Незгоди та тертя між чехами та словаками, які швидко проявилися в міжвоєнній республіці, здивували чехів більше, ніж словаків. Останні, хоч і були задоволені виходом зі складу Угорщини, з самого початку з'явилися у новій чехословацькій державі з баластом провінційної недовіри і, справді, увійшли до її складу лише в очікуванні автономного політичного статусу, який міг їм дозволити захиститися від чеського модернізму. Автономний статус, вважали вони, гарантований їм умовами Піттсбурзької угоди, укладеної в однойменному американському місті 30 травня 1918 року представниками кількох американо-чеських та американо-словацьких дружніх організацій за допомогою Масарика, який тоді подорожував Сполученими Штатами як голова Чесько-словацької національної ради у засланні і також доклав свій підпис(Полеміка, спричинена цим документом, тривала повторювана і люта. Чехи згодом пояснювали невдачу в реалізації пункту про автономію посиланням на чотири типи аргументації: (а) етнологічної – не існувало словацької нації, а лише словацьке відгалуження чеської нації; (б) прагматичної – через сторіччя угорського безладдя населення Словаччини недостатньо дозріло до самоврядування; (в) юридичної — конституція республіки мала верховенство над усіма іншими політичними документами; (г) казуїстичної — Масарик просто засвідчив місцеву програмну заяву, складену двома групами американських громадян, які не могли, очевидно, забезпечити майбутню суверенну чехословацьку державу. Під час суду над Тукою 1929 року Масарик відмовився від того документу, як від варіанту омани, тому що американо-словацька організація, лідери якої підписали його 1919 року, не була оформлена за американськими законами до 1919 року. Це був радше непристойний випад з боку Масарика в жанрі правничого лицемірства, оскільки він сам компонував остаточний проект і потім ще раз підписав офіційну рукописну копію у Вашингтоні 14 листопада 1918 року, того дня, коли він був призначеннй президентом Чехословаччини, і тоді, коли він хотів справити враження на американський уряд таким доказом американо-словацького підтвердження його чехословацької справи. Празький уряд 11 листопада визнав дійсними всі зобов'язання, прийняті Масариком за кордоном. Морально його підпис Піттсбурзької угоди був таким зобов'язанням, згідно з яким він мав або підписувати документ, або потурбуватися про його переробку, коли він вважався не більш як місцевою угодою американських громадян щодо програми спільних прагнень. Якшо конституційний аргумент чехів мак вагу, то треба нагадати, що словаки кооптувалися чехами до складу Установчих національних зборів і були у багатьох відношеннях предстаницькими).
Якими б не були справжні наміри чехів стосовно автономії для Словаччини, вперті та вправні угорські зусилля 1918 та 1919 років, спрямовані на утримання її, так само, як шанобливість, в якій словацькі селяни продовжували перебувати щодо своїх колишніх угорських хазяїв (напівлякливе очікування їхнього повернення будь-якої миті), швидко переконали Прагу в тому, що автономія не була здійсненою політичного пропозицією. Підтримані чисельно малим, але культурно просунутим контингентом словацьких прихильників централізації, переважно з словацької лютеранської меншини, чехи спритно та оптимістично визнали "відповідальність'' їхньої "місії" та надіслали своїх жандармів, своїх бюрократів, своїх вчителів, своїх суддів (так само, як своїх збирачів податків та вербувальників новобранців), аби заступити попередніх угорців в Словаччині. І коли ці експедитори модернізації стикнулися з неприязним ставленням неминуче налаштованого традиційно словацького селянства до "безбожних" незваних гостей, засмучені та роздратовані чехи дійшли висновку (так само неминуче}, що словаки вперті, темні люди, які знаходяться під впливом духовенства.
Оскільки лише купка чиновників старої Угорщини, які перебували в словацьких районах, 1918 року лишилися слугувати новій чехословацькій державі, і оскільки словацька інтелігенція тоді була ще невелика, чехи були зобов'язані заповнитиІ адміністративну нішу. Вони розпросторили та "словакувли” освітню систему, захищаючи в такий спосіб словаків від мадяризації та рішуче скорочуючи рівень їхньої неписьменності. Словацька преса та словацька культурна діяльність заохочувалися, участь у виборах демократизувалася, соціальне законодавство популяризувалося, адміністрація була чесною, земельна реформа корисною, міста демографічно демадяризувалися й словакувалися. І все ж словаки обурювалися очсвид ним опікуванням, нерідкою нетактовністю і величезною кількістю чеських бюрократів, що заполонили цілу країну, аби втілювати ці програми. На 1930 рік у Словаччині перебувало 100 274 "іммігрантів" (виключаючи військовим персонал), з яких 21 828 чоловік працювали в державній адміністрації і у вільних професіях. Хоча словаки отримували доступ у ці служби настільки швидко, наскільки освітня система готувала їх, чехи не йшли звідти і, отже, викликали обурення, як надмірні та паразитичні. Нерідко стверджувалося (особливо серед вчителів), що дише другосортні фахівці їхали з розвинених Богемії та Моравії до "нужденних місць" у бідній Словаччині (і Карпатській Русі).
Словаки мали також економічні невдоволення: їхня зародкова промисловість більше не отримувала субсидій з старої Угорщини та захисту від богемської та моравсько-сілезької конкуренції, яка тоді чимало зруйнувала в цій промисловості, а їхнє гірське населення більше не мало традиційного доступу на угорські долини для сезонної сільськогосподарської роботи. Чехословацькі податкові норми були вищі у колишніх угорських, ніж у колишніх австрійських областях, аж поки дві податкові реформи не уніфікували все це 1929 року. Хоча державні служби в Словаччині отримували субсидії з чеських та німецьких районів і хоча празька влада інвестувала значний "соціальний накладний капітал" в нові залізниці, автостради та електромережі в Словаччині, прогалина між рівнями життя чехів і словаків все ж зростала у міжвоєнний період, великою мірою внаслідок значно більшої народжуваності в Словаччині. На 1937 рік доход на душу населення в Словаччині складав лише половину цього показника в Богемії та Моравії—Сілезії. Втім, досить дивно, що менше словаків їхали з своїх перенаселених і бідних країв до багатших і перспективніших західних областей, ніж чехів у протилежному напрямі. Більшість словаків були мало зацікавлені у використанні сприятливих економічних можливостей, відкритих для них у республіці в цілому і віддавали перевагу культурній ізоляції та політичній автономії вдома. Вони навідруб нехтували офіційною теорією "чехословацької нації", і "централісти" серед них зневажалися, як політичні і релігійні зрадники. В свою чергу, чехи віддавали перевагу роботі з більш космополітичною словацькою протестантською меншиною, яка в такий спосіб досягала помітності в громадському та політичному життя, непропорційної їхній малій кількості, але показової в сенсі їхньої високої освіченості. Поки Глінка був таким чином більш автентичним голосом словацької нації, когорта Шробара, Ходжі тощо мала дійсну урядову владу.
Скандал навколо Туки 1928—1929 років став у пригоді поміркованим словацьким популістам. Характерно, що Глінка, після впертого підтримування Туки через суд і вимоги замінити ім'я Туки на чолі партійного списку кандидатів в кошицькому районі на наступних парламентських виборах, потім скинув його, коли результати виборів 1929 року виявили, що ця кандидатура зашкодила популістам. Кошице відкинуло Туку, і Словаччина в цілому дала партії Глінки значно менше голосів, ніж 1925 р .
Ця розрядка атмосфери, на жаль, не знешкодила напад депресії, яка завдала Словаччині особливо суворих економічних ускладнень (зокрема, внаслідок чехословацько-угорської торговельної війни), і загострила рух за автономію. Не лише сам Глінка став різкішим у 1930-ті роки, а ще радикальпіша генерація висунулася в керівництво його партії. Менш провінційні іі більш тоталітарні, ніж він, ці молоді "наступісти" (від їхнього журналу "Наступ") атакували як зовнішню, так і внутрішню політику празької влади, наполягаючи на словацькій солідарності з нацистською Німеччиною та фашистською Італією, і врешті-решт вимагали цілковитої незалежності — не просто автономії - від чеського краю. За кілька днів перед своєю смертю 16 серпня 1938 року Глінка знову порадив своєму народові шукати конституційну трансформацію, яка могла б якось зберегти республіку і водночас надати в ній автономію Словаччині; втім, від часу аншлюсу Австрії до Німеччини в середині березня він насправді підірвав цю часто проголошувану мету, синхронізувавши тісніше тактику своєї Словацької народної партії з тими судетськими німецькими генлейністами, які згодом перейшли на службу до нацистської Німеччини.
Область на крайньому сході — Карпатська Русь висувала перед чехословацькою владою проблеми, часто аналогічні проблемам Словаччини. Втім, тут зобов'язання подарувати автономію було і юридичним, і моральним. Не лише Масарик 1918 року дав це зобов'язання перед американськими карпаторосами, але підписанням міжнародного Договору про захист меншин 10 вересня 1919 року Чехосдоваччина знову зобов'язалася надати широку автономію і особливі іституції самоврядування Карпатській Русі. Ця обіцянка була урочисто повторена в конституції 29 лютою 1920 року. Жодне з цин офіційних зобов’язаннь ніколи не було офіційно дезавуйовано, хоча повноваження Жатковича в Америці були не кращі, ніж пізніше ті спірні повноваження американських словаків, які підписали Піттсбурзку угоду, але вони обома не поважалися, допоки законпро обмеження влади не був скасований 26 червня 1937 року, а остаточно потрапив під тиск мюнхенської катастрофи 8 жовтня 1938 року. Прага періодично пояснювала цю тривалу відстрочку, посилаючися на надзвичайну відсталість та бідність області. Справді, Карпатська Русь була одним з найпримітивніших куточків Східпо-Центральної Європи, але не більше у І920-ті та 1930-ті роки, ніж у 1918 і 1919 роках, коли Масарик і Бенеш спокушали автономією, наче принадою, карпаторосів і мирну конференцію аби переконати їх приєднати область до Чехословаччини. Не лише відсталість Карпатської Русі як такої була чеським мотивом для відстрочення виконання зобов'язань щодо автономії, Прагу також бентежила специфічно політична "відсталість" сильних руйнівних тенденцій — комуністичної, української, москвофільської та найтривожнішої, мадярофільської. Це були ті тенденції, які спричиняли турботу про те, щоб автономія не могла бути несумісною з цілісністю республіки ("стаття, що містить застереження" Договору про захист меншин).