Потребує ґрунтовного перегляду та вдосконалення зміст і структура психологічних дисциплін як важливого чинника професійної підготовки вчителя. Бо сьогодні без досконалого знання психології дитини, засобів впливу на неї вже неможливо успішно реалізувати освітньо-виховні функції школи, забезпечити індивідуальний підхід до дитини.
Рівень психолого-педагогічної підготовки у педагогічному університеті - це обличчя вищого педагогічного навчального закладу.
До речі, у дореволюційній Україні (19 - початок 20-го століття) директорами, ректорами педагогічних навчальних закладів призначались особи, в обов’язки яких входило викладання педагогічних навчальних дисциплін. Наприклад, історик Роммель Х.Ф., перший директор педінституту при Харківському імператорському університеті (1811 р.) викладав загальну і часткову педагогіку, дидактику, методику, проводив педагогічні спеціальні семінари.
Історик Лавровський О.М., перший директор Ніжинського історикофілологічного інституту (1875 р.), викладав теорію виховання, дидактику, історію педагогіки. Можна привести не поодинокі приклади з історії України і в післяреволюційній та радянській періоди. Думаю, що такий підхід вартий уваги й сьогодні.
Принципові зміни у змісті загальної середньої освіти, перехід на 12-річний термін навчання, запровадження нових навчальних предметів у школах зумовлюють необхідність оперативного вжиття заходів щодо вироблення нової методології методичної підготовки та створення відповідного науково-методичного забезпечення навчально-виховного процесу у вищих навчальних закладах. Важливо, щоб методична підготовка реалізовувалася не лише через відповідну навчальну дисципліну і ні в якому разі не зводилася тільки до неї, але й розглядалася як основний принцип при викладанні фундаментальних навчальних дисциплін на педагогічних спеціальностях.
Методична підготовка майбутніх вчителів має базуватися на сучасних технологіях навчання, якими випускники повинні володіти бездоганно. У першу чергу, йдеться про інформаційно-комп’ютерні технології. Причому, це стосується не лише студентів - майбутніх педагогів, але й тих, хто їх навчає та вже працюючих вчителів.
Інформаційно-технологічна підготовка студентів педагогічних спеціальностей має бути наскрізною протягом усього періоду навчання. Вона не повинна зводитися до набуття студентами операторських навичок, а передбачати засвоєння інформаційних технологій навчання. Для цього в кожному вищому педагогічному навчальному закладі повинна бути розроблена програма інформатизації та комп’ютеризації навчального процесу, яка б передбачала кадрове, матеріальнотехнічне і програмно-методичне забезпечення. Запровадження сучасних технологій навчання сприятиме досягненню високої якості освіти та забезпеченню успішної реалізації новітнього змісту середньої освіти.
Для підготовки навчальної літератури з педагогіки, психології, фахових методик, інформаційних технологій необхідно об’єднати зусилля викладачів вищої школи, науковців АПН України, практичних працівників і авторів шкільних підручників. (Державною програмою «Вчитель» передбачено першочергову підготовку і видання такої літератури - всього понад 90 назв).
Невід’ємною складовою професійного становлення майбутнього педагога є практична підготовка.
В Україні нагромаджено значний досвід неперервної навчальної і виробничої (педагогічної) практики майбутніх педагогів. Особливої уваги надається цій формі підготовки у Вінницькому, Ніжинському, Полтавському, Уманському, Харківському, Тернопільському педагогічних університетах.
Водночас, окремі вищі навчальні заклади, у тому числі й педагогічні, під приводом фінансово-економічних труднощів практичну підготовку взагалі звели до мінімуму, порушивши принципи її неперервності та послідовності. Звичайно, що з такою постановкою питання не можна погодитися.
Практична підготовка повинна бути неперервною, починатися на молодших курсах (з 3-4 семестру) і тривати впродовж усього навчання, послідовно ускладнюючись і наповнюючись новим змістом та з урахуванням того, що підготовка бакалаврів і магістрів є завершеними циклами педагогічної освіти.
Види, тривалість та змістове наповнення практик повинно визначатися галузевими стандартами вищої педагогічної освіти, а, отже, стати державною нормою.
При визначенні тривалості навчальних і виробничих (педагогічних) практик слід орієнтуватися на вивірений власний та зарубіжний досвід. А він переконує, що зазначені практики досягають своєї мети за умови їх сумарної тривалості не менше сорока тижнів (донедавна їх сумарна тривалість становила 48-52 тижнів). І це, до речі, вже стало обов’язковою умовою підготовки вчителя в багатьох країнах Європи (в Англії тривалість педагогічної практики не менше 52 тижнів, у Німеччині - останній рік навчання відводиться повністю на практичну підготовку шляхом стажування студентів на посаді вчителя).
В організації практичної підготовки сьогодні одним з болючих питань є забезпечення практики відповідними базами для її проведення. Якщо ці труднощі якось пояснюються стосовно технічної та інших напрямків вищої освіти, то для педагогічної будь-які аргументи для виправдання відсутні.
Окремі місцеві органи управління освітою і наукою самоусунулись від забезпечення студентів, завтрашніх педагогічних працівників, базами практик. Питання забезпечення студентів базами педагогічної практики, повинні стати невід’ємною умовою співпраці між вищим навчальним закладом і місцевими органами управління освітою. Більше того, практика студентів на випускних курсах має провадитись, як правило, за місцем їхнього майбутнього працевлаштування. І це буде не лише дійовим фактором підвищення якості підготовки фахівців, але й одним з реальних шляхів щодо вирішення проблем, пов’язаних з працевлаштуванням та закріпленням молодих педагогів на робочих місцях.
Психолого-педагогічна, методична й практична підготовка щодо їх змісту та обсягів однаково стосується всіх вищих навчальних закладів, які здійснюють підготовку педагогічних працівників.
У системі педагогічної освіти чільне місце належить соціально-гуманітарній підготовці. Сучасний вчитель повинен бути людиною високої культури і загальнолюдських цінностей, провідником ідей державотворення і демократичних змін.
В останні роки сформовано перелік навчальних дисциплін, які зорієнтовані на здобуття знань в галузі історії, філософії, політології, соціології, економічної теорії, культурології та мови.
Водночас треба визнати, що зміст цих дисциплін не завжди адаптований до вимог щодо підготовки фахівців певного професійного спрямування, у тому числі й педагогічного.
Переконаний, що вивчення на педагогічних спеціальностях таких навчальних дисциплін, як філософія, політологія, економічна теорія має проводитися з урахуванням специфіки освіти як галузі, і кожної педагогічної спеціальності, зокрема. А це передбачає визначення їх відповідного змісту.
В умовах глобалізаційних процесів, тенденцій зближення світових культур нових підходів вимагає культурологічна підготовка студентської молоді взагалі, а студентів педагогічних спеціальностей, зокрема.
Особливу увагу необхідно приділити підвищенню рівня мовної освіти майбутніх педагогів. Причому це стосується як української, так і іноземної мов.
Вчитель, як ніхто інший, повинен володіти високим рівнем усного і писемного українського мовлення. Українська мова на педагогічних спеціальностях повинна вивчатися в більших обсягах, ніж на інших спеціальностях, і з обов’язковим запровадженням державної атестації.
З іноземної мови маємо досягти такого рівня освіченості вчителя, щоб його знання були достатніми для міжнародного спілкування як для запозичення зарубіжних технологій навчання, так і для пропагування національних педагогічних надбань на світовому освітньому просторі.
Завдання педагогічної освіти - це формувати вчителя як фахівця і як людину високої культури, яка має особистий позитивний вплив на індивідуальність учня. І тут доречно навести слова Другого статуту Луцької школи 1624 року, в якому наголошується: «Вчитель має бути благочестивий, розсудливий, смиренномудрий, лагідний, стриманий, не п’яниця, не блудник, не хабарник, не гнівливий, не заздрісний, не сміхотворець, не лихослов, не чародій, не басносказатель, не посібник єресей, але прихильник благочестія, в усьому являючи собою взірець добрих діл: Взявши увірену йому дитину, повинен дбайливо навчати її корисних наук, за неслухняність карати, але не потиранські, а по наставницькі; не надмірно, а по силах; не з буйством, а лагідно і тихо:».
Однією із складових системи педагогічної освіти є післядипломна освіта, основним завданням якої є професійне вдосконалення працюючих педагогічних і науково-педагогічних працівників. І необхідно визнати, що в цьому напрямку зроблено чимало. Для вчителів, керівників шкіл, методичних служб районів та областей, з урахуванням переходу загальноосвітніх навчальних закладів на новий зміст освіти, структуру і 12-річний термін навчання організовано короткотермінові курси, семінари, конференції з питань законодавства про освіту, нового змісту середньої освіти, впровадження особистісно-орієнтованих технологій навчання та інформатизації навчального процесу.
Але в нинішніх умовах недостатньо обмежуватися лише централізовано організованими заходами. Треба ширше запроваджувати багатоваріантні програми підвищення кваліфікації педагогічних працівників, які б обирав сам працівник, виходячи із своїх професійних потреб.
Особливого розвитку має набути дистанційна педагогічна освіта як нова форма підвищення кваліфікації і перепідготовки педагогічних працівників. Треба, щоб вона була доступною для кожного вчителя, з урахуванням того, що в нього створюються можливості користування мережею Інтернет.