1 етап. Попередній.
На цьому етапі йде процес зародження ідеї, в даному випадку - створення школи
козацько-лицарського виховання.
Сутність ідеї:
... Історія вчить, що ефективне те, що утверджує своє. А своє у нас - козацтво -
спосіб життя вільної людини, яка зі зброєю в руках захищала своє право на свободу...
Освіта - це специфічна галузь суспільного життя, необхідна умова відтворення
суспільного виробництва і успішної економічної діяльності, формування національних кадрів
для економіки, державного і політичного устрою, для усіх сфер розвитку суспільства. На основі
освіти формується і всебічно розвивається особистість, її основні якості.
Новий етап, в який вступила Україна, потребує пріоритетної уваги до освіти. Саме вона
покликана прокладати дорогу новій соціальній, економічній, правовій та політичній культурі,
робити українське суспільство динамічним і відкритим.
Сучасний напрямок розвитку освіти - відхід від орієнтації на уніфіковану, стандартну
людину, позбуття надмірної ідеологізації школи та нав'язування молодому поколінню віджилих
штампів і стереотипів, набули необхідної для сучасного суспільства відкритості.
Рівень освіти - мірило рівня кваліфікації і культури будь-якого суспільства, важливий
показник прогресивності його розвитку. Найважливішою закономірністю розвитку цієї системи
освіти є єдність його структурних елементів: навчання і виховання. В системі освіти
виховання відіграє провідну роль, а навчання є тільки засіб виховання. Навчання,
відірване від виховання і без опори на нього розвиває тільки розум, накопичує знання і не може
дати позитивних результатів. Лише поєднання навчання і виховання особистості формує у неї
навички самостійного мислення і оволодіння культурою мислення, розвиває і зміцнює всі
духовні здібності і її характер, формує світогляд особистості, її моральні норми і соціальну
позицію.
Загальної системи народного виховання для всіх народів немає, у кожного народу своя,
особлива, національна система виховання. Вона базується на рідній, національній мові.
Рідна школа - це головна основа національного життя держави, основа рідної школи -
національне виховання. Національне виховання - це козацьке виховання, бо українці - нація
козацька; козаки були типовими представниками рідного народу, вони втілювали волелюбний
національний характер, відображали його потреби, інтереси, прагнення; і вони створили
самобутню і високоефективну, близьку до європейської, національну систему освіти і виховання
- козацьку педагогіку, яку впроваджують в свою роботу колективи загальноосвітніх шкіл (шкіл
козацько-лицарського виховання) Білгород-Дністровського району Одеської області, бо творче
впровадження в життя ідей і засобів козацької педагогіки має забезпечити виховання фізично
здорових, морально чистих і по-лицарськи мужніх та сильних духом громадян незалежної
України.
В кінці ХУІ століття козацтво зміцнюється і виділяється в окремий суспільний стан зі
своєю особливою організацією з специфічними порядками й характером життя, з своїм
центром. Тоді ж на території південно-східної України, яку захищала від татаро-турецьких
загарбників місцева людність - козацтво, польські й українські магнати і шляхтичі почали
закріпачувати населення, захоплюючи землі, на яких воно сиділо. Для селянства, щоб не
потрапити в панське ярмо, залишався один вихід: покозачитися, визнати владу козацьких
старшин і разом з усім козацтвом, яке на той час уже створило свій центр - Запорізьку Січ, -
вступити в боротьбу з панами за свої землі і право бути вільним хліборобом.
Оскільки козацтво створило свою військову організацію і свій центр, набуло великого
досвіду боротьби проти ординців, мало своїх досвідчених ватажків, то, зрозуміло, воно й
очолило селянську боротьбу проти польсько-шляхетського гноблення. У тодішніх умовах
Запорізька Січ була козацькою республікою, своєрідним прообразом Української козацької
держави, яка створилася в ході визвольної війни в середині ХУІІ століття під керівництвом
Богдана Хмельницького.
Після ліквідації польсько-шляхецького режиму протягом 1648 р., встановлюється новий
державний апарат, в Україні складається нова військово-адміністративна і політична система,
формується українська національна держава, в якій адміністративний устрій складався на
зразок Запорізької Січі.
8
Населення Дунай-Дністровського міжріччя (Буджаку) має давні козацькі традиції.
Перша значна хвиля переселенців-козаків опинилася в Буджаку після 1710 року - це
були мазепинці. До сьогодення їх нащадки мешкають у Старій Царичанці. До речі, лише у
цьому козацькому селі на фронтонах дахів - дерев'яні чотиригранні прикраси у формі пернача
- символи отамано-полковничої влади (у цьому будинку мешкає козак!).
Після руйнації Запорозької Січі (1775 рік) козацька маса розійшлася по величезних
земельних просторах, зокрема й по півдню України, забравши з собою ті вільні думки, проти
яких Катериною ІІ було влаштовано погром. Знищення основної організації українського
козацтва, Наддніпрянської Січі, не завадило виникненню нових формувань такого типу.
Козаки розселилися в перші роки після виходу з Запоріжжя в Очаківській окрузі, на
Березані, по Тилігулу, біля Хаджибею і Балти, у пониззі Дністра від Акермана до Бендер, в
Буджаку, в дунайських гирлах - у Вилковому, Кілії, біля Тулчи й Галаца.
Приймаючи до себе козаків, Туреччина послаблювала позиції Росії на півдні. Козакам
надавалася земля для заснування Січі в пониззі Дністра - в Кучурганах, Акерманському повіті,
озброєння і коні. Але козацтво виявилося об'єктом політичної гри між Росією і Туреччиною
(царський уряд Росії вимагав повернення козаків), тому було вирішено переселяти козаків за
Дунай.
За час русько-турецької війни 1787-1791 рр. задунайські запорожці створили свою
військову організацію і закріпилися на певний час в гирлі Дунаю та розмістили свій Кіш в
Дунавцях - в Катирлезі (Очаківська округа відійшла до Росії), а також в місцях нижче Старої
Кілії на острові.
Протяжність південних кордонів Російської імперії була відома не тільки козацтву на
Україні. Запорозькі козаки, що розходилися по великих південних просторах, зустрічались тут з
представниками некрасівських і донських козаків.
Поступове переселення їх на Буджак почалося ще з 1709 року (після поразки повстання
донських козаків під проводом К.Булавина), а далі один з повсталих отаманів - Г.Некраса
привів своїх козаків із сім'ями з Кубані. Переселення мало два потоки: один йшов в Анатолію,
другий - в Дунайську дельту. З'явились некрасівці і в пониззі Дністра. Тікали за Дунай і донські
козаки. Частина їх лишилася в Буджаку після російсько-турецької війни 1768-1774 рр. Сучасні
поселення некрасівців - Вилкове (стара назва - Липованське), Приморське (стара назва
Жебріяни) Кілійського району Одеської області, Кислиця, Муравльовка, Стара та Нова
Некрасівки Ізмаїльського району Одеської області, Тучков (район міста Ізмаїл; у ХІХ ст. - один з
головних центрів старообрядництва в Європі).
В середині серпня 1787 року розпочалася друга за царювання Катерини ІІ війна з
Туреччиною. Османська імперія прагнула повернути Крим, приєднаний до Росії у 1783 р.
Російська імперія, з свого боку, мала на меті утвердитися в Північному Причорномор'ї і
розширити свої володіння в цьому районі і на Південному Кавказі.
З початком війни російське командування відчуло гостру потребу у збільшенні свого
військового контингенту, особливо за рахунок бійців, що добре знали театр воєнних дій і
противника та бойові якості яких були загальновідомі. Тому уряд змушений був звернутися до
колишніх запорожців, які лишилися в Україні. Восени на базі утвореного у 1783 р. полку
запорозьких козаків (один з заходів російського уряду, спрямованих на повернення
задунайських козаків до Росії) почалося формування козацького війська. Указом від 22 січня
1788 р. воно одержало назву Війська вірних козаків, у противагу „невірним" задунайським
запорожцям. Очолили його колишні запорозькі старшини. Кошовим було призначено Сидора
Білого, суддею Антона Головатого, кіннотою командував Захар Чепіга.