Ця демократія, представляє собою форму управління, яка дозволяє багатьом суспільним групам вільно виражати свої інтереси і знаходити в конкурентній боротьбі компромісні рішення.
Якщо узагальнити різноманітні концепції плюаристичної демократії, то можна виділити у них слідуючі загальні ідеї:
Зацікавлена група – центральний елемент демократичної політичної системи, яка гарантує реалізацію інтересів, прав і свобод індивідумів. Сам індивід при цьому відступає на другий план.
Загальна воля як результат конфліктної взаємодії різних груп і їх компромісів.
Суперництво і баланс групових інтересів - соціальна основа демократичної влади, її динаміка.
Затримки і противаги розповсюджуються не тільки на інституціональну сферу (лібералізм), але й на соціальну область, де ними виступають групи-суперники.
“Розумний егоізм”, особовий, і особливо груповий інтереси, як генератори політики.
Держава - це орган, відповідний за нормальне функціювання всіх секторів суспільної системи і підтримуючий в сіспільстві соціальну справедливість.
Розпилення влади між різноманітними центрами політичного впливу: державними інститутами, партіями, групами інтересів тощо.
Наявність в суспільстві цінністного консенсуса, який припускає визнання і повагу всіма учасниками політичного змагання основ існуючого державного устрою, демократичних правил гри, особистих прав, закону.
Демократична організація самих базисних груп, як умова адекватного представництва інтересів складаючих їх громадян.
Плюаристична доктрина демократії знайшла визнання і застосування у багатьох країнах світу, але існують і недоліки. Одним із головних недоліків цієї доктрини нерідко вважають ідеалізацію дійсності, перебільшення групової ітендифікації населення, участі громадян у групах інтересів. Другий важливий напрям критики доктрини плюралістичної демократії звинувачує її в недостатньому обліку нерівності політичного впливу різних суспільних груп, і перш за все першочергового впливу на владу - бізнесу, бюрократії, профспілок, військово-промислового комплексу. Також критикується і сама модель такої демократії. Стверджується, що плюралістична демократія консервативна, поскільки для прийняття рішень потребує широкого погодження усіх зацікавлених груп, що важко забезпечити на ділі, особливо в періоди політичного реформування. Крім цього, в плюралістичній демократії з великими труднощами пробивають собі дорогу і одержують визнання всезагальні, глобальні, довгострокові і нові інтереси.
До мінусів плюралістичної демократії можна віднести й те, що вона акцентує головну увагу на складному груповому складі народу, як суб’єкті влади, тому не може відобразити всі аспекти сучасних доктрин і доповнюється рядом інших. Однією із спроб вийти з протиріч теорії плюралістичної демократії є сформульована Р.Далем теорія поліархії – множинності центрів влади, а отже і елітних груп у демократичному суспільстві. Тобто мається на увазі, що замість єдиного центру суверенної влади повинна бути множинність таких центрів, жоден з яких не може бути повністю суверенним. Демократичною вважається система, в якій влада дисперсна на противагу владі небагатьох – диктатурі. Доктрина поліархії виходить з того, що згідно з вимогами ліберальної демократії, консенсус і політична рівність повинні бути активними і такими, що розвиваються. Для цього кожний громадянин повинен володіти невід’ємним правом формулювати і відкрито демонструвати, кому він надає перевагу. Саме це збільшує і гарантує можливість рівності в управлінні суспільством. Поліархія поліпшує і доповнює принципи демократії, управління більшості шляхом удосконалення системи народного представництва, міцнішої гарантії прав меншості, усунення різних видів політичної нерівності.
Теоріями концентруючими увгу на самому процесі здійснення влади є репрезентативна (представницька) і партисипітарна (політичної участі) концепції демократії. Концепція, яка пояснює репрезентативну демократію, виходить із її розуміння як компетентного і відповідального перед народом представницького правління. Воля народу тут не прирівнюється з його прямою участю. Вона існує далеко не по всім питанням і виражається громадянами, як безпосередньо на виборах, так і делегується представницьким органам і депутатам, котрі в межах даних їм повноважень формують загальну волю, а порою і діють супротив неї під свою відповідальність. Відносини між народом і його представниками будуються на основі контролю (електрорального, інституціонального, конституційного), обмеження компетенції у рамках закону. Реально репрезентативна демократія звичайно втілюється в парламентаризмі - системі прав-ління, заснованій на розподілі влади і верховності влади парламенту. Репрезентативна доктрина демократії має як сильні, так і слабкі сторони. В якості достоїнств цієї моделі управління звичай відмічають її здатність гарантувати вільний суспільний устрій і високу ефективність у виконанні суспільних задач. За думкою її прихильників, репрезентативна демократія гарантує порядок і політичну стабільність, оберігає суспільство від масових настроїв і тимчасових захоплень. До недоліків цієї доктрини відносяться:
Фактичне усунення народу від влади на проміжку між виборами і тим самим відхід від народовладдя.
Неминучу бюрократизацію і олігархізацію влади.
Пріорітетній вплив на політику найбільш сильних груп інтересів, перш за все капіталу.
Зростання в державі авторитарних тенденцій.
Слабку легтимність влади.
Широкі можливості політичного маніпулювання, за допомогою складної багатоступінчатої системи влади.
Під впливом критики репрезентативна демократія в 60-70 рр. ХХ ст. одержала широке розповсюдження і реально вплинула на устрій інститутів управління теорії партисипітарної демократії. Вона претендує на максимальну відповідність нормативному ідеалу демократії, як народвладдя і його пристосування до сучасного державного і соціального устрою. Ця теорія виходить із трактовки демократії як універсального принципу організації усіх областей суспільного життя, яке забезпечує повагу гідності особи. Демократія повинна бути скрізь: в сім’ї, в школі, універсітеті, на виробництві, в партіях, державі і т.д.
Головними цілями партисипітарної демократії є всебічна демократизація суспільства, соціальна емансипація і суспільна самореалізація особи. Участь багатьох людей в управлінні розширює інтелектуальний потенціал для прийняття рішень, збільшує вірогідність їх оптимізації, підвищує стабільність політичної системи і ефективність управління. До радикальних варіантів цієї доктрини примикають політичні концепції нових соціалістичних рухів, наприклад екологістів.
Її критики стверджують, що ця демократія не може бути формою життя, універсальним принципом її організації. Передбачувана партисипітарна демократизація політичного суспільства веде до тоталітаризму чи популістського автотаризму. Вона обмежує індивідуальну свободу, створює загрозу приватній власності і підприємництву. Крім того, недоліками цієї демократії є: низька ефективність рішень, які приймаються; зниження інституційної відповідальності посадових осіб; неможливість без примусу залучати до систематичної участі в управлінні більшість громадян.
Появи різноманітних концепцій у межах основних постулатів ліберальної доктрини демократії є одним із свідчень її невичерпності як найбільш досконалої форми організації влади.
Як бачимо із приведенного вище аналізу демократичних доктрин і форм, кожна з них має як переваги, так і недоліки. Реально існуюча демократія в індустріально розвинених країнах світу прагне поєднувати ідеї самоуправління і партисипітації (головним чиним на місцевому рівні, а частково і на виробництві) з представництвом в масштабі всієї держави. В цілому ж це пріорітетна репрезентативна плюралістична демократія, яка базується на ліберальних цінностях і яка враховує в більшій чи меншій степені деякі християнські і соціалістичні ідеї.
Своїми широченними можливостями і перспективами демократія немовби звільнила очікування, які вона не в силах задовільнити. А своїм духом поблажливості і сприйняття всіх поглядів вона відкрила простір у тому числі і для напрямків, які хочуть її знищити. Іншою вона бути не може, так як це – її природа, її перевага. Але цим вона може задовільнити лише деяких, але ніяк не всіх. У людей завжди залишається потреба продовжувати удосконалення до нескінченості примарного абсолютного ідеалу і ніякою політичною системою їх не задовільнити. Тому питання про те, може демократія змінитися на інші форми, має чітку відповідь: це траплялось і раніше, проходить зараз, і може відбутися в майбутньому.
Демократія завжди є “роздоріжжя”, так як вона це система свободи, система для якої нема нічого абсолютного. Демократія є пустий простір, в якому можуть розвинутися найрізноманітніші політичні прагнення. Незадоволення демократією, в принципі, можна трактувати, як втому людей від невизначенності, бажання вибрати конкретний шлях розвитку. Але важко дати однозначну відповідь на питання “а чи не повернемось ми в кінці шляху знову на теж саме місце, звідки починали?”. Найкращу відповідь на це запитання дав У.Черчіль, виступаючи в Британськім парламенті 11 листопада 1947р.: “демократія – сама погана форма правління, якщо не враховувати інші…”.
Стосовно України, то тут, як і в інших посттоталітарних, посткомуністичних державах, процес утвердження принципів демократії – з урахуванням національних традицій – тривалий і непростий. Те, що зроблено в грудні 1991р.- тільки початок.
Політологія. За редакцією О.І.Семківа. Львів: Світ, 1994.
Політологія. За редакцією О.В.Бабкіної, В.П.Горбатенка. Київ: Академія, 1998.
Политология. Курс лекций. Под редакцией А.А.Радугина. М: Центр,1999.
Пугачёв В.П., Соловьев А.И. Введение в политологию. М., 1998.
Єрмілов Є.П. Політологія. Черкаси: Відлуння, 1998.
Унпелев А.Г. Политология: власть, демократия, личность. Учебное пособие. М., 1994.
Політологічний енцеклопедичний словник. Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. К.: Генеза, 1997.