Таким чином, головним об’єктом тероризму є не ті, хто став жертвою, а ті, хто залишився живий. Мета тероризму – не вбивство, а залякування та деморалізація живих. Деморалізовані та залякані люди роблять самі, вимагають від влади або хоча б схвалюють дії, які цим людям зовсім не вигідні, а вигідні або безпосереднім виконавцям терористичного акту, або його замовникам. Отже, за допомогою психологічного впливу, основою якого є створення невротичного страху, суб’єкти тероризму досягають своїх політичних цілей.
До тероризму деколи відносять будь-які дії, що породжують страх та неспокій у соціальному середовищі. Проте, тероризм тим і відрізняється від інших форм насилля, які породжують страх, що тут страх виникає не самий по собі, а у результаті дій, що отримали суспільний резонанс, і створюється суб’єктами терористичної діяльності не заради самого страху, а заради інших цілей, та служить своєрідним об’єктивним важелем цілеспрямованого впливу, при якому створення обстановки страху виступає не в якості мети, а в якості засобу досягнення мети. Таким чином, створення обстановки страху є вираження тероризму, прояв його сутності, а не його кінцева мета.
Такого глобального значення, яке має у сучасному світі психологічний вплив тероризму, він може набути тільки за умови публічності здійснення терористичних актів. Публічний характер здійснення та широкий суспільний розголос – це друга риса сучасного тероризму. Інші форми політичного насилля звичайно здійснюються без претензії на розголос, а при інформуванні лише тих осіб, в діях яких зацікавлені суб’єкти насилля. Тероризм же без широкого розголосу, без відкритого пред'явлення вимог не існує. Саме тероризм як форма політичного насилля найбільш вдало та ефективно використовує так званий "чинник CNN" – донесення до кожного будинку, до кожної людини на Землі, незалежно від територіальних, національних та інших меж, подій, які відбуваються лише у окремому регіоні світу.
Отже, сучасний тероризм найтіснішим чином пов’язаний із сучасними засобами інформації. Тому він не знає ніяких меж у просторовому сенсі, а має лише політико-психологічні межі. Засоби масової інформації, з одного боку, підсилюють непрямий вплив терористичних акцій, а, з іншого, створюють тероризмові "віртуальний простір", у якому можна домогтися реальних політико-психологічних впливів.
Глобалізація, яка реально відбувається, однією зі своїх сторін має своєрідне культурне "вирівнювання" світу (культурну гомогенізацію світу) шляхом скасування національних держав та національних інтересів у їхній політиці, економіці та культурі. Тому іноді під глобалізацією розуміють уніфікацію життя на основі єдиних ліберальних цінностей шляхом реплікації ключових соціальних цінностей розвинених індустріальних країн суспільствами, які встали на шлях демократичного оновлення.
Проте людські суспільства прагнуть, наскільки їм це вдається, зберегти власну ідентичність. Вони або відкидають елементи чужої культури, здатні порушити таку цілісність, або трансформують їх, пристосовуючи до своєї специфіки. Незважаючи на всеосяжну глобалізацію, етнічна і культурна розмаїтість зберігатиметься в майбутньому. Одним з чинників, покликаних підтримувати збереження культурної самобутності, очевидно, є опір, який зустрічає та неминуче буде зустрічати глобалізація. Такий опір можна уявити у вигляді неминучих етнічних війн, які можна розглядати як зіткнення цивілізацій.
У розділі підкреслюється, що цивілізація в даному випадку – це не тільки і не стільки певний рівень розвитку духовної та матеріальної культури, а насамперед співвіднесеність із певною культурною (в широкому сенсі) самобутністю, ототожнення себе з певним стилем життя у всіх відношеннях, зокрема культурному, соціальному, політичному тощо, віднесення себе до певної ментальністі, ідентичністі. А оскільки будь-яка цивілізація обмежена певною ідентичністю, локалізована нею, ми можемо говорити про локальний характер етнічних війн. Це обумовлено тим, що для сучасної конфліктології під поняттям локального криється не лише територіальна обмеженість, утримання від масового нищення чи надточне винищення супротивника, тобто не значення певним чином контрольованого ззовні конфлікту. Локальна війна — це насамперед зіткнення локальних форм життя, зіткнення особливих культурних світів, особливих ідентичностей.
Другою,не менш руйнівною формою сучасного політичного насилля є етнічні війни.Етнічні війни –це форма політичного насилля, що не знає страху власної смерті: людина культури втрачає сенс життя разом із можливою загибеллю власного життєвого світу. Це сучасні політичні та геополітичні прояви екзистенційного насилля.
Основними рисами етнічних війн є: здатність до надзвичайно швидкого ("вибухового") зародження і розвитку; рішуча ескалація, крайня жорстокість озброєної боротьби; принципова неможливість досягнення конфліктуючими сторонами поставлених цілей та остаточного вирішення конфлікту лише силовими, воєнними засобами; інтернаціоналізація конфліктів; їх руйнівні наслідки та історична недовіра і ворожість між народами.
В якості можливого способу розв'язання етнічних війн деякі вчені розглядають політику миротворчості. У найзагальнішому вигляді миротворчість являє собою систему заходів, спрямованих на попередження, деескалацію та врегулювання регіональних, локальних та внутрішніх конфліктів, а також створення умов для успішного постконфліктного миробудівництва. Інакше кажучи, миротворчість розглядається як комплекс заходів, спрямованих на припинення конфлікту та створення умов для його мирного розв’язання.
Миротворчість як практика врегулювання конфліктів безпосередньо полягає у зусиллях, до яких вдається міжнародне співтовариство, спрямованих на примирення конфліктуючих сторін. Це може бути миротворча місія, операція з підтримання миру (за участі військових контингентів чи без них), посередництво на переговорах, заходи з надання економічної чи гуманітарної допомоги та інші форми.
У сучасних умовах миротворчість кардинально змінила свій характер. З плином часу вона стала все більш відходити від принципів нейтральності, неупередженості та безсторонності. На мою думку, миротворчість сьогодні – це знаряддя політики групи розвинених країн, що домагаються розширення своєї сфери впливу за рахунок встановлення контролю над конфліктними зонами. Фактично така миротворчість не призводить до врегулювання конфліктів, а полягає у нав’язуванні об’єктам миротворчості чужих схем та рецептів, які можуть влаштовувати їх авторів, але не тих, хто повинен їм слідувати.
3. Нетрадиційні форми політичного насилля у сучасному політичному процесі
Останнім часом головним об'єктом політичного насилля все частіше стає не фізичне ушкодження людини (як це було раніше), а свідомість тисяч інших людей. Це форми нетрадиційного насилля, що не пов’язані безпосередньо із фізичним примусом, натомість діють на рівні ірраціонального, чуттєвого та безсвідомого.
Політика є виключно сприятливим місцем для ефективної символічної діяльності, котра розуміється як дія, що здійснюється за допомогою знаків, здатних виробляти соціальне. Тому одним з найстаріших, але й досі актуальних виявів політичної влади у суспільстві є влада називати та викликати до існування за допомогою номінацій – або символічна влада.
Символічна влада розглядається як здатність здійснити у явному вигляді, оприлюднити, зробити публічним, видимим, тобто офіційним, те, що залишалося на індивідуальному, суб’єктивному рівні. Така влада нерозривно пов’язана із нав’язуванням в якості єдино легітимного певного світогляду, світобачення, цінностей, уявлень про соціальну та політичну реальність через вироблення їхніх номінацій. Це є символічне насилля, яке не пізнається як таке, не помічається "символічно пригніченими", а натомість відчувається як таке, що саме собою розуміється.
У будь-якому суспільстві монополією на символічне насилля володіє держава, що, однак, не виключає прагнення інших соціальних та політичних акторів володіти нею. Боротьба за право формувати суспільну свідомість через легітимне позначення реалій політичного та соціального життя є так званою символічною боротьбою. Символічна боротьба, таким чином, – це боротьба за формування суспільної свідомості або за монопольне право на законне позначення соціальної реальності.
У соціальному світі постійно відбувається зіткнення різних полей символічної влади, що прагнуть реалізувати власне уявлення про легітимний розподіл суспільства на соціальні групи. В цьому сенсі символічну владу можна назвати владою "світотворення".
З огляду на це, політична боротьба – це боротьба, що ведеться представниками групи від її імені за право надання офіційних номінацій реаліям політичного та соціального життя – тобто певного єдино вірного розуміння та пояснення процесів дійсності. Оскільки кожна людина мала б мати власне уявлення про все, що відбувається навколо неї, для впровадження певного світогляду, цінностей чи норм необхідне символічне насилля як таке, що не помічається оточуючими, і в результаті якого існуючий світопорядок сприймається як такий, що не викликає жодних сумнівів щодо його істинності та правомірності. Отже, символічне насилля – це така форма насилля, яка впливає на соціального суб’єкта за його участі.
Зазначимо, що веберівська характеристика держави як монополіста на використання легітимного фізичного насилля, що діє на даній території, вирішальним чином доповнюється: монополія поширюється не лише на фізичне, але й на символічне насилля, тобто на перетворення низки приватних думок на універсальну перспективу та всезагальний здоровий глузд. Йдеться про те, що держава за минулих часів, маючи у своєму розпорядженні повний набір силових та символічних інструментів примусу, претендувала на абсолютний пріоритет у формуванні устрою соціального світу.