Незабаром за героїзм і мужність, виявлені у боях в Причорномор'ї, в тому ж 1788 р. воно
було перейменовано в Чорноморське козацьке військо.
Ще в ході війни, в 1790 р., Кіш Чорноморського козацького війська розділив територію
між Бугом і Дністром, яку заселяли козаки, на три полкових паланки (окружні управління) -
Подністрянську, Березанську, Кінбургську (тепер Одеська, Миколаївська та Херсонська
області). Вони очолювалися призначеними Кошем старшинами і паланковими полковниками.
Кожна паланка включала в себе декілька козацьких поселень.
На території, яку займала Подністрянська паланка, виникли поселення чорноморців по
Дністру: Біляєвка, Калаглія, Кучургани, Глинна, Чобручи, Незавертай, Головківка, Аджидер,
Яська та багато інших. За далеко не повними даними, на 1792 р. у Подністрянській паланці
існувало 30 селищ, в яких проживало близько 1500 козацьких родин. Крім того, виникло багато
хуторів і поселень при риболовецьких заводах, по річках та лиманах.
9
Центром Чорноморського козацького краю і Подністрянської паланки стала Слободзея,
де проживало 130 козацьких родин. Тут знаходилася військова резиденція.
На початку ХІХ ст. відносини між Росією та Туреччиною настільки загострились, що
привели до війни 1806-1812 рр. В листопаді-грудні 1806 р. російські війська оволоділи
Бессарабію, за виключенням Ізмаїла. Вихід в цей район поставив перед російським
командуванням питання про взаємовідносини з біглим сюди українським і російським
населенням і задунайськими запорожцями. Зокрема, у фортеці Браїлів, що була оточена
російськими військами, знаходилося до трьох тисяч дунайців. Генерал-лейтенант
О.Ф.Ланжерон, який командував корпусом на Дунаї, писав в січні 1807 р., що задунайські козаки
можуть „наносити шкоду більш, ніж турки і татари". Тому російське командування вжило низку
заходів, щоб залучити задунайських запорожців на свій бік, обіцяючи їм всі пільги, якими
користуються чорноморці на Кубані. Все це мало певний ефект. Збігле населення було
зацікавлене в легалізації свого положення, а задунайські запорожці опинилися в районі дій
російської армії.
Враховуючи успіхи у формуванні волонтерського полку з задунайських запорожців і
збіглого українського населення, було вирішено створити на Дунаї козацьке військо, давши
йому найменування Усть-Дунайського.
20 лютого 1807 р. Усть-Дунайське Буджацьке козацьке військо було офіційно
затверджено указом Олександра І.
Уряд, зацікавлений у швидкому заселенні ново приєднаної Бессарабії, дозволив усть-
дунайцям селитися в Придунайських степах на правах колоністів. На протязі 1815-1817 рр. в
Бессарабію з-за Дунаю вийшло кілька груп козаків, які разом з усть-дунайцями оселилися в
Ізмаїльському повіті, заснувавши в 1818 р. с.Дракуля (тепер с. Трудове Кілійського району
Одеської області). Незабаром тут нараховувалося вже 45 козацьких родин. В 1820 р. друга
група усть-дунайських козаків і задунайських запорожців, незважаючи на опір земської поліції, в
кількості 38 родин оселилася в Акерманському повіті, заснувавши с.Акмангіт (тепер с.Білолісся
Татарбунарського району Одеської області). Частину задунайців у 1823 р. переселили в
Ізмаїльську колоністську округу, де засновано с.Новопокровське (тепер с. Покровка
Ізмаїльського району Одеської області).
У зв'язку із збільшенням населення в Акмангіті частина задунайських запорожців і усть-
дунайських козаків перейшла на нове місце в Акерманському повіті, де в 1827 р. заснувала
с.Старокозаче (тепер в Білгород-Дністровському районі Одеської області).
Створення на Дунаї Нової січі, як про це пішли чутки на Україні, викликало серед
селянства надії на відродження козацтва. Це призвело до значних втеч населення до
Дунайської Січі, що прискорило ліквідацію війська.
Після ліквідації Усть-Дунайського козацького війська переважна більшість козаків
лишилась в Бесарабії. Усть-дунайці та задунайські запорожці, які переселювалися до них, на
протязі 20-х рр. неодноразово зверталися до державних установ з домаганням створення в краї
козацького війська, з центром в с.Акмангіт.
Російсько-турецька війна, яка розпочалася в 1828 р., пожвавила клопотання козаків. Ці
прагнення співпали з намаганням командування збільшити військовий контингент Дунайської
армії. В червні 1828 р. уряд дозволив сформувати в Акерманському повіті Бессарабії козацьке
військо, яке одержало назву Дунайського (з 1856 р. Новоросійське; проіснувало до 1869 р.), з
усть-дунайців, задунайських запорожців, що оселилися в Бессарабії до 1828 р.
До війська були зараховані села Акерманського повіту Акмангіт (Білолісся), Старокозаче
і Волонтирівка (тепер у районі Штефан Воде Молдови).
В 1836 р. до війська були приєднані села Михайлівка, Костянтинівка, Новотроїцьке,
Миколаївка, засновані відставними солдатами, та село Петрівка, в якому мешкали селяни-
переселенці з Курської губернії (тепер в Білгород-Дністровському, Кілійському, Саратському
районах Одеської області). Через три роки були приєднані заселені циганами села Фараонівка
та Каїри (останнє - с. Крива Балка; обидва в Саратському районі Одеської області).
За Паризьким миром 1856 р. частина козацької території з станицями Миколаївка та
Новотроїцька відійшла до Молдавського князівства. Замість цих земель війську було
дозволено придбати у поміщика К.Зіро селище Байрамча, незабаром перейменоване в
Миколаївку-Новоросійську.
Центр управління війська розміщувався в станиці Волонтирівка. Однак в зв'язку з тим,
що в цій станиці не було необхідних помешкань, військове правління до 1856 р. знаходилось в
Акермані (нащадки козаків живуть в місті й дотепер). Після придбання військом Миколаївки-
Новоросійської воно переїхало в цю станицю. В середині 60-х рр. там знаходились майже всі
10
головні військові установи: шпиталь, головний військовий храм св. Миколи Чудотворця,
поштова станція та училище.
Дунайське військо мало нести прикордонну службу на Дунаї, Пруті та по
Чорноморському узбережжю до Дніпра, внутрішню службу в Бессарабській та Херсонській
губерніях, утримувати гарнізони в Ізмаїлі та Акермані. Притягувалися вони для виконання й
інших завдань.
В 1856 р., 11 липня, в зв'язку з відторгненням від Росії за Паризьким миром дунайської
частини Бессарабії, військо було перейменовано в Новоросійське. З цього часу воно несло
кордонну службу на лінії Болград-Татарбунари і далі по Чорноморському узбережжю. Козацькі
гарнізони з'явилися в Руській Іванівці, Удобному, Козацькому, Турлаках, Папушойях
(Переможному) Білгород-Дністровського району Одеської області.
У грудні 1868 р. в зв'язку з загальною реформою козацьких військ Новоросійське
козацьке військо оголошувалося ліквідованим. Це було останнє козацьке військо на терені
сучасної України.
Мужність і хоробрість, патріотизм, любов до волі й батьківщини, демократизм,
взаємодопомогу, високі моральні цінності лишило козацтво в спадщину українському народу.
Не випадково в огляді Одеської військової округи за 1871 р. підкреслювалося, що в українцях „й
до цього часу добре зберігається пам'ять про вільне козацтво", а задунайський запорожець
Ананій Коломієць, закінчуючи розповідати Федору Вовку про Задунайську Січ, висловив
невмирущі, сповнені глибокої віри в козацтво і його спадкоємців, слова: „А за нас... то наше не
пропаде... Досі не пропало, то вже й не пропаде!.. Нашого насіння ніхто не скоренить!"
В кінці ХІХ століття, при проведенні перепису населення Російської імперії, близько 70%
мешканців Акерманського повіту вважали себе козаками, або вихідцями з козаків...
В умовах незалежної України 1918 року знову, в новій якості, відродилося козацтво. Воно
відігравало важливу роль в політичному і культурному житті, разом з усім народом будувало
Українську суверенну державу, головною військовою силою якої стало селянське ополчення
"вільних козаків", січових стрільців, українських козацьких дивізій сірожупанників,
синьожупанникі...
В ті роки на Одещині козацькими були загони селянської армії батьки Махно,
Чорноморське повстанське козацьке військо (загони отаманів C.Заболотного, Дерев'яги,
Я.Кощового, Солтиса, Боровського, Кіршула, Карого, Коваленки, Стратіївського, Солоненка,
І.Деркача, Бондаренка, Шевченка), Одеського українського військового Коша (отаман -
І.Луценко), Гайдамацькі куріні (отаман - О.Сахно-Устимович), Союзу української молоді
(Одеська Січ).
З 1988 року починається етап загальноукраїнського відродження козацько-лицарських
традицій. Козацтво стало одною з сил, що виборювала волю України. Першим Гетьманом
Українського козацтва був В.Чорновіл, другим В.Мулява, третім І.Білас; почесним Гетьманом
Українського козацтва став бувший Президент України Л.Кучма; Гетьманом України є
Президент України В.Ющенко.