Поетичну групу українського фольклору складають також пісні, голосіння та думи. Українська пісня – це невичерпне джерело національної культури.
Пісня супроводжує все життя і діяльність людини – від народження до останнього проводу з життя. Аналіз використаних джерел дав можливість скласти класифікацію пісень, до якої входять:
- календарно-обрядові;
- трудові пісні;
- колядки;
- щедрівки;
- веснянки (гаївки);
- купальські;
- перівчані;
- обжинкові;
- гребовецькі;
- весільні;
- ігрові;
- хороводні пісні.
Отже, система фольклорних жанрів створена українським народом упродовж віків, є тим ґрунтом, на якому зросла народна педагогіка.
Народні художні промисли та ремесла – одна з історично зумовлених організаційних форм народного декоративного мистецтва. Це товарне виготовлення художніх виробів при обов'язковому застосуванні ручної праці [3, с. 293].
За традиціями українського народу, декоративно-прикладне мистецтво є однією з важливих галузей художньої культури українського народу. Воно виникло в процесі трудової діяльності і нерозривно пов'язане з нею.
Україна завжди славилась своїм декоративно-прикладним мистецтвом. До наших днів дійшли численні пам'ятки народного мистецтва:
- вишивка;
- одяг;
- декоративне ткацтво;
- художня кераміка;
- різьблення;
- вироби зі шкіри;
- художня обробка металу, які вражають своїми високими художніми якостями.
Вишивка – це поширений вид декоративно-прикладного мистецтва, в якому узор та зображення виконуються ручним або машинним способом на різних тканинах, шкірі та інших матеріалах лляними, шовковими, вовняними нитками, а також бісером, перлами, коштовним камінням [43, с. 85].
Цей вид мистецтва виник давно — корені його сягають у глибину віків.
Зразки найдавнішої вишивки в музеях Європи відносять до V ст. н.е., а пам'ятки української вишивки збереглися лише за кілька останніх століть (у музеях найбільше вишивок XIX ст.).
Орнаментальні мотиви українських вишивок сягають своїм корінням у місцеву флору і фауну, в історичну традицію.
За мотивами орнаменти вишивок проділяють на три групи:
- геометричні (абстрактні);
- рослинні;
- зооморфні (тваринні).
Серед народних промислів щільне місце займають різьбярство, кушнірство, мосяжництво, гончарство та плетіння. Різьба по дереву, різьбярство розповсюджені переважно на Гуцульщині.
У гірських районах Карпат, багатих на ліси з різними породами дерев, різьба по дереву та художнє випалювання успішно застосовувались для оздоблення будинків, предметів побутового та мисливського призначення, знарядь праці та предметів господарського інвентарю. Різьбили на всіх породах дерев, але основним матеріалом, який використовували для створення
Стули, ложки, мисники, посуд прикрашали візерунками, різьблених предметів, було дерево явора. Вирізали їх спеціальними різцями, тому і називали так прикрасу різьбою. Відібране для роботи дерево розрізали на куски, а потім кілька років сушили. Виготовлення речі починалося з попередньої обробки сухої деревини. Уже готову виточену посудину починали різьбити.
За традицією з кожним візерунком була пов'язана певна традиція. Наприклад, якщо вирізали з дерева всілякі рослини то, вважалося, що родина буде процвітати і буде мати багато дітей; якщо вирізали сонце, місяць та зорі, казали, що діти будуть такі ж гарні, як ці небесні світила тощо.
Багатовікові традиції та досвід поколінь дозволили майстрам винайти багато способів художнього оздоблення шкіряних виробів. Проте найбільшого поширення серед населення набула техніка гарячого та холодного тиснення. Крім того, народні умільці застосовували гравірування по шкірі, ажурне вирізування, аплікацію кольоровими шкірами, художнє плетиво з тонких барвистих стрічок. В оздобленні своїх виробів майстри користувалися прикрасами з металу та іншими деталями у вигляді геометричних фігур [3, с. 308-309].
Художня обробка металу (мідь, бронза, латунь, нейзильбер) на Гуцульщині – один з найстаріших і найпоширеніших народних промислів. Гуцули називали його мосяжництвом.
Вживання матеріалу для оздоблення одягу, зброї, знарядь праці колись на Гуцульщині мало велике значення. Вважалося, чим краще був оздоблений одяг чи зброя, тим багатше є людина.
З кольорових металів виготовляли предмети побутово-господарського вжитку, прикраси та інші вироби, здебільшого технікою литва за допомогою глиняних форм і дерев'яної моделі. Порубану на куски мідь розтоплювали на вогні і цей метал виливали у випалені глиняні форми. Коли метал застигав, форму розбивали, і гарячий готовий вирід опускали у воду, щоб той загартувався. Після загартування поверхню вигладжували різцем та напилком. Після шліфування приступали до гравірування спеціальними інструментами — пунсонами – орнаменту на металевому виробі [3, с. 310-311].
Українська писанка – найунікальніший витвір української культури. За традицією вона є символом Великодня — свята, коли воскресає природа, коли відроджується все живе для продовження життя на землі.
За традицією, сире розписане яйце у віруваннях наших предків символізувало собою Всесвіт. З образом яйця вони пов'язували закон доцільності і всесвітнього ладу, якому підлягає все в природі.
Обряд розписувати писанки походить з давніх-давен. Кожен хрестик, кожна рисочка на ній не вживалися довільно, а всі вони мали якесь значення, усі вони були знаками-оберегами, які захищали людину від усякого зла. Паші предки вірили, що писанка має магічну силу – вона приносить добро, щастя, достаток, тому закопували її в землю, вважаючи, що сила яйця сприятиме щедрому врожаєві[8, с. 123].
Зараз українці також не цураються старовинних традицій та обрядів, пов'язаних з виготовленням та розписуванням писанок, а навіть придумують нові, наприклад: цокатися крашанками, в кого залишиться ціла – матиме в цьому році достаток в усьому.
За традицією українського народу, ще з періоду родоплемінного ладу наші предки широко використовували символічні знаки для вирізнення роду, а пізніше – окремих родин. Найпершими своєрідними гербами були зображення звірів – тотеми родів, цими значками позначали межі володінь, житло, зброю, господарський інвентар. Пізніше з'являються символи небесних світил як перші об'єкти обожнювання та поклоніння родів[18, с. 129].
Проаналізувавши наукову літературу ми визначили, що у сучасній Україні до державних символів належать:
- герб;
- прапор;
-гімн.
Герб – це знак, своєрідний ключ до історії сім'ї, міста, національного утворення держави. Це пам'ятка духовної культури. В гербі у вигляді знаків втілюються реальні події, суспільні явища, ідеологія та світосприймання [3, с. 187].
Серед усіх гербів найуживанішим в історії України був тризуб. Як державний герб тризуб було визнано 15 березня 1939 р. Сеймом Карпатської України, що проголосив самостійність цього регіону.
Золотий тризуб на блакитному тлі затверджений Верховною Радою України у 1991 р. як державний знак – герб самостійної нзалежної держави України [3, с. 190-191].
Прапор – це символ державності та національної незалежності.
З утворенням Української Народної Республіки Центральна Рада у Києві 22 березня 1918 р. ухвалила Закон про державний прапор України – він був жовто-блакитний.
Нині жовто-блакитний прапор проголошено державним прапором незалежної України [3, с. 191-194].
Гімн – це урочисто музичний твір на вірші програмного характеру. Це символ державної єдності, який виражає ідеологічні устої держави, її принципи, історію та програмні цілі на майбутнє. Гімни можуть бути державними, революційними, військовими, релігійними, хвалебними тощо. Вони виступають засобом масової агітації, згуртування народу. З гімну починають урочисті збори, свята, незвичайні масові події, гімном їх і закінчують.
У 1862 р. П.Чубинський написав вірш "Ще не вмерла Україна". Музику до тексту написав М.Вербицький. вірш набув статусу гімну. Він стверджував волю й свободу українського народу. Саме своїм визвольним пафосом вірш-гімн пустив глибоке коріння в національну свідомість українців. Саме цей гімн є державним гімном України[3, с. 194-195].
Крім державних символів існують ще й народні символи України. Їх ще називають оберегами. Це батьківська хата, материна пісня, святий хліб, вишитий рушник, червона калина, зажурена верба, хрещатий барвінок, дивовижна писанка, вірний своєму краю лелека та інші. Розглянемо детальніше деякі з перелічених народних символів.
Рідна хата – берегиня українського народу. Вона зігріта теплом материнської любові, осяяна мудрим усміхом батька. За традицією, хати на Україні фарбували в білий колір –символ чистоти, морального здоров'я, душевної краси. Гарна біленька хата у вишневому садку, мов дівчина у вінку. У цій хаті люди народжувалися, жили і помирали, щоб поступитися місцем прийдешнім поколінням. У ній – корінь нашого роду, все одвічне, як життя, святе, як мамина пісня. Вона – символ добра і надії, її любили, про неї згадували в далекій дорозі разом з матір'ю і батьком, як одне ціле.
Українська хата — це колиска нашого народу, де творилася його журлива й оптимістична доля.
Інший символ життя українців — це хліб. З давніх-давен він у великій пошані в народу. Недаремно у молитві до Бога "Отче наш..." люди як великої милості просили не позбавляти їх хліба, бо він не просто основа життя, хліб – то саме життя. Його споконвіку називають святим. Він завжди лежав на столі.
Важливу роль відіграє хліб в обрядах та звичаях українців. Він з людиною від народження і до смерті. З хлібом ідуть на родини, хрестини, новосілля, сватання. На знак згоди дівчина подає хліб на вишитому рушнику сватам, хлібом і зустрічають молоде подружжя.
З хлібом-сіллю на вишитому рушнику зустрічають в Україні найпочесніших гостей. Він – ознака гостинності українського народу. З хлібом на вишитому рушнику йшли оглядати поле, сіяти, жати. На його честь складено багато пісень, сповнених відданості й любові.