Важливішим чинником комунікації є мова і мовлення та утворюваний її історичним розгортанням дискурс, в якому здійснюється феноменологія знаків, значень, символів, кодів та інтенцій взаєморозуміння. Саме дискурсивна визначеність взаємин між людьми надає їм різного забарвлення, тональності, експресивності, емотивності, спонукає до промовчування чи відкритості. Дискурс слугує підставою вибору і надання пріоритету одним значенням перед іншими. В силу різних обставин, до яких належать чинники історичні, звичаєві, традиційні, інституційні, політично-владні, людина, прагнучи - свідомо чи несвідомо - до самоздійснення, потрапляє в ту чи іншу уже наявну “семіотичну павутину” горизонтальних і вертикальних взаємодій.
Маємо підстави розрізнити принаймні дві дискурсивно спрямовані практики і, водночас, звичаєвості, або етичності, що є протилежно орієнтовані. Етичність, дискурсивним контекстом якої є наголошення “символів і кодів" навколо значення свободи, добровільності, довіри й автентичності; та етичність, що складається навколо значень примусовості, підлеглості, підозри, клієнталізму. З цього приводу сучасний колумбійський філософ Карлос Мальдонадо говорить, що “не всі етики виконують завдання піднесення і розуміння людського життя, радше деякі етики є на службі інших інтересів і цілей, таким чином, конвертуючи вартість людського існування в засоби для іншої мети” [9, с.33].
Наприклад, в Італії до початку XIV ст. виникло два типи, дві системи врядування, поєднані фактично з двома типами етичності. Вони були тісно інтегровані “зі своїми соціально-культурними особливостями - славетною норманською феодальною автократією на Півдні та багатим комунальним республіканством на Півночі" [7, с.159].Р. Патнем у розділі книги, що має назву “Пошуки коренів громадянського суспільства", звертається до думки історика Дж. Ларнера і підкреслює, що “постали два різні суспільства і два різні способи життя", “на Півночі люди були громадянами, на Півдні - підлеглими” [7, с.159]. Зв’язок наведеної сентенції з українською дійсністю кожен може визначити самостійно, проте зауважимо, що висновки українського реципієнта з цього приводу залежатимуть від того, із середовища якого дискурсу і якої етичності він промовлятиме.
Про тісне взаємопов’язання між дискурсивними практиками та соціально-політичною дійсністю йдеться у базовій роботі американського політичного філософа Річарда Андерсона. Посилаючись на низку спеціальних досліджень і оперуючи багатим емпіричним матеріалом, він показує пряму залежність між мовними особливостями дискурсів та демократичними і деспотичними режимами. Він дійшов висновку, що зазвичай недемократичні режими правили на мові, яка була іноземною для підконтрольованого ними населення. “Усі колоніальні режими в Африці, Азії й Америці використовували мову метрополії для проведення влади над населенням, яке розмовляло місцевими рідними мовами”. Р. Андерсон називає типові ознаки, якими недемократичні режими надають соціально-культурному дискурсові владної політичної зверхності щодо мови і мовлення місцевого населення. Диктаторська чи авторитарна влада формує дискурс (засобами масової інформації, через освіту і культурні артефакти), який поєднує в собі дуже детально опрацьовані терміни, поняття, концепти і фонетичні форми вимови з обмеженнями на застосування місцевої лексики як непрестижної або / та архаїчної. Дискурс розвиває “букет метафор", що мають на оці ствердження на образному рівні думання такої комбінації стилістично-емотивних відмінностей, яка має засвідчувати вищість відносно місцевої мови “демосу”. Р. Андерсон робить висновок, що “демократичні перетворення розпочиналися з повалення дискурсивного бар’єру, типізованого з недемократичним правлінням і поверненням до рідної мови. У багатьох випадках (можливо, у більшості історичних прикладів) недемократичні режими зазвичай правили на мові, що була нерідною для контрольованого ними населення" [1, с.4]. Загальний висновок дослідження Андерсона відображений у симптоматичній назві його роботі: “Дискурсивне походження диктатури і демократії".
Отже, не всякий дискурс і не всяка етичність забезпечує примноження соціального капіталу і відкритої громадської активності, без високого рівня яких неможливий ефективний суспільний та економічний розвиток.
Існує дивовижна історико-культурна тяглість у такому чи іншому типові відтворення мереж відносин і громадських взаємин (публічності). Властиво, пояснення знаходимо в природі дискурсивних практик. “Мережі громадської активності є відображенням минулих успіхів у співпраці, які можуть правити за визначену культурою модель майбутньої співпраці" [7, с.212].Р.
Патнем наводить ґрунтовні емпіричні й соціологічні докази того, що “соціальні особливості, які вочевидь зародилися в ранньосередньовічній Італії, виявилися на сьогодні вирішальними при поясненні, чому на межі XXI століття деякі спільноти є ефективнішими в управлінні колективним життям та підтримці ефективних інституцій” [7, с.149].
Громадянське суспільство складалося там, де воно усувало абсолютизм і деспотію монархічного типу влади і витворювало легальні форми гуманітарного дискурсу, орієнтованого на поширення духу свободи і автентичності особи.
Загалом розвиток громадянського суспільства в Європі супроводжувався: а) новим типом колективної ідентичності - національною свідомістю, поєднаною з громадянською свідомістю у контексті спільної, недеспотичної національної держави-республіки; б) вимогою кожного народу-нації на право власного представницького, демократичного врядування; в) вимогою до держави конституційно гарантувати свободу і права людини; г) новим типом господарсько-економічних відносин, базованих на конкуренції і вільному ринку; д) формуванням партійного ґатунку політичних відносин з вимогою розподілу гілок влади; ж) формуванням єдиної національної мови та переходом на неї у роботі органів освіти, адміністрування, науки, культури тощо.
Отже, історично громадянська дійсність розгортається таким чином, що, за словами Едварда Шилза, “нація є необхідною для громадянського суспільства. Вона є однією з його головних підпор… Національність є необхідним інгредієнтом, можливо, навіть передумовою (курсив мій - А. К) для громадянського суспільства" [10, с.221].
У нещодавно надрукованій роботі Юрґен Габермас робить подібний наголос: “…свого часу демократична держава і нація взаємно витворили одна одну” [3, с.64] і, схоже, дещо пом’якшує свої попередні твердження. “Економічні переваги європейського єднання можуть слугувати аргументом на користь подальшої розбудови ЄС лише в контексті культурної привабливості, що значно перевищує суто господарчі інтереси", - заявляє Ю. Габермас і риторично запитує: “Але чи зможуть наші малі й середні національні держави, орієнтуючись самі на себе, зберегти досить сили для опору прихованій асиміляції, пристосуванню до суспільної моделі, пропонованої пануючим нині світовим економічним устроєм? ” [3, с.63]
Доречно згадати, що гасло „Viva la Nation! ” („Хай живе нація! 2) було гаслом тих, хто творив Велику Французьку революцію; воно здобуло юридично-правове втілення у „Декларації прав людини і громадянина”.
З огляду на процесуальний характер соціальних трансформацій громадянське суспільство може розглядатися в аспекті громадянського, або національного поступу (розвитку) спільноти. Ключовими елементами поступу є: а) виражена тенденція до самоорганізації життя і, відповідно, до громадського самоврядування, б) нагромадження соціального капіталу; в) потреба громадської активності; г) супровідне формування належної дискурсивної практики; д) поглиблення приватної сфери; ж) формування вимог публічної відкритості спільних громадських рішень. Загальна інтенція громадянського поступу полягатиме у його дискурсивно-етичній спрямованості на здійснення свободи й автентичності особи, які є модусами самоздійснення людини.
Однак контекст соціальних трансформацій не є тотожним до громадянського поступу. Другою стороною є сфера необхідностей, пов’язаних зі щоденними турботами виживання, узалежнення та примусу. Соціальні структури, що складаються в напрямку реалізації такого іншого ґатунку інтенції, не матимуть безпосереднього пов’язання зі свободою, хоча можуть її об’єктивувати у перверсивних формах. Загалом можемо означити також дискурсивно-етичну інтенцію патерналізму й клієнталізму (або узалежнення й підлеглості).
Обидві дискурсивно-етичні інтенції (або практики) складаються в контексті спільної соціокультурної практики. Щодо української соціокультурної історії обидві дискурсивно-етичні практики виражають її внутрішньо набуті характеристики взаємин, стосунків і відносин.
Таким чином, здобутки громадянського поступу в Україні можемо простежувати за тими соціально-культурними формами ідентифікації людини і суспільства, в яких максимально проявляються: а) горизонтальні взаємини і стосунки; б) толерантність; в) взаємодовіра; г) солідарність; д) відкритість критики; ж) самоврядність. З іншого боку, громадянський поступ обертається ростом соціального капіталу з відповідними інтенціями в мові, мисленні, розумінні, діях - у дискурсі.
За тривалу українську історію можемо відзначити низку яскравих стадій і форм громадянського поступу, в якому людина здійснювала інтенцію свободи й автентичності у переважно "не дуже привітному" політичному середовищі. Відтак були також “благодатні" умови для дискурсивно-етичного варіанта “патерналізму і клієнталізму”, що складалися під впливом зовнішніх щодо українського громадянського поступу державно-політичних сил: Польщі, Росії та інших. Михайло Брайчевський, нагадуючи про колоніальний наступ царизму з часу Переяславської ради, підкреслює, що “козацька старшина, починаючи з Б. Хмельницького, відновила на Україні крупне землеволодіння, “послушенство" селян …" [2, c.493]. Протистояння соціальних інтенцій набуло найвиразніших форм у дискурсивному протиставленні в Україні чину Мазепи і великопідданства полковника Кочубея, спонуканого Московською державою разом з московською церквою. Останній - “феодал і гнобитель, був піднятий на щит і піднесений трохи не до рівня народного героя лише завдяки відомому доносу цареві Петру на свого спільника Мазепу. Його проголошено видатним патріотом і мучеником…” [2, c.499].