), од тих і других (листи Петрика й січових товаришів), що вони всі мусять бути вільними й стати всі вкупі й спілці (лист Б. Хмельницького, Петрика [3], січових товаришів. Далі до кінця ХУІП ст. ті всі думки йдуть, все слабіючи{...].
От дійти до того, щоб спілки людські, великі й малі, складались з таких вільних людей, котрі по волі посходились для спільної праці й помочі в вільні товариства, — це й єсть та ціль, до котрої добиваються люди і котра зовсім не подібна до теперішніх держав, своїх чи чужих, виборних чи не виборних. Ціль та зветься безначальство: своя воля кожному й вільне громадство й товариство людей й товариств. Тепер ніхто ще не може сказати докладно ні того, коли, напр., світ дійде до таких безначальних порядків, про які сказано вище, ні всіх доріг, якими він дійде до них. Цілком такі порядки тільки тоді можуть бути й в одній якій країні, коли вони будуть на всьому світі, бо тільки {стр.297} тоді зовсім перестане потреба в вояках і купцях, з котрих скрізь і заводиться панство й багатирство, а за тим і начальство. Для таких порядків мусить також, щоб не було попівства й віри, з котрої виходить попівство, бо попівство теж панство й начальство, а віра заводить незгоду між людьми. Замість віри мусить бути вільна наука, котра до того мусить настільки полегшити людям чорну роботу, щоб люди не могли ділитись на чорноробів і білоробів, щоб кожний робив чорну роботу й мав час і для білої роботи, для вправи громадських діл для науки, котра тепер тільки в руках панства або доводить до панства вчених людей над невченими. А це все речі нелегкі й неблизькі. [...].
Закладаючи перше цілком вільне видання українське, ми будемо старатись зробити його сталим й одчинимо його для всякої письменної праці земляків наших, котрі держаться однакових з нами основних думок про життя громади й природи: хто признається до громадівства, своєї волі (автономії) мужа і жінки, кожної особи, спілки, громади, людської породи, до вільного товариства (федерації) громад і пород людських, до вільного розуму (раціоналізму) й твердої науки (позитивізму).
Драгоманов М. Переднє слово (до "Громади", 1878) //Вибране. К., 1991. С. 276-326.
3. Василь Кучабський — від національної ідеї до державності (1895-1945)
Народився в Пустомитах (Волиці) біля Львова. У 1900—1905 рр. навчався в народній школі (початкова чотирикласна школа) М.Львова. Після її закінчення вступив до Філії Цісарсько-королівської академічної гімназії у Львові. Про рівень викладання в цій гімназії може свідчити те, що серед її професорів були Ф.Колесса, С.Людкевич, І.Крип'якевич та ін. У 1913 р. з відзнакою закінчив гімназію і записався на відділ права Львівського університету, де провчився два семестри. З весни 1913 р. брав участь у роботі товариства "Січові Стрільці", які стали основою майбутніх військових формувань Українських Січових Стрільців (УСС), Української Галицької Армії,
З початком війни 1914 р. перебував у складі Легіону УСС у якості команданта роти та сотні. Відзначився особистою хоробрістю, мужністю. У вересні 1916 р. був захоплений в полон і до втечі на початку 1918 р. ув'язнений у таборі «Дубовци» біля Царицина. З січня 1918 р. перебував у Києві, взяв участь у створенні Куреня Січових Стрільців під проводом Є.Коновальця. Обирався членом Стрілецької Ради Січових Стрільців, командував сотнею та полком [7].
У 1919 р. у складі дипломатичної місії України виїхав у Швецію. Після саморозпуску УСС з грудня 1919 р. перебував за кордоном. У 1920 р. повернувся до Львова. Був одним із засновників Української Військової Організації (УВО). Продовжував навчання у Львівському таємному українському університеті. Постійно зазнавав переслідувань поліції.
У 1923 р. змушений був виїхати з України. Крім української та польської, досконало опанував німецькою, англійською, грецькою то латинською мовами. За кордоном обіймав посади журналіста, бібліографа у Берліні, Кілі та Любліні. Взяв активну участь у роботі Українського наукового інституту в Берліні. У 1938 р. доктор філософії, професор В.Кучабський став дійсним членом Наукового Товариства ім. Т.Шевченка. Точних даних про місце і дату смерті немає.
Політичні погляди обмежуються державницько-консервативним напрямом. Автор ряду праць з історії та теорії міжнародних відносин, дипломатії. Серед них: "Україна і Польща", "Українська дипломатія і держави Антанти в році 1919", "Польська дипломатія і "східно-галицьке" питання на Паризькій мировій конференції 1919 р." та ін.
Після Першої світової війни ідеологія консерватизму реально позначилася на духовному й політичному житті українського суспільства. Цьому значною мірою, сприяла діяльність В.Липинського, який створив школу консервативних істориків-державників. Однією з найяскравіших постатей в цій школі був В.Кучабський, який стверджував, що необхідною умовою формування державної концепції України є державна національна ідея, а основною передумовою створення держави – формування нації. Нацією вчений вважав, психічний стан своєрідного національного комплексу відчуттів, національного світогляду, національних бажань, на якому грунтується творче змагання конкретної спільності. Кожна нація, на його думку, виростає з певного етнічного центру й охоплює, головним чином, етнічно однорідну масу.
Думку про доцільність національної політики, незважаючи на жертви, В.Кучабський назвав реакційною і вважав, що тогочасній ідеології не вистачило саме етичних підстав. Тому й боротьбу за державність певні політичні сили ставили у площину свідомого обману мас соціальними гаслами. З такою ж рішучістю В.Кучабський заперечував й націоналістичні гасла, “поширення людожерної ненависти до займанців”, вважаючи, що ненависть, руїна не можуть замінити творчий чин будівництва нової держави. Саме тому історик заперечував В.Леніну, який вважав, що “революції в рукавичках не роблять”. Адже якщо мета більшовицької революції – руїна, то мета національної революції – будова…”
У доповіді “Завдання української суспільности під теперішній момент” на студентському з’їзді у Львові, що відбувся на початку липня 1921 р. молодий ще В.Кучабський заявив, що реальний шлях до державної незалежності лежить через революцію, через боротьбу. Проте історик відкидав необдумані насильницькі ідеї, які нічим не були одухотворені: збройна боротьба не повинна бути “вибухом ентузіазму й інстинктів, кавалерійською атакою”, а лише “завершенням усього комплексу національної праці, всього процесу національного самовизначення…” Він визначив чотири першочергові заходи, які, на його думку, могли б сприяти підготовці галичан до національно-визвольної боротьби:
відмовитися від ілюзорної надії на чужу допомогу;
орієнтуватися виключно на власні сили;
визнати шкідливими поодинокі виступи, зокрема терористичні акції, які не підтримані масовою активністю трудящих;
знищити гіпноз страху перед польською тюрмою і психічно підготуватися до складніших і ризикованіших масових виступів у майбутньому.
В.Кучабський критикував люмпенізований елемент, що намагався диктувати національну політику і вигадував різноманітні ідеології, засуджував тероризм як державницьку політику, виступав проти розпалювання ненависті до національних меншин, називаючи це заразою, що з’їдає нас самих, порушує внутрішню врівноваженість, застерігав від того, щоб керівництво політичним проводом не взяли в свої руки крикуни і демагоги, які не хочуть вчитися, не хочуть готувати себе до того, щоб жити з чесної праці, без державної посади, а кидаються в “політику”, аби з неї жити, наголошував на необхідності звернути особливу увагу на виховання молодого покоління, яке “підростає здичавіле й півінтелігентне”, радив давати йому кращу освіту й вибагливіше виховання, поширити горизонти його думки, навчити його відрази до нинішньої “масової” метушливості та істерії.