Педагогіка і психологія вищої школи (стр. 2 из 17)

Навчання – процес безпосередньої передачі та прийому досвіду поколінь у взаємодії суб’єкта (S) й об’єкта (O) виховання. Ця педагогічна категорія розглядається з двох сторін – викладання та вчення (рис. 1).

Навчання

викладання вчення /передача/ /засвоєння/

Рис. 1. Складові процесу навчання

Розглянуті основні категорії педагогіки впорядковуються за принципом ієрархічного зв΄язку.

Побачити окремо кожну з них і описати можна, але не можна зрозуміти одну без іншої – загубиться зміст. Це той випадок, коли внутрішня автономна будова забезпечує зберігання єдиної природної цілісності поняття.

Ступінь присутності категорії само-... й визначає, наскільки людина стала особистістю та піднялася над своєю біологічною природою.

Здійснюючи виховання, освіту, навчання, люди в суспільстві вступають між собою в певні відносини, які отримали назву виховних.

Виховні відносини – це різновид відносин людей, спрямований на розвиток людини за допомогою виховання, освіти, навчання.

Це завжди відносини між людьми, спрямовані на розвиток людини як особистості.

Педагогічна наука створена людством для задоволення своїх потреб у відтворенні суспільної людини. Наскільки вона справляється зі своїми завданнями, залежить від цілого ряду умов:

1. Демократизація суспільства.

Свобода виховних відносин повніше педагогічні знання

більше задовольняється потреба

2.Тісний зв'язок з практикою. 3.Відповідності цінностям, яких дотримується товариство.

Предмет, завдання та основні методи досліджень психології у вищій школі

Психологія ВШ вивчає психіку й психологічні особливості діяльності студентів, викладачів і керівників вузів.

Відмінність від загальної психології – вивчає функціонування, зміни, розвиток і формування психіки студентів, психологічні особливості діяльності викладачів.

Предмет психології ВШ – це індивідуальні й соціально-психологічні явища, породжувані умовами діяльності вузів. Міждисциплінарні зв’язки між науками, які впливають на діяльність вищої школи, уміщені на рис. 2.

Таким чином, характер вивчення дисципліни “Педагогіка і психологія вищої школи” зумовлює необхідність застосування комплексного підходу до освоєння та систематизації знань майбутніх викладачів вузів у межах обох наук

(рис. 3).

До основних завдань психології ВШ належать:

1. Участь у розробці «моделі» сучасного спеціаліста з вищою освітою.

2. Проведення психологічного аналізу діяльності студентів, викладачів, кафедр, керуючого складу вузів і виявлення на цій основі психологічних передумов підвищення ефективності навчального процесу, вузівського виховання та навчання.

Рис. 2. Міждисциплінарні зв'язки

Рис. 3. Характер зв’язку між об’єктами вивчення дисципліни “Педагогіка і психологія вищої школи”

3. Вивчення психології студентського колективу, його впливу на навчання, суспільну, наукову та виробничу діяльність студентів.

4. Виявлення закономірностей формування особистості й професійно важливих якостей майбутнього спеціаліста з вищою освітою (з урахуванням профілю вузу й курсу, вікових і соціальних особливостей).

5. Розробка проблеми психологічної підготовки студентів до практичної діяльності після закінчення вузу.

6. Вивчення психології особистості й праці викладача вузу, психологічних основ його педагогічної майстерності та творчості.

7. Дослідження проблеми профорієнтації і профвідбору у вищих навчальних закладах.

8. Аналіз процесу адаптації колишніх школярів до вузівського навчання, а випускників – до умов фахової діяльності.

Методи психології ВШ:

– спостереження;

– експеримент;

– бесіда;

– метод аналізу діяльності студентів і викладачів;

– тестування;

– опитування й анкетування.

Тема 2

ЗАГАЛЬНООРГАНІЗАЦІЙНА СТРУКТУРА ПЕДАГОГІЧНИХ ЗАВДАНЬ ВИЩОЇ ШКОЛИ

1. Зміст виховання в системі вищої освіти.

2. Зміст, структура і завдання дидактики у вищій школі.

Список рекомендованої літератури

Ващенко Г. Загальні методи навчання. – К.: Б.в., 1997. – 80 с.

Журавлев В.И. Педагогика в системе наук о человеке. – М.: Педагогика, 1990. – 164 с.

Иванов В., Гурье Л., Зерминов А. Педагогическая деятельность: проблемы, сложности // Высшее образование в России. – 1997. – №4. – С.44-49. Подласый И.П. Педагогика. Новый курс: Учеб. для студ. пед. вузов: В 2 кн.– М.: Владос, 1999. – Кн. 1: Общие основы. Процесс обучения. – 574 с.

Смирнов С.Д. Педагогика и психология высшего образования: от деятельности к личности: Учеб. пособие для слушателей ф-тов и ин-тов повышения квалификации преподавателей вузов и аспирантов. – М.: Аспектпресс, 1995. – 271с. Фіцула М.М. Педагогіка: Посібник – К.: Академія, 2001. – 528 с.

Завдання, які доводиться вирішувати викладачу в системі вищої освіти, можна розділити на 2 групи:

1) дидактичні, мета яких полягає в озброєнні студентів знаннями, навичками й уміннями;

2) виховні, мета яких – формувати якості розуму, світогляд, мотиви поведінки тощо.

Зміст виховання

Виховання проходить у процесі діяльності та спілкування людей.

Найбільш істотний вплив на людину в процесі виховання припадає: під час її основної діяльності (вплив самої цієї діяльності); у процесі спілкування за допомогою засобів педагогічного впливу; у процесі узгодження зазначених взаємодій.

Моральний рівень людей виявляється й визначається насамперед їх ставленням до справи (у студента – до навчання).

При постановці мети виховання слід пам΄ятати, що виховання без навчання неможливе!

Спроби виховувати поза процесом навчання нерідко призводять тільки до передачі більш-менш системних знань про вихованість.

Відзначається, що темп життя, навантаження на свідомість людини дедалі зростають, а вихователь зобов'язаний не тільки проводити поточну роботу, але й забезпечувати, прогнозувати прискорений розвиток своїх вихованців.

Викладач вузу крім дидактичної функції виконує ще й виховну. Висновки про успіхи виховання у вузі складаються з показників трьох планів:

1) відсутність явних, зафіксованих учинків, порушень дисципліни й розпорядку вузу;

2) відсоток успішності (особливо на «добре» і «відмінно»); 3) суспільна активність студентів.

Складність критеріїв перевірки ступеня вихованості призводить іноді до підміни цього поняття даними про інформованість студентів з питань сукупності знань щодо вихованості.

Було б правильним, мабуть, не шукати формально й матеріально суттєвих показників моральності студентів, рівня їх вихованості. Вихованість і моральність не можуть оцінюватися і заохочуватися так само, як відмінне навчання, робота. Моральність не підлягає матеріальній стимуляції, її критерієм є власна совість

людини та її суспільні характеристики. Розвиненість почуття обов΄язку, рівень соціальної відповідальності, честі не можуть оцінюватися в балах – у цьому й полягає складність виховної роботи в порівнянні з навчальною стороною роботи зі студентами, що завжди має узвичаєні й чіткі оцінки. Але це не заперечить можливості визначати й висловлювати своє ставлення до моральних вчинків і поведінки студентів, впливати на них. Мова йде про те, що у вихованні не потрібно такі тонкі аналітичні процедури зводити до простих кваліфікаційних операцій, подібно прийнятим у сфері оволодіння знаннями.

У процесі виховання студента ставиться мета – формування сучасної особистості, її моральних та інших вищих почуттів.

Слід зазначити важливість емоційної сторони виховання сучасної людини.

Люди часто намагаються пояснювати раціональність виконання тих або інших вчинків. Але це не вирішує основного питання – про набуття навичок автоматичного та своєчасного виконання відповідних дій.

У практиці володіння навичками вихованості, суспільної поведінки так багато правильного, але неусвідомленого, що на його «розшифровування» пішов би час, необхідний на навчання, роботу, активне життя.^{^[1]}

Педагогічно неприпустимим є те, що той, хто виховується, може сумніватися в необхідності виконати дію, запропоновану йому старшим. Інакше кажучи, тільки недотепний вихователь щораз повинен доводити необхідність свого розпорядження. Досягнення чергового рівня вихованості невідкладне, а будь-яке зволікання шкідливе.

Відомо, що обговорення наказів нерідко служить для підміни справи словами.

Засоби виховання полягають у відповідних реальних діях, а не в закликах і міркуваннях про них.

Розрізняють такі рівні вихованості:

1) знання про вихованість, про слушність вчинків (припускають попередні міркування про слушність вчинку);

2) володіння вихованістю (припускає автоматичну дію);

3) активне, позитивне переживання (наприклад, переживання задоволення).

Зміст, структура й завдання дидактики у вищій школі

Початок загальної (класичної) дидактики йде від Платона й Аристотеля. Основою навчання Платон вважав пізнання Всесвіту й діяльності людини. Процес навчання він порівнював з колісницею, що везуть два коня: воля – корінний, почуття – підпряжний. Управляє колісницею розум, змушений часто вдаватися до використання батога, особливо стосовно підпряжного.