Реферат на тему:
Погляди педагогів-гуманістів минулого на музичну освіту
Важливе міркування про роль історії будь-якої науки належить В.І.Вернадському: “Історія науки – писав він, – повинна критично складатися з кожним поколінням учених і не тільки тому, що змінюються наші знання про минуле, відкриваються нові прийоми його відображення. Ні! Потрібно знову науково переробляти історію науки, знову заглиблюватись в минуле, бо завдяки розвитку сучасного знання в минулому набуває значення одне і втрачає інше. Кожне покоління науковців знаходить в історії науки відображення наукових течій свого часу. Рухаючись уперед, наука не тільки створює нове, але й переоцінює старе, те, що вже було пережито” (Вернадский В.И. Очерки и речи. – М., 1922. – Ч.П, вып.2. – с.112).
Усе вище викладене у повній мірі стосується і музичної освіти дітей шкільного віку, історія якої вивчена далеко недостатньо, особливо стосовно змісту, форм та методів навчання і виховання.
Протягом своєї музичної та просвітницької діяльності у другій половині ХІХ ст. Євген Карлович Альбрехт (скрипаль, музично-громадський діяч, інспектор музики Петербурзьких імператорських театрів, один із 4-х синів-музикантів відомого в Росії диригента і композитора Карла Францевича Альбрехта) виробив оригінальну концепцію музичної освіти учнів. Її основою послужило вивчення європейської музичної педагогіки, аналіз практики викладання музики в російських школах і власний досвід роботи. Музикант виклав її у статтях “О рациональном преподавании пения и музыки в школах” (1870), «Музыкальное образование в Европе и преподавание музыки в школах» (1872), «Музыкальное искусство в школах» (1875) та ін.
Розглядаючи проблему сутності і функцій музики, Є.Альбрехт був не згоден зі ставленням до музичного мистецтва тільки як до засобу розваги, що побутувало в освітній практиці тих років. Не відкидаючи важливої ролі розважальної функції музики у справі приємної організації вільного часу учнів, він вказував, що мистецтво має незрівнянно більш глибоке значення для школи і суспільства. У Альбрехта був власний погляд на проблему залучення дітей до музичного мистецтва. Він вважав, що шкільна музична освіта має включати два обов’язкових компоненти – навчання хорового співу і гри на музичному інструменті. У процесі паралельного викладання цих предметів, на його думку, необхідно розвивати в учнів музичні здібності, виховувати інтерес і любов до музики, формувати їх художній смак.
Музикант-просвітник пропонував по-іншому будувати співацьке навчання – ввести в кожному навчальному закладі обов’язкові уроки хорового співу, які проводились би окремо в кожному класі впродовж усіх років шкільного навчання. Він стверджував, що організація навчального процесу, за якої “кожний клас складає самостійний хор”, дозволить систематично і послідовно вирішувати завдання музичної освіти дітей. Уроки класного співу, за переконанням Альбрехта, мають включати два взаємопов’язаних між собою види діяльності: розучування хорових творів та ознайомлення школярів з елементарними відомостями по теорії музики. Останньому він надавав особливого значення, оскільки вважав, що кожна школа повинна навчати дітей співати по нотах.
На думку Євгена Карловича, при доборі співацького репертуару і проведення хорових занять слід особливу увагу приділити дотриманню дидактичного принципу доступності. “У вищій мірі непедагогічно і шкідливо, - писав він, - примушувати дітей співати те, що їм не під силу”. Адже важкі твори, які не відповідають вікові дитини, учні розучують механічно і співають несвідомо. Досвідчений музикант ратував за те, щоб до процесу навчання частіше включалися пісні, що відображають життя та інтереси дітей, такі, що підходять і за мотивом, і за змістом до їх віку.
Фундаментом шкільної музичної освіти, особливо на її початковому етапі має бути, на думку Є.Альбрехта, народна пісенна творчість. Слід знайомити дітей з різними жанрами народних пісень, у тому числі зразками місцевого фольклору.
Є.К.Альбрехт був прибічником інструментального навчання в школі поряд з хоровим співом. Уроки гри на музичних інструментах потрібні в школі для того, щоб допомогти учням глибше зрозуміти і полюбити музику, залучити їх до вищих художніх цінностей та виховати у дітей потребу в музиці. Він вважав, що навчання гри на музичних інструментах, що проводиться в формі індивідуальних занять, в умовах загальноосвітньої школи не є достатньо ефективним. На його думку, більш продуктивною є форма колективного навчання. Основна перевага її, за Альбрехтом, полягає в тому, що вона дає можливість досить швидко підвести дітей до спільного елементарного музикування, а потім і до оркестрового, в якому беруть участь кілька груп дітей. Причому, навчання проводиться як з кожною групою, так і з окремими учнями індивідуально.
Успішність шкільної музичної освіти, за переконанням Є.К.Альбрехта, залежить не тільки від забезпеченості цього процесу літературою, музичними інструментами, але, насамперед, від складу музично-педагогічних кадрів. Кожна школа повинна намагатися запросити для роботи з дітьми хорошого вчителя музики. До числа таких учителів він відносив тих, хто мав спеціальну освіту і педагогічні здібності, але головне - в кому розвинута любов до юнацтва, хто є особистістю, здатною захопити дітей музикою, зробити для них заняття цим мистецтвом справою, що приносить задоволення і радість.
Головну мету шкільного вчителя музики Альбрехт убачав у вмінні виховати в учнів потребу у спілкуванні з музикою, здатність дитини до її емоційного та усвідомленого слухання й виконання.
Аналіз публікацій Є.К.Альбрехта, що стосуються музичної освіти дітей, показує, що основу його музично-педагогічної концепції склали наступні теоретичні положення:
1) музика – це мистецтво, яке здатне позитивно впливати на моральний, естетичний і розумовий розвиток дитини;
2) у вітчизняній загальноосвітній школі необхідне неперервне музичне виховання, яке повинне охоплювати усіх без винятку учнів. Воно має здійснюватися в процесі навчання дітей хорового співу та гри на музичних інструментах;
3) перевагу в масовій музичній освіті слід віддавати колективним формам організації навчального процесу – хоровому співу, ансамблевій та оркестровій грі. Ці форми музичної діяльності найбільшою мірою сприяють естетичному розвитку учнів, вихованню в них інтересу до музики та потреби в ній;
4) визначальна роль у процесі залучення учнів до музичного мистецтва належить шкільному вчителеві музики; важливо, щоб він володів не тільки музичною і педагогічною компетентністю, але й такими особистісними якостями, як доброта, любов і повага до дітей.
Протягом усього свого життя постійно звертався до аналізу музичної педагогіки для різних вікових груп засновник та редактор “Русской музыкальной газеты”, музичний критик, історіограф Микола Федорович Фіндейзен. Газета видавалась у Санкт-Петербурзі з 1894 по 1918 рік і була своєрідним музично-критичним центром епохи. Вона писала про історію російської та зарубіжної музики, давала широку картину музичного побуту столиці і провінційних міст, публікувала матеріали музично-педагогічного характеру тощо.
В основі роздумів та ідей М.Ф.Фіндейзена в галузі музичної педагогіки лежало переконання, що всі діти без фізіологічних відхилень чують звуки і їх можна навчати розуміння і відчуття музики. Це привело його до думки про необхідність розвитку у вихованців естетичного слуху. Щоб ця робота проводилась систематично, послідовно і ніякі інші види роботи не могли забирати час у вчителя на уроках, він дійшов висновку про введення до числа предметів загальноосвітньої школи, окрім уроків співу, курсу історії музики. Але цей курс Фіндейзен пропонував вести інакше, ніж це було прийнято в спеціальних музичних навчальних закладах, оскільки він був переконаний в тому, що предмет викладається з недопустимими і непоправимими помилками в методиці. Найголовніша з них полягає в тому, що слова лектора про музику рідко підкріплюються безпосереднім її звучанням, в кращому випадку програються лише одні головні теми. М.Фіндейзен був переконаний в необхідності слухати на уроці твори в якомога більшому об’ємі, краще всього повністю, бо учні мають самі відчути і пережити те, про що мовить педагог.
Відомий музичний критик не визнавав абстрактного навчання, вважаючи, що через зайве теоретизування на уроках в учнів падає інтерес до істинно художньої музики і понижується в цілому рівень культури сучасного йому суспільства. За його словами, лекції, що супроводжуються звучанням музики, «…даючи музичні знання, готують до більш осмисленого сприйняття художніх творів і тим самим розвивають і очищають художній смак суспільства («О введении в программу учебного плана Народной школы курса Всеобщей истории музыки. Докладная записка и программа одногодичного курса». – 18 сент.1918 г. // ГПБ. – Ф.816. – оп. 1. – Ед. хр. 258).
У кінці Х1Х – поч. ХХ ст. музичні заняття у вигляді уроків церковного співу вважались обов’язовими лише в початкових класах. У середніх навчальних закладах, де ставились завдання певної професійної підготовки дитини (гімназії, реальні, технічні, сільськогосподарські училища) уроки співів до навчальних планів не включались. Саме до цього питання і звертався М.Фіндейзен, коли в 1899 р. та 1912 – 1913 рр. розіслав анкети по всіх губернських містах Росії з питаннями такого змісту: скільки учнів у школі і який відсоток з них займається музикою; число уроків і хорових репетицій на тиждень; зміст програм, навчальних посібників, репертуару; чи існує певна оцінка пізнання зі співу й музики; які цілі переслідує школа при навчанні музики й співу і з яким запасом знань виходять учні по закінченні ними курсу; освіта вчителя і розмір його винагороди за уроки та ін. Педагогам пропонувалось висловити побажання щодо покращення постановки справи та їх становища в школах. Це були прогресивні, гуманістичного спрямування ідеї та практичні дії відомого громадського і музичного діяча.