Хоча вкарбовані в похмуру та зловісну “фолькіш”- риторику, характерну тоді для нацизму, формальні обіцянки вірності конституційним методам і Чехословацькій республіці фюрера Гейнлейна спочатку сприймалися за чисту монету – принаймі на тимчасовому рівні – чеськими та німецькими “активістськими” лідерами, не лише колишні партії судетських німецьких націоналістів і нацистів, але також ремісники та ліберали(група Роше) розчинилися в його Хейматфронті. Християнські демократи схилилися до копіювання лише після агонізованого самокопання. Професор Спіна з партії німецьких фермерів спершу підтримував “гугенбергівські” ілюзії щодо маніпулювання та підкорення популярного, а втім, явно незграбного Гейнлейна, але також був перехитрований.(Утруднення німецьких урядових партій всупереч відродженню шаленого націоналізму, налаштованого депресією, вже підкреслювалося їхнім ухилянням від попереднього парламентського голосування 21 і 23 лютого 1933 року з приводу позбавлення імунітету чотирьох нацистських депутатів з ННСРП, звинувачених у зрадницькій діяльності). Серед чехів також праве крило Аграрної партії протегувало Гейнлейну. До того ж, напередодні виборів 1935 року навіть Масарик виступав проти, на його думку завчасних та зовсім не обов’язкових застереженнь, які надходили від усіх німецьких “активістських” партій та всіхчеських партій, окрім аграрної, стосовно того, що виживання демократичної республіки вимагає заборони Хейматфронту. Відповідно від Гейнлейна вимагалось лише перейменувати його в Партай(партію). Вивіска яку він обрав, - Судетендойче Партай – вела до того, аби ідентифікувати цілу етнічну громаду з його політичним рухом. Після проведення виборів незаперечна перемога Гейнлейна послужила, звичайно, політичною гарантією проти подальших загроз оголошення поза законом.
Керівникам німецьких “активістських” партій тоді відчайдушно благали чехів не схиляти їх до реакційного Modusvivendiз Гейнлейном і відновити їхню довіру з боку судетської громади через певні поступки щодо значних скарг. Справді, існувала тодішня чеська(і звичайно словацька) точка зору правиці, яка розглядала гейнлейністів як потенційних союзників проти “соціалізму”, і саме це твердження було набагато більшою, ніж чеський фашистський рух як такий, головною внутрішньою загрозою для чехословацької демократії у 1930-і роки. Проте, ще до Мюнхена це вийшло на передній план. Тим часом на початку 1937 року були дані серйозні та офіційні чеські обіцянки німецьким “активістам” збільшити німецьке представництво у державній службі, німецьку частку добробуту та витрати на культуру, надання державних контрактів німецьким фірмам з німецькими робітниками і використання німецьких перекладів в офіційних повідомленнях. Гейнлейністи не дуже переймалися тривогою щодо цих угод; зрозуміло підозріла чеська публіка, громіздка чеська партійна система та злопам’ятна чеська бюрократія разом з браком кваліфікованих і лояльних двомовних німців успішно шкодили впровадженню цих угод, аж поки зовнішні події не захопили все зненацька. Отже, короткий перепочинок, який Чехословаччина дала собі передбачливою тріщиною в руйнівних німецьких організаціях, був зведений нанівець.
Причиною такого потужного впливу німецького населення на політичну ситуацію в Чехословаччині була їх економічна могутність. Так ще на початку XX сторіччя представник Санкт-петербурзького телеграфного агентства у Відні Д.Вергун наводив такі статистичні дані, якщо німці складали: 37% населення Богемії, 28%-Моравії, 45%-Сілезії, то їм належало близько 81% підприємств, існувало 12 німецьких банків, німецький капітал переважав чеський у 11 разів. Німці справді були панівною нацією у австрійський період, але і у міжвоєнний час в складі Чехословаччини вони не пасли задніх. Майже весь економічний потенціал молодої республіки так чи інакше залишався в руках німецької буржуазії. На відміну від сільського господарства де позиції німецьких поміщиків були підірвані аграрною реформою, промисловість і фінанси були традиційно німецькою сферою, де лише інколи зустрічалися чехи та євреї, але сильно германізовані.
Німецьке питання яке так катастрофічно вплинуло на долю Чехословаччини, могло бути вирішене навіть у 1938 році, коли ця держава вже давно була приречена на здачу Німеччині, в обмін на недоторканість головних миротворців – Англії та Франції. Навіть за умови повного домінування гейнлейністів серед німецьких партій, чехословацька влада могла знайти підтримку серед німецької меншини – опираючись на тих політиків, яким не подобалися ідеї Гейнлейна-Гітлера. Та надзвичайно непослідовна політика празького уряду, щодо вирішення німецького питання і у національному питанні загалом, позбавила Чехословаччину тих шансів, що були у неї для забезпечення територіальної цілісності країни і недоторканості кордонів(договори про захист із Францією та СРСР).
Розділ ІІ .Чехословаччина у європейській політиці в 1935-38 рр.
2.1. Геополітичні реалії у Європі в другій половині 30-х рр.
Світова економічна криза різко загострила боротьбу за ринки і сфери впливу. Німеччина заключила з Австрією договір про митний союз, який вона розглядала як перший крок до встановлення своєї не тільки економічної, але й політичної гегемонії в Центрально-Східній Європі. Але під тиском Франції, яку у цьому підтримали Англія та Італія, їй довелося розірвати цей договір. На противагу Німеччині Франція висунула так званий план Тардьє, який передбачав економічне об’єднання п’яти країн дунайського басейну формально без участі великих держав, але фактично під французьким протекторатом. Ведуча країна Малої Антанти – Чехословаччина, яка активно підтримувала плану французької гегемонії, мала грати головну роль у цьому союзі. В свою чергу Німеччина, використовуючи протиріччя між Францією, Англією та Італією, не допустила створення Дунайської федерації.
Криза породила реальну небезпеку виникнення нової імперіалістичної війни, вона розпочала перегрупування політичних сил метою яких був переділ світу. Дійсну небезпеку для держав Центральної, Східної та Південно-Східної Європи становило прагнення Англії та Франції домовитись із фашистськими державами – Німеччиною та Італією в рамках так званого “Пакту чотирьох”, висунутого Муссоліні в березні 1933 р. Згідно умовам пакту, долю держав цього регіону мали вирішувати чотири великі держави, при чому не виключалася можливість ревізії Версальської системи для цього регіону Європи. Міжнародне становище для Чехословаччини в такому разі погіршувалося.
Радянський уряд, який виступав за колективну безпеку, проти змови з фашистським державами за рахунок малих держав, ще на початку 1933 р. запропонував підписати загальний пакт про ненапад і конвенцію про визначення агресії. Ця ініціатива СРСР була в деякій мірі противагу “Пакту чотирьох”. В липні того ж року, не зважаючи на відсутність нормальних дипломатичних відносин з радянською державою, Чехословаччина разом з Югославією і низкою безпосередніх сусідів СРСР, в тому числі і третім членом Малої Антанти – Румунією, підписала конвенцію про визначення нападаючої сторони. Визначення агресора було першим кроком для організації колективного опру йому.
Намагаючись розділити та ізолювати жертви майбутньої експансії, не допустити створення об’єднаного фронту держав, яким вона загрожувала, гітлерівська Німеччина висунула пропозицію про підписання сепаратних двосторонніх договорів з Польщею і Чехословаччиною. На відміну від Польщі, яка заключила з Німеччиною договір “про мирне вирішення суперечностей”, Чехословацька республіка не наважилась іти на двосторонній пакт з Гітлером. Вона підтримувала ідею Франції, про створення регіонального Східноєвропейського пакту, в рамках якого СРСР, Чехословаччина, Польща, Прибалтійські країни, Німеччина і виступаюча в якості гаранта Франція, повинні були взяти на себе зобов’язання про взаємодопомогу у випадку виникнення війни.
Необхідною попередньою умовою участі Чехословаччини в цьому пакті мало стати признання нею СРСР де-юре.
Таким чином, різке загострення між імперіалістичних протиріч, ріст економічної потужності і міжнародного авторитету СРСР, непослідовність і хитання Англії та Франції в питаннях колективної безпеки, явне послаблення зовнішньополітичних позицій Чехословаччини, а також тиск демократичної громадськості і частини ділових кіл, зацікавлених в розширенні торгівлі з СРСР, вимусили правлячі кола буржуазної республіки зробити крок, від якого вони утримувались впродовж шістнадцяти років.
9 липня 1934 р. між Чехословаччиною та СРСР були встановлені офіційні дипломатичні відносини на основі взаємної довіри: поваги суверенітету обох держав, невтручання у внутрішні справи і відмови від попередніх фінансових претензій один до одного. Після цього на основі принципу найбільшого сприяння між обома країнами були заключні договір про торгівлю і судноплавство, кредитна та інші угоди, які створили умови для суттєвого розширення економічних зв’язків.