Масовий і всеосяжний “превентивний” терор повинний був за задумом гітлерівців підірвати усяку волю поневоленого народу до опору і за допомогою “психозу страху” забезпечити безперешкодне функціонування промислового і сільськогосподарського виробництва, пристосованих військовим потребам Німеччини.
Перша хвиля терору пройшла разом з окупаційною армією, коли до кінця травня було схоплено майже 5 тис. активних антифашистів. Наступна була зв'язана з нападом на Польщу і початком другої світової війни, коли як заручників було арештовано близько 8 тис. чоловік. В роки окупації кілька сотень тисяч чоловік були страчені, замучені в катівнях гестапо, загинули в концентраційних таборах і на примусових роботах. Вістря фашистського терору було спрямовано насамперед проти членів комуністичної партії. Загинуло більш 25 тис. комуністів, третина довоєнного складу партії.
3.3. “Незалежна” Словаччина.
У лютому під час обговорення в Празі бюджету Словаччини, що з жовтня 1938 року отримала уряд на чолі з І. Тісо, його однодумці зажадали повної автономії, а потім відділення від Чехії. Обстановка в країні ускладнилася і тим, що на сторінках німецьких газет містилися повідомлення про те, що “чехи, у яких прокинувся дух гуситів і стара ненависть проти германізму, знову почали полювання на людей”. Підбиралися факти про те, що “комуністи підняли голову і, поєднуючи свої зусилля з чеськими шовіністами, переслідують німців, переслідуючи їх”. У Словаччині створювалися служби самозахисту німців, що очікували допомоги від своїх співвітчизників. 10 березня 1939 року указом президента Чехословаччини Е. Гахи був звільнений від займаної посади Й. Тісо, що не сприяло нормалізації ситуації. 13 березня Й.Тісо, що прибув у Берлін, одержав офіційні запевнення Гітлера у тому, що його уряд має законний характер, а факт усунення є грубим порушенням Конституції Чехословаччини. Фюрер завірив гостя, що Німеччина всіма силами буде підтримувати створення “повністю вільної Словаччини”. 14 березня її парламент сповістив світову громадськість про проголошення “незалежної” Словацької Республіки, президентом якої став І. Тісо.
Самостійну”, а власне кажучи васальну державу “Словацька республіка”, конституція якої була прийнята в липні 1939 р., була становим клерофашистским державним утворенням, скроєним по німецькому й італійському зразках. Народ “брав участь у державному управлінні” тільки через Глінківську словацьку народну партію, а партію представляв її “вождь”. Президентом став Й.Тісо, главою уряду – В.Тука, що разом з керівником штурмових загонів нового режиму, так називаної Глінківської гвардії А.Махом очолював відверто фашистську, право радикальну фракцію в правлячій партії.
Повна політична й економічна залежність Словаччини від фашистської Німеччини була забезпечена цілою системою нав'язаних їй нерівноправних договорів і широкою мережею німецьких “радників”, “інструкторів”, що контролювали армію, державно-адміністративний і господарський апарат. Згідно з ув'язненим у 1939р. на 25 років договорові, Німеччина одержала право розмістити свої війська в спеціальній “охоронній” зоні на заході Словаччини. Усі зовнішньополітичні і військові питання словацький уряд повинний було погоджувати з Берліном. Секретний протокол “про господарське і фінансове співробітництво” передбачав повне підпорядкування країни економічним інтересам Німеччини, насамперед збільшення постачань їй продовольства і сировини, а також робочих рук (60 тис. щорічно).
Зовнішня торгівля стани була односторонньо орієнтована на Німеччину (до трьох чвертей обсягу ввозу і вивозу), а економіка мілітаризована: 44% промислової продукції призначалося для військових потреб. Німецькі монополії, як і в чеських землях, захопили тут ключові позиції у фінансових установах і найважливіших галузях промислового виробництва. У серпні 1939 р. між Німеччиною і Словаччиною був укладений військовий договір, і незабаром словацькі війська взяли участь у воєнних діях проти Польщі.
У липні Гітлер викликав у Зальцбург клерофашистских ватажків Й.Тісо, В.Туку, А.Маху і категорично зажадав від них послідовної фашизації всього економічного, суспільно-політичного і культурного життя країни. Словацька правляча кліка створила в країні концентраційні табори, у які були кинуті сотні антифашистів, і насамперед членів підпільної комуністичної партії.
Але не зважаючи на всі негативні сторони ця спроба словаків утворити власну державу, хай і на нетривалий час і не надто незалежну. Ця спроба Словаччини нагадує за своєю природою подібні епізоди в історіях інших народів: усташської Хорватії, вішістської Франції та ін.
Режим що встановився у новій державі не був надто жорстоким, він більш схилявся до італо-фашистської моделі державного устрою, аніж до німецько-нацистського. Так Словаччина хоча й залежала від Німеччини все ж намагалась зберегти хоч якісь свободи, навіть якщо вони не були надто важливими.
3.4. Автономія і незалежність Закарпатської України.
Закарпатська Україна офiцiйно називалася Пiдкарпатською Руссю. Пiсля адмiнiстративної реформи 1928 р. її почали називати Пiдкарпатським краєм. Назна “Закарпатська Україна” була заборонена, оскiльки доказувала належнiсть цiєi землi «за Карпатськими горами» до України. Втiм, на той час не iснувало Української держави, яка могла б претендувати на землю, вiдiрвану вiд батькiвщини ще за часiв Київсько Русi.
Це не означало, що на чудовий за природою край у самому центрi Європи нiхто не зазiхав. В Угорщинi, де утвердилася авторитарна влада регента М.Хортi, неситим оком поглядали на землi, якi ранiше належали угорськiй коронi.Вiдiрванiсть упродовж дев’яти столiть вiд України позначилася на психологiї та менталiтетi карпатоукраїнської етнiчної спiльноти. Так званi «локалiсти» вбачали у самоназвi карпатоукраїнців (русини) вказiвку на те, що вони є окремою нацiєю, i на цьому будували свої гасла i полiтичнi розрахунки.
Чисельнiсть українцiв-русинiв у Чехо-Словаччинi перевищувала 0,5 млн.чол. З них понад 80 тис. населяла Пряшев (Прешов) та його околицi у Схiднiй Словаччинi, а переважна бiльшiсть — Закарпаття. Нацiонально-культурне i навiть економiчне становище чехословацьких українців було незрiвнянно кращим, нiж становище українців у Радянському Союзi, Польщi або Румунiї. У Чехо-Словаччинi iснували мiцнi демократичнi традицiї. Кожний, хто поважав конституцiю, користувався проголошеними в нiй свободами. До того чехословацький уряд робив спроби, хоч i не завжди послiдовно, економiчно розвинути цей найвiдсталiший в усiй Європi край. Щоправда, празький уряд старався зберегти унiтарнiсть країни i не допускав автономного управлiння нi в Закарпатськiй Україні нi в Словаччинi. Якось непомiтно у 30-х роках написання назви держави змiнилося на полiтично iншу форму — Чехословаччина (без дефiсу, який пiдтверджував рiвноправнiсть двох частин країни).
На Закарпаттi у 20-х роках була проведена земельна реформа. Уряд викупив з великими збитками для себе землю у мадьярських помiщикiв, подiлив її на дрiбнi парцели i продав через банк селянам. Понад 32 тис. селянських господарств додатково отримали 29 тис. га землi. Проте через перенаселенiсть, дефiцит рiллi у гiрському краї та примiтивну агрокультуру бiльшiсть селян бiдували. Пiд час кризи 1929—1933 рр. вони змушенi були брати банкiвськi позики, щоб звести кiнцi з кiнцями, проте далеко не всi рятувалися вiд розорення.
У сукупному суспiльному продуктi Закарпаття частка промисловостi становила 2 вiдсотки. Чисельнiсть зайнятих у промисловостi, за переписом 1930 р., не перевищувала 16 тис. чол. Жодного нового великого пiдприємства за двадцять рокiв у краї не побудували. Пiдприсмцiв цiкавила тiльки сировина, яку можна було вивезти. Уряд не мав намiру витрачати кошти на будiвництво промислових об’єктiв на мiсцевостi, де не було квалiфiкованих робiтникiв.
Незважаючи на економiчну i культурну вiдсталiсть, полiтичне життя у Закарпаттi було рiзноманiтним i активним. На виборах, якi вiдбувалися регулярно, мiсця в чехословацький парламент виборювало до трьох десяткiв партiй. Найбiльшу популярність серед виборцiв мали украiнофiли, якi гуртувалися в Украiнському нацiональному об’єднаннi.
Українофiльська полiтична течiя виходила з традицiй народовцiв ХIХ ст. Українофiли боролися за пробудження нацiональної самосвiдомостi русинiв. Для цього використовувалися осередки заснованого нацiональною iнтелiгенцiєю товариства “Просвiта”, скаутська органiзацiя ”Пласт”, Асоцiацiя українських вчителiв тощо. Найавторитетнiшим лiдером українофiлiв був доктор теології i видатний педагог отець А. Волошин.
За вплив на суспiльство з українофiлами боролися русофiли, якi походили вiд москвофiлiв ХIХ ст. Пiсля Росiйської революцiї 1917 р. вони почали орiєнтуватися не на Москву, а на Прагу. Губернатор Закарпаття у 1923—1933 рр. А. Бескид проводив русофiльську полiтику. Партiю русофiлiв пiдтримувала державна адмiнiстративна машина. Це давало русофiлам змогу, незважаючи на меншу популярнiсть, успішно конкурувати з українофiлами. Празький уряд, посилаючись на незгоди серед полiтичних сил краю, продовжував утримуватися вiд реалiзацiї попереднiх обiцянок надати карпатоукраїнцям автономію.
Третьою впливовою силою на Закарпаттi були комунiсти. Крайовий комiтет Компартії Чехословаччини активно боровся за маси. Всюди, де мiг, вiн органiзовував комсомольськi осередки i групи «революцiйних профспiлок». У 1930 р., коли розгорнувся селянський рух, вiн створив “Спiлку працюючого селянства”. На виборах до чехословацького парламенту у 1924 р. за комунiстiв вiддали голоси 40 вiдсоткiв виборців. Через п’ять рокiв, коли економiчне становище краю стабiлiзувалося, вони дiстали тiльки 15 вiдсоткiв голосiв. На виборах 1935 р., якi комунiсти проводили пiд гаслом Народного фронту, вони знову набрали бiльше за всiх голосiв — 26 вiдсоткiв.