МІЖНАРОДНА ПОЛІТИКА І СВІТОВИЙ ПОЛІТИЧНИЙ ПРОЦЕС
Соціально-економічна криза і політична нестабільність в Україні, загострення різноманітних внутрішніх проблем призводять до того, що події міжнародного життя у свідомості багатьох наших співвітчизників, відходять на другий план, набувають вторинного значення.
В той же час ознакою демократизації у суспільстві слугує спроможність громадян мати власну думку з приводу світових подій, можливість висловлювати її, уміння добиватися того, щоб владні кола враховували її, здійснюючи міжнародну політику. Прагнення людей брати участь у міжнародному житті, впливати на його розвиток є характерною рисою, тенденцією сучасного розвитку політичних процесів у світі.
(Згадаємо: виступи окремих радянських громадян проти введення військ у Чехословаччину і в Афганістан. Масовий характер, якого набула у США боротьба за припинення війни у В’єтнамі. Розширення міжнародних контактів. Народна дипломатія.).
Міжнародна політика – це не тільки мистецтво дипломатії і воєнно-політичного маневрування, здійснюваного офіційними особами, вузьким колом обраних. У ній є місце для участі рядових громадян і значення цієї участі невпинно зростає.
СУТНІСТЬ І СТРУКТУРА МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН
Почнемо з короткого екскурсу в історію міжнародної політики.
Міжнародна політика як засіб взаємодії, взаємовідношення розрізнених суспільних груп – націй, країн, союзів та ін. – формується разом з виникненням і розвитком цих груп. Відомо, що вже перші рабовласницькі держави, що виникли у IV-III тис. до н.е. в Єгипті та Дворіччі, взаємодіяли, створювали різноманітні союзи, воєнно-політичні об’єднання головним чином для спільного ведення воєн. В історії західноєвропейського регіону розвиток міжнародної політики нараховує крайньою мірою 2,5 тис. років. І тут теж вона вичерпувалась в основному війнами, протиборством. Разом з тим уже в стародавньому світі виникають релігійно-політичні об’єднання держав„амфіктіонії” (наприклад, дельфійська, делоська), учасники яких спільно вирішували питання культу, охорони храмового майна і збереження миру між собою.
І у середньовічний період історії протиборство і війна залишаються головним елементом, засобом міжнародної політики. Феодальне міжнародне право допускало і визнавало війну як спосіб вирішення державних проблем. В цей же час зароджується і отримує широке розповсюдження практика укладання міжнародних договорів, наприклад, з приводу умов плавання в нейтральних водах, прикордонних майнових питаннях , прав іноземців та ін.. Розширюється міжнародна торгівля, яка регулюється за допомогою договорів і угод, в практику впроваджуються валютні обміни, заключаються консульські угоди.
Зростанню інтенсивності міжнародних відносин, становленню їхньої сутності значною мірою сприяли буржуазні революції XVIII ст. Розвиток машинного виробництва, застосування найманої робочої сили поступово і з необхідністю призвели до утворення єдиного світового ринку, до широкого розвитку міжнародної торгівлі, до встановлення розгалуженої сітки економічних, технічних, наукових, культурних та інших зв’язків. Цьому сприяло удосконалення засобів комунікації. У XIX ст. уже заключається велика кількість міжнародних угод з питань транспорту, зв’язку, санітарно-медичного обслуговування та ін. Виникають перші міжнародні організації, покликані сприяти вирішенню спеціальних питань: Міжнародний телеграфний союз (1885 р.), Всесвітній поштовий союз (1874 р.). Проголошується і здійснюється принцип свободи пароплавства по міжнародних річках (Рейну, Дунаю та ін.). Широко використовується арбітраж для вирішення міжнародних конфліктів.
Але задоволення державами їхніх інтересів за допомогою війн залишається нормою міжнародного права і навіть отримує закріплення у ряді міжнародних угод. Так, Віденський конгрес 1814-1815 рр. визнав законність колективних інтервенцій на захист монархічних порядків в Європі та існуючих кордонів. З цією метою у 1815 р. був створений Священий союз у складі Австрії, Прусії і Росії, до якого потім приєдналась Франція і низка інших держав. Застосування воєнної сили розглядалося як законний засіб вирішення спорів між державами аж до середини XX ст. Анексії (насильницьке захоплення чужих земель) і контрибуції (данина, якою переможець обкладав переможених) вважались законним засобом прирощення територій і державного збагачення.
Лише у II-й пол. XX ст. під впливом останньої світової війни та її наслідків і перед обличчям реальної загрози термоядерного конфлікту світова громадськість, правлячі кола деяких держав, що впливають на світову політику, теоретики міжнародних відносин поступово приходять до висновку про неприпустимість і навіть злочинність в сучасних умовах воєнного способу вирішення конфліктів. Але для цього людству потрібно було пройти через період „холодної війни”. В останні десятиліття невпинно складається розуміння того, що у сучасному світі не існують такі обставини, які виправдали б застосування сили, щоб приводило до загибелі людей. Сьогодні набуває визнання і практичного втілення велика гуманістична ідея про природні і невідчужувані права людини, і перш за все право на життя. І хоча в світі продовжує зберігатися протистояння сил, залишаються невирішеними багато регіональних проблем, періодично спалахують вогнища конфліктів, все ж у визначаючі висувається тенденція постановки інтересів людини в голову кута світової політики, підкорення їм діяльності держав. Це вносить суттєві зміни у зміст сучасної міжнародної політики, дозволяє повніше і глибше розуміти її сутність.
То що ж таке міжнародна політика? В чому її предмет і об’єкт вивчення? Міжнародну політику вивчають багато наук: 1) історія міжнародних відносин; 2) історія зовнішньої політики різних держав; 3) дипломатична історія.
Існує багатовікова традиція вважати, що сутність міжнародних зв’язків складають взаємовідносини держав за допомогою дипломатії. У світовій науці про політику подібні уявлення отримали узагальнену назву „традиційний напрямок”. Багато його представників, серед яких Г.Моргентау, К.Томсо, І.Фокс, А.Фольферс – вважають область міжнародних відносин ареною вічного, неминучого суперництва їх учасників, що відбувається від їхньої природної схильності до насилля і жаги влади (війна + дипломатія).
У II-й пол. XX ст. виник „модерністський напрямок”, представники якого (М.Каплан, Р.Роуєкранс, Р.Спайдер, Х.Брук) досліджували міжнародні відносини і політику не лише як галузь міжнародних відносин і взаємодій, оскільки коло суб’єктів міжнародного життя розширюється за рахунок різного роду приватних ініціатив, позаурядових громадських організацій, окремих осіб.
Безсумнівна і очевидна плодотворність „прагматичного підходу” до досліджень міжнародної політики, який виявляє шляхи оптимального досягнення мети, користі. Але не можна відкидати і той факт, що міжнародна політика багато в чому являє собою зіткнення інтересів великих груп людей, закономірний процес їхньої взаємодії і взаємовпливу з метою взаємного здійснення інтересів.
Наприкінці 60-х – на початку 70-х рр. в науці і практиці відбувається поступове подолання уявлення про міжнародні відносини як просту сукупність зовнішньої політики окремих держав і формується розуміння її як цілісної системи, функціональної єдності елементів, що її складають. таке розуміння покликане поєднувати переваги традиційного і модерністського підходів до визначення міжнародних відносин, які є не що інше, як „… здійснення інтересів соціальних груп за межами національних держав” (А.А. Мурадян); „… сукупність інтеграційних зв’язків, які формують людське суспільство” (Г.Х. Шахназаров); „всі форми обміну діяльністю, які є предметом відносин між державами (правові, наукові, техніко-виробничі і багато інших), аж до індивідуального спілкування…” (І.І. Кравченко).
В останні десятиліття в структурі цілей і завдань міжнародної політики все чіткіше проявляються такі з них, як участь у міжнародному поділі праці і пов'язаний з ним обмін товарами, сировиною, технологіями, науково-технічними відкриттями і духовними цінностями, а також взаємне культурне збагачення; спільне вирішення загальносвітових проблем, спільний захист прав людини. Особливо актуально звучить сьогодні ідея про те, що виконання і захист прав людини – перша і необхідна умова забезпечення міжнародного миру.
Таким чином, „Міжнародні відносини – це сукупність економічних, політичних, ідеологічних правових, дипломатичних та інших зв’язків і взаємовідносин між державами і системами держав, між основними класами, основними соціальними, економічними, політичними силами, організаціями і громадськими рухами, що діють на світовій арені, тобто між народами у самому широкому розумінні цього слова”.
Розглянемо зміст понять, які вживаються в одному контексті з поняттям „міжнародні відносини”, в першу чергу це поняття „міжнародна політика”. Прийнято вважати, що воно вужче за поняття „міжнародні відносини” і включає суто політичні зв’язки між суб’єктами міжнародного спілкування.
„Міжнародні відносини” являють собою продовження в умовах міжнаціонального спілкування таких суспільних відносин, які вже склалися на національній основі в рамках даної держави. Разом з тим вони є і сукупністю „міжнародних політик” різних країн певної епохи. Цю сукупність, як комплекс загальної, глобальної взаємодії, ще називають світовою політикою.
„Міжнародна політика” – це політика одних країн у їх взаємовідношенні з іншими. В її структурі розрізняють 1) міждержавні відносини (або зовнішню політику держави) і 2) діяльність недержавних суб’єктів.
Постановка цілей у міжнародній політиці обумовлена також її співвідношенням з політикою внутрішньою. З одного боку, міжнародна є продовженням, функцією внутрішньополітичних процесів, вона залежить від соціальної природи і характеру пануючих соціальних сил, похідна від них.