145
штучно відлучене протягом багатьох десятиліть і до яких у більшості людей навіть було
сформовано різко негативне ставлення.
Ніхто не буде сперечатися, що Церква є носієм духовності. Так воно і є, адже те, чого
навчають тут, спрямоване на забезпечення нашого духовного добробуту, і найперше гармонії
нашого внутрішнього світу. Багато людей відвідують храми, вважають себе віруючими і повага
до традицій та релігії свого народу стримує багатьох з них від хибних кроків. Свою роль тут
відіграє і громадська думка, а тому людина буде намагатися жити і діяти так,щоб не було
соромно перед людьми.
Лише розвинута моральність, лише прийняття абсолютно вічних норм співжиття
допоможе у потрібну хвилину підлітку (юнаку, юнці) - вони не будуть вагатися, втримаються, не
підуть на умовляння товаришів, адже матимуть приписи на всі випадки життя. А нагородою
буде чисте сумління та гармонія внутрішнього світу.
Формування духовності як основної якості людини, визначення її духовних
пріоритетів, обґрунтування системи цінностей, на яких має базуватися життя дитини -
основні напрями роботи духовного виховання.
Отже, тривале функціонування і понад ситуаційний, інтегративний характер
цінностей, що увійшли до людської культури як християнські моральні настанови,
зумовлюють їх особливу роль у процесі виховання дітей та молоді й спонукають нас -
педагогів - до вироблення засобів і методів їх засвоєння учнями...
***
Офіційна українська педагогіка не заперечує того, що козацтво стало найдосконалішою
формою вияву генетично закодованих здібностей і можливостей нашого народу. І тому в
концепції національного виховання реалізація науково обгрунтованих і випробуваних історією
козацько-лицарських виховних традицій - вважається одним із найефективніших
українознавчих підходів у навчально-виховній роботі.
Турбує сумна історія нашої української педагогіки: з уходом ентузіаста тихо конає й його
ідея; добре якщо ентузіаст зможе описати свій досвід, залишивши його на шпальтах історії
педагогіки; а якщо ні? Тоді досвід зовсім зникає ...
Адамівській школі пощастило: її директор описав досвід роботи педагогічного колективу
школи козацько-лицарського виховання; іншим школам Задністров'я поталанило не так ...
Багато матеріалів їхньої роботи вже зникли, багато чого не запам'яталось ... Тому досвід цих
шкіл не подано в цій роботі належним чином, фрагментарно; та ще й самі педагоги не
розуміють важливості своєї роботи ...
Але, як би не було, загальновизнано, що у період моральної кризи, дегероїзації і
деморалізації значної частини нашого суспільства творче відродження культурно-
освітніх і виховних козацьких традицій - одна з необхідних і найважливіших граней
зміцнення могутності України.
146
ВІД АВТОРА. ЗАМІСТЬ ЗАКІНЧЕННЯ.
Практично в усіх країнах були різні воєнізовані групи населення, які виконували
специфічні функції, пов'язані з військовою службою (Іспанія - реконкистадори, Швейцарія -
кнехти, Балкани - гайдуки, клефти, граничари, Україна - козаки, гайдамаки, Індія - гуркхи,
Японія - самураї). Виникало військове громадство в період смут, в умовах прикордонних
конфліктів, релігійних війн і війн за національну незалежність, здіснення колонізацій. На
початкових етапах існування основним заняттям таких громадств була війна
напіврозбійницького характеру. Однак пізніше вони або переходили на службу до держави на
договірних началах, або щезали...
Логіка історичного процесу невблаганна - при закритті "прикордонних" зон потреба в
відважних й умілих вояках-колонізаторах минає.
Але козацтво (зокрема, на Буджаку) проіснувало до початку ХХ століття. Цьому сприяли
такі причини:
існування територій, що потребували колонізації (до речі, наш Буджак); це виступало
своєрідним "гарантом" існування козацтва, найбільш пристосованого для рішення
колонізаційних завдань;
в державі, в якій є феодальні пережитки, із режимом, що спирався на досить вузьку
соціальну базу, козацтво як опора самодержав'я було "приречено" на "підтримку" із боку уряду й
"захист" від розмиву як військового стану.
По мірі укріплення державності й експансії держави на прикордонні території у козацтва
не було іншого шляху, як увійти до державного організму на умовах відбуття служби,
збереження, з поступовим відмиранням декількох вольностей або зникнення козацтва загалом.
Що й відбувалося в пореформений період, а завершились ці процеси в роки громадянської
війни й сталінської модернізації...
Вже до початку Першої світової війни козаки були лише військовою силою з
неефективною економікою й були анахронізмом, який пережив свою доцільність для держави.
Процес індустріалізації, модернізації, репресивні міри знищили ідентичність козаків, від них
залишились лише легенди...
Відбулася втрата традицій через фізичне винищення значної частини козаків і членів
їхніх сімей (1919-1920 роки - "розкозачування"), депортації козацького населення в інші місця
(20-30-ті роки ХХ століття), а в місцях традиційного проживання - розбавлення чужинцями-
некозаками (20-40-ві роки ХХ століття). В Буджаку - теж саме, тільки ворогом місцевого
козацтва виступала боярська Румунія. Такий стан був на початок 90-х років ХХ століття, коли в
Радянському Союзі почався бурхливий рух визволення від гніту тоталітарного комуністичного
режиму, відомий під назвою "перебудова".
Модернізація держави порубіжжя ХХ-ХХІ століття в якості свого природнього слідства
припускала певне пожвавлення зацікавленості до політичної архаїці та традиціоналізму.
Концепт "світлого майбутнього" який характерний для радянської епохи, було змінено на "світле
минуле". Практичною проявою цього "кидка назад" стало виникнення багатьох організацій, які
будувалися на основі середньовічних, за своєю суттю, політико-правових, соціальних понять:
стану, корпоративізму, жорсткої ієрархічності. Як гриби після дощу, виникали численні
дворянські зібрання, купецькі гільдії та ін. Одним з яскравих проявів подібного роду став рух за
"відродження козацтва".
Ще до розпаду СРСР лідери й активісти нового руху оголосили головною своєю метою
"відродження" козацтва. Це поняття до теперішнього часу залишається ключовим для всіх
програмових документів українських неокозаків. Із самого початку їх ідеологи сприймали
історичне минуле як норму, яку необхідно відновити. Це виразилося в різних формах: від
атрибутики (відродження козацьких прапорів - Задністрове земляцтво) до висування
територіальних претензій до сусідів, які займають "козацькі землі" (Буджацька Січ).Стихійний
рух відродження козацько-лицарських традицій в Україні започаткував
І етап загальноукраїнського козацького відродження. Хронологічно цей етап охоплює
події 1984 - 1991 рр. і характеризується відновленням зацікавленості історією українського
козацтва та власною родовою спадщиною. Саме тому виник дещо романтичний потяг до
славного козацького минулого. Ще одним доказом активізації козацького відродження в Україні
(зокрема на Буджаку) стала активізація політичного життя під гаслом визволення України.
У 1989-1999 роках козаків "опікувало" керівництво КПРС та КПУ. "Перебудову"
політичної лінії КПРС-КПУ по відношенню до козацтва, яка намітилася в кінці 1980-х років,
можливо пояснити декількома причинами.
147
По-перше, партійному керівництву необхідно було тримати під контролем процес
формування багатопартійності, а відтак, й громадські течії, які виникали в результаті цього руху.
По-друге, в умовах кризису офіційного світогляду, КПРС потрібні були нові ідеологеми.
По-третє, якийсь новий рух повинен був стати одним з важелів протидії українському
РУХу Чорновола, інструментом його стримування. Тоді ж й пройшов перший розкол (козацтво
РУХу й "реєстровці"). Подальші політичні події (серпневий путч 1991 року, президентські,
парламентські, місцеві вибори та ін.) показали, що ідея "загальнокозацької єдності" (як і в 1917-
1922 роках) приносилась в жертву політичним пристрастям (на Буджаку - розгром
Задністрового земляцтва, Буджацької Січі).
Гасло визволення України стало у 1990 році прапором єднання всіх тих, хто сприймав
козацтво як споконвічну силу, що виборювала волю України. Наслідком цього стало об'єднання
козацьких осередків в єдине Українське козацтво. В цей час перебування у лавах Українського
козацтва було певним випробуванням на мужність (на Буджаку - перебування в лавах
Білгород-Дністровській паланці), бо офіційна влада почала ставитись до цієї структури відверто
вороже. Поряд із цим невизначеність пріоритетів, брак досвіду і авторитетних провідників
суттєво ускладнювали розбудову козацьких структур. Саме тому піднесення 1990-1991 рр. не
було належним чином використано у справі становлення підвалин Українського козацтва. Після
здобуття Україною незалежності те, що об'єднувало і вело вперед козацькі структури, зникло.
В нових умовах 1992 р. розпочався ІІ етап відродження козацької спадщини на Україні.
Він, насамперед, характеризувався пошуком пріоритетів у розбудові Українського козацтва. На
жаль, впливи родових козаків і тих, хто розумів необхідність орієнтації на спадкові цінності
козацького лицарства, були слабкими. За таких умов виявилась відсутність єдності і намагання
підмінити традиційний козацько-лицарський істотний критерій чим завгодно:
абстрактним патріотизмом;
козацькими демократичними традиціями;
бізнесово-господарчою та фермерською діяльністю;
охоронною діяльністю;
клубами "козацького відпочинку";
іншим.
Наслідком цього стала розмитість та відсутність єдиного підходу до визначення критерію
приналежності до козацького товариства (відповідно до сутності історичної козацької
спадщини). Результатом цього стала криза і дезорієнтація Українського козацтва у середині 90-
х рр. ХХ ст. Найяскравішим виявом цього стало утворення паралельних місцевих та
загальноукраїнських козацьких організацій (утворення на Буджаку багатьох радонових та
обласних структур). Так розпочався ІІІ етап козацького відродження в Україні, коли штучність та
формалізація цього процесу набули загрозливих розмірів.